Українська література » Класика » Темнота - Самчук Улас

Темнота - Самчук Улас

Читаємо онлайн Темнота - Самчук Улас

— А я ж… казав клятому! Ху! Та відопхни ж, чорте! Процю! — качав головою, заплющував то розплющував очі, ноги у довгих халявах лежали, мов поламані, подібні на дві брили землі.

Іван стояв, дивився на все згори, видно, що в ньому все кипіло, м'язи його щелепів вигравали. Натягнув облізлу кепку і пішов. У кухні наткнувся на Ганну, що мала смертельно перестрашені очі і хотіла, видно, щось сказати, але не знайшла сили, закрила запаскою уста і швидко зникла за дверима комірки. Іван пішов до виходу.

III

Біля кузні Макара Носа Іван повернув на хутірську доріжку. Було біля дев'ятої години, від Дніпра несло шумами, шмагало в ліву щоку вітром, шарпало полами одягу. Небом сунули чорні хмари, що час від часу засипали землю сизою, непроглядною мжичкою.

Іван поспішав, ніби за ним гналися, спотикався на вибоях, провалювався у розм'яклий сніг. Дві сили помагали йому при цьому: неймовірна, звіряча лють, що десь там, глибоко в ньому, мов огонь, горіла і пекла, і разом дивне полегшення, ніби йому довго болів зуб, якого враз вирвано.

Вісім років тривало його макабричне чекання в камері смертників, знав, що цим скінчиться, але разом не хотів вірити власним очам і власним пальцям. Знав, усе знав. І теорії, і фрази, і наміри, але разом вірив у людський глузд. Вірив, що "вони отямляться", що "хвороба пройде", що "життя переможе". Останні роки додавали йому надії. Ось неп, ось знов усе ожило, зник голод, з'явилася віра. Але разом з тим він також знав, що "всьому кінець". Ні і ні! Не такі там, на тому верху люди. Не розумів їх розумом, але відчував їх титанічну, руйнуючу, негамовану нічим природу. Ні, ті від свого не відступлять, поки вони ще живуть. І їх більшість. І вони аґресивні. І вони переможуть.

Але тепер з усім тим кінець! Точка! Досить! Геть з того хутора! Далі, далі… Забути. Витерти з пам'яті. Ані години довше на цьому місці. Отрясти порох з ніг і лишити все то їм самим. Хай господарять. Хай будують "нове життя". Хай царствують, хай насолоджуються.

Але все таки на границі хутора зупинився, щоб ще раз глянути. Що міг тепер тут бачити? Примари. Темні обриси кістяків. Корабель, що тоне з одним божевільним матросом на покладі. Була огорожа — нема. Була брама — нема. Були тополі — нема. Був висад — нема. Рештки будинків і решта саду. Вісім років бушували шквалом вулканний гнів і пекуча лють часу над цим проклятим місцем, і дивно, як тут могло ще щось стояти цілим. І тільки він, Іван Мороз, син Григора, грізний, осамітнений одважився противитися силі, що скинула імператора, розторощила трон, розчавила князів, фабрикантів, церкву, традиції. Виклятий і приречений. Незрозумілий і вигнаний… Він стояв, він тримався ґрунту, він хотів, щоб "люди мали хліб". Щоб мали хліб! Мали хліб!

І от сьогодні прийшов і йому кінець. Іван Мороз лишає хутір. Покищо він проходить, мов примара, бездонною темнотою і, здається, прощається з кожною деревиною, з кожною річчю. Нема тут місця, до якого б не торкалися підошви його ніг, нема стеблини, що б її не бачили його очі. Півсотні років невтомної, твердої, від зорі до зорі, праці його і його батька. Ріки пролитого справжнього, творчого, мужицького поту. Тут він побачив світ. Тут родились його брати і його сестра. Тут він ріс. На його очах вибуяло це чудове, зелене, повне диво. Ті будови, ті дерева, той сад, те поле, той луг. А скільки сміху, співу, щастя. А скільки добрих людей, прекрасних плянів, барвистих надій.

