Березовий сік (повість) - Давидов Анатолій

Довелося перенести снопики під повітку, а мишині гнізда спалити... Отож,— продовжував Михей Хомич,— якщо миші в'ють гнізда в льону — теж на холодну, снігову зиму. А тепер ходімо на пасіку.

Легенькі літні вулики лісник уже сховав до омшаника, а декілька утеплених залишив зимувати під лісою.

— Заглянь до льотків! — наказав Ігорькові.

Той обережно, не вірячи, що звідти не вилетить жалюча сторожа, нагнувся до одного з льотків. І хоч той був відкритий, проте отвір бджоли заліпили воском. Ось воно що!

— А якби очікувалася тепла зима — бджоли б нізащо льотка не заліпили,— пояснив Михей Хомич,— Так що ходімо, хлопче, Воронькову стайню утеплювати!

ПТАШИНІ КЛОПОТИ

Схолодніло... Небо запнули свинцеві хмари, час від часу зривається заметіль, калюжі зимно кригою виблискують. Сидіти б оце учням у теплому, затишному приміщенні, так ні — спостерігають, які птахи прилітають до них з лісу. Щоб не помилитися, Зоя Павлівна альбом принесла з малюнками зимуючих пернатих.

— Дивіться, синичка прилетіла! — упізнав пташку Ігорьок.

— А то хто? — вказала Маринка на кущ, де сиділа червоночуба птаха.

Швиденько погортали альбом і знайшли потрібний малюнок.

— Сойка,— прочитав Ігорьок.

Метушливою зграйкою з'явилися горобці. Сіли на безлистому кущику бузку, настовбурчили пір'я — спочивають!

Кухар Ганна Іванівна щось на смітник винесла. Горобці одразу ж кинулися туди в пошуках їжі. Та недовго їм розкошувалося — три сороки каменем упали на знахідку. Горобці знову зависли на бузку. А сороки здійняли такий галас, що Ігорьок не витримав і гукнув на них: "Киш!" Однак сороки не повтікали, лише замовкли: мабуть, дуже зголодніли в лісі!

Невдовзі до сорок приєдналися ґави. Спочатку одна прилетіла, та як побачила, що їжі вдосталь, кілька разів каркнула, й тоді ще п'ятеро гав приземлилося. Сорокам, правда, не сподобалися непрохані гості, вони заметушилися, заджеркотіли войовниче, але врешті мусили-таки поступитися місцем...

Зоя Павліна повела учнів у інший куток подвір'я, той, що з лісом межував. Тут стриміли засохлі коноплі-самосійки, ще пручалися на вітрі побурілі батоги кінського щавлю, на прихоплене морозом скручене листя лопухів схилилися кудлаті кошики їхніх плодів...

— Щиглі! — промовив Павлик.— Співають дуже добре.

Діти потихеньку відійшли од паркана, щоб не сполохати зголоднілих лісових гостей. Та незабаром повернулися, бо до щиглів приєдналася чималенька зграя жовто-зелених птахів. На відміну од гав, вони не стали встрявати в бійку з господарями, а одразу ж взялися видлубувати насіння. Щиглі теж на них не зважали.

— Що ж то за птахи? Гарні які! — гортав альбом Ігорьок.

— Чижі! — знайшла малюнок Оксана.— Вони добре співають. Тим часом щиглів щось сполохало, а може, вони досхочу наїлися, бо зграйкою злетіли й подалися до лісу. А чижі й далі ласували то коноплями, то лопуховим насінням.

— Зоє Павлівно,— нараз злякано промовила Маринка,— до чижів кіт підкрадається!

— Геть звідси — вигукнула вихователька, і хоч кіт усе-таки стрибнув, та окрик спантеличив його, що врятувало життя найближчому чижеві.

— Пурх! — і птахи полетіли слідком за щиглями. Кіт теж дременув до лісу.

— Важко взимку птахам,— пояснила вихователька.— Не стало комах, скоро й насіння сховається під снігом. Ось чому вони до людських осель тягнуться. Пора, мабуть, годівнички робити!

У ЗИМОВОМУ ЛІСІ

Сніг випав несподівано. Лапатий-прелапатий. Три дні йшов, а потім перестав. Заясніло сонце, ось-ось відлига струмочками задзюрчить... Та морози перемогли. Вночі знов пороша все легенько притрусила, і школярі йшли до учбового корпусу незайманою сніговою ковдрою, слідами мережили її білизну.