У цій глибокій темноті Іван бачить три цятки світла: це не спить і чекає на нього його дружина Мар'яна, це не спить і нічого не чекає над Біблією його батько, це не спить і плете свої колиски старий супутник його життя, добрячий, мудрий Кандор із своєю нещасною калікою дочкою Маланкою.

Це те все з людей, що ще лишилося на цьому хуторі при Івані. Усе решта розійшлось, розвіялось. І ще, правда, його маленька, чотирилітня пестунка дочка Вірочка, що саме застудилася, й захворіла, і він не знає, що з нею робити.

І от він зараз мусить прийти до тих людей і щось їм сказати. І він знає, що він має їм сказати. Він має їм сказати: старий мій батьку! Лишай свою закурену комірку, свою Біблію і свою тверду канапу і кудись іди. Я не знаю, куди ти маєш іти. Не знаю, де ти знайдеш для себе іншу якусь комірку. Я лише знаю, що ніде тепер на цій землі ніякої іншої комірки для тебе не існує. Але ти мусиш звідсіль іти! Те саме мусить він сказати старому другові Кандорові з його дочкою. Те саме своїй дружині і своїй дочці.

Твердий, міцний Іван в цю хвилину — ані не твердий, ані не міцний. Йому дуже тяжко. І нема на всій земній кулі когось, хто б йому поміг. Він міг би хіба, як його батько, молитися, але нещастя хотіло, щоб він десь згубив ту частину своєї душі, що відала цією справою.

Іван поволі вступає до напіврозвалених сіней, до темної кухні, де на нього, ніби навмисне, дихнуло міцним запахом свіжоспеченого житнього хліба. На порозі до передпокою побачив Мар'яну, що почула його прихід і вийшла йому назустріч. Зустріла його мовчазно, лише питала ціла її постать. Тим самим їй відповів. Увійшов до передпокою і одразу, як був у шапці, сів на твердому тапчані. Смужка світла з прихилених дверей сусідньої кімнати падала йому під ноги і освітлювала калюжку води, що швидко творилася від його чобіт.

— Як там Вірочка? — було першим його питанням. Почав шукати по кишенях махорки, щось знайшов і закурив.

— Та що ж Вірочка… Не спить. Гарячкує, — каже Мар'яна.

Він хотів щось прикре сказати своїй жінці, але стримався і лише сплюнув на поміст.

— Ну, то кажи… То кажи… — боязко питала Мар'яна.

Він випустив дим, що ним було затягнувся, і повільно промовив:

— Збери, що там ще маємо, запряжу шкапу і щоб встигнути до першого перевозу…

— Та як? — вирвалось у Мар'яни. — То вже? То… — і очі її швидко ширшали.

Іван встав. Мар'яна відступила.

— Та куди? Куди поїдемо? — питала далі Мар'яна, чекала вибуху, але він вже отямився і говорив спокійно:

— Тим часом до батьків. Ти там з дитиною лишишся, а я поїду далі… На Донбас, до Києва, до Харкова… Ще не знаю. Подумаю. А там і вас заберу.

— Ну, а… А батько?

— Батько… Та сама знаєш… Вони ж нікуди не підуть звідсіль, — відповів Іван. Мар'яна засвітила недогарок свічки і пішла до кухні.

У просторій, півтемній, обставленій доморобними меблями, кімнаті, колишньому Івановому кабінеті, в кутку біля печі стояло дитяче ліжко, і в ньому лежала Вірочка. Звичайно вона в цей час спала. Тепер вона не спала, а лиш дуже спокійно лежала, бурхливі кучері її розсипались на подушці, щічки пашіли. Почувши прихід батька, вона одразу тихим голосом заговорила:

— Я бачила, тату, вовка…

— О! Де ж ти його бачила? — запитав Іван, і на його обличчі промайнула подоба усмішки. Підступив ближче.

— У лісі. У лісі. Дід Кандор… Тату! Казочку! Казочку!