По обіді, відпочивши, вийшли гуртом на прогулянку. Невже до лісу? Дітям не віриться, та Зоя Павлівна, усміхаючись, веде їх за ворота. По вкатаній машинами й саньми дорозі прямують вони до лісництва. Не встигли, проте, й до повороту дійти, як назустріч їм Михей Хомич саньми.

— Сідай, гвардіє! — І ось мчить їх Воронько зимовим лісом. Довкола дуби та сосни засніжені стоять, навіть на телеграфних дротах снігові гірлянди провисли, час від часу трапляються машини, навантажені сіном. Літо було дощове, на луках довго вода стояла, й лише тепер колгоспники вивозять звідти сіно по замерзлій дорозі.

Ось і лісництво.

Цікаво, чим їх сьогодні порадує лісник? Ігорькові хотілося б погодувати Воронька, а Оксана на хлів позирає, де корова Лиска щось хрумкає...

Та Михей Хомич повів їх до кролячих кліток.

— Будемо кролів годувати!

Приніс сіна, моркви, кілька капустин. Розподілив усе те порівну.

— Тепер кладіть їжу, тільки дивіться, щоб кролики не повтікали!

Учні обережно піднімали кришки. Сірі, білі, коричневі кролики спочатку сахалися їх, проте голод переміг, І вони почали смачно хрумтіти. Діти вже збиралися йти, але Михей Хомич затримав їх:

— Там, у крайній клітці, заєць сидить!

— Невже? — Ігорьок підняв кришку, щоб його погладити, але той несподівано вистрибнув і дременув до лісу.

Ігорьок збентежено дивився на лісника, але Михей Хомич його заспокоїв:

— Нехай біжить. Я затримав його лише для того, щоб вам показати. А до клітки він сам заліз.

— Як?..

— Навідуюсь уранці до кроликів і бачу — в клітці заєць моркву гризе. Тоді я тихенько підійшов і закрив кришку. Ось вам і все полювання. Бачили, який біленький? Це щоб на снігу бути непомітним. Зараз, діти, коли землю снігом замело й морози вдарили, все живе до людських осель потяглося. Зоя Павлівна розповіла мені, що ви годівнички в саду почепили, пташок підгодовуєте. Молодці! Ми, лісники, теж без діла не сидимо. Лосям та диким козам сіно кладемо в годівниці, диким кабанам — кукурудзяні качани, буряки, картоплю... Нехай смакують! А зараз ходімо до лісу, покажу вам, як його "населення" зимує.

Тихо в сосняку. Пороша завіяла галявини. Біло-біло довкола.

— Придивляйтеся до слідів,— порадив лісник. — Вони нам багато розкажуть!

Ось і перші стібки чиїхось маленьких слідів.

— Голодні миші вилазили в пошуках їжі! — пояснив Михей Хомич.

Мишачі сліди повели до сусідньої галявини,і там діти побачили відбитки лап, схожих на собачі; стали траплятися й розриті ямки.

— Лисиця мишкувала. Нюхом чує, де миші ховаються!

— А ось тут кішка бігала! — знайшла нові сліди Маринка.

— Ні, кішці тут нізвідкіль узятися, зараз її з хати не виженеш, а ці сліди залишив тхорик. Знаєте такого звірка?

— Аякже,— одказав Славко.— Він полює на курей та пташок!

— Правильно,— стверджує лісник,— Тут він хотів куріпки скуштувати, та не вдалося: почула його птаха і вчасно вискочила з-під снігу. де ховалася від морозу.

Зненацька з високої ялини, що височіла посеред низькорослих сосен, впала здоровенна шишка. Діти до неї. Виявилося, що з одного боку вона пошкоджена.

— Шишкарі ласували! — показав лісник угору, й діти побачили двох невеликих, з горобця завбільшки, птахів. — Зверніть увагу, які в них дзьоби довгі та ще й загнуті. Цим птахам голод не страшний, бо живляться вони насінням, яке добувають з шишок.

— Білка, білка! — закричала Оксанка.

Тендітне звірятко злякалося дитячих голосів і гайнуло у гущавину ялинкових гілок.

Радісні, збуджені діти попрямували до лісництва. Як прийшли, зірвалася віхола, й Михей Хомич запріг у сани Воронька, щоб завидна дістатися до школи.

СИНИЧКИ

В учнів тривога. Горобці й ворони не дають синичкам корм їсти. Тільки-но діти покладуть у годівницю соняшникове насіння й шматочок несоленого сала, вони тут як тут: горобці клюють насіння, а ворони за сало б'ються. Ось