— Спи, доню! Спи. Вже пізно. Треба спати…

Бурхливий кашель дитини перебив мову Івана, він збентежився, нахилився над нею, почав вмовляти, розраджувати. Дівчинка викашлялась і крізь півплач просила:

— Кааазочку!

Іван сів біля ліжка і почав говорити казочку про пильну кицю й лінивого котика. Казочку, яку він знав уже на пам'ять, яку не раз оповідав Вірочці, яку вона також знала, але як тільки він почав оповідати, дитина заспокоїлась, знайшла велику, теплу батькову руку, обняла її своїми маленькими, гарячими рученятами і поволі почала засинати.

І коли увійшла Мар'яна з вечерею, Іван якось ніяково, обережно визволив свою руку з обіймів дитини і встав.

Мар'яна поставила на столі вечерю і вийшла. Іван почав поволі їсти — чорний, свіжий хліб з куснем холодної яловичини і запивав липовим чаєм без цукру. Десь там далі було чути кроки Мар'яни, щось стукало, щось падало. У вікно, забите дошками, бився вітер і коливав кволим полум'ям малої, без скла, лямпочки, що висіла по середині хати, під стелею.

Іван повечеряв, устав, знову закурив, вийшов до передпокою, потягнув кілька затяжок, щось думав, загасив недокурену цигарку і пішов через кухню до батькової комірки.

Комірка Григорова нагадує печеру з затхлим повітрям. Останніми тижнями, а то й місяцями, старий ніколи не лишав її, мало чим цікавився. І взагалі він ніколи не лишав хутора, ні тоді у двадцятому році, коли "вони" вернулися, ані ніколи пізніше. Усі Морози тікали, всі переховувались, лише старий ні. Тягали, допитували, розстрілювали, знущалися — все видержав. І без приниження, без страху. Голі стіни лишилися з хутора, але не порожні. Між ними завжди був Григор.

Був він тут і тепер. Сидів на своєму місці за столом, на довгому стільці, спиною до входу, у своєму короткому, непокритому кожушку. Не повернувся і не змінив свого положення, коли Іван увійшов, а лише почав щось мимрити:

— Милосердя, ні страху Божого, ні ласки, ані причастя Святого Духа, Іване, не жди. Царство Боже не для них. Ми згрішили перед Господом Богом, і він нас недостойних карає. Незлобивою душею, смиренням і покірністю викупимо наш гріх, як той Іов многогрішний, як той митар ненаситний, як той розбійник злочестивий, що духом, серцем, розумом покаялись, що прирікли благочестивість, що…

— Батьку! — викрикнув Іван, і старий враз перестав мимрити.

— О, Іване! А чого? Що сталося? Ви мене не ждіть! Їдьте! Хай вас Бог благословить! — казав добродушно старий, ніби читав з книги. — Їдьте, діти, їдьте! Світ широкий. І не бійтесь. Вони ще до вас прийдуть, як ті брати Іосифові, що продали його до Єгипту. Голод їх зажене! Чекай, чекай! Я ось тут тобі… Лиш зачекай. О! О! Є! Книга друга Самуїлова, голова чотирнадцята… "Послав Йоаб у Текою, звелів покликати звідти мудру молодицю та й каже їй: Зробись, наче б ти була в смутку, й надінь жалібну одежину, не намащуйся олією й повертайся так, наче б ти…"

— Батьку! — знов проговорив Іван. — Ми вже їдемо! Збирайтесь і ви! Та замовчіть! — викрикнув він, коли старий знов хотів щось таке говорити. — Ви тут не можете самі лишатися. Вони прийдуть і вас викинуть.

— Куди? — добродушно й наївно спитав старий. — Викинуть? Викинуть? Заб'ють? Замордують? Ах, ти, Іване, Іване! Усі вмремо. І я вмру. І Ленін вмер. І Соломон умер… І Кир, цар Персидський… Що вони того не знають, хто їм винен? Хай мучаться. Яке нам до того діло? Що я їм поможу — діти вбогі, щенята кволі без суки, викинуті на потоплення? То лиш для тебе вони царі.

Відгуки про книгу Темнота - Самчук Улас (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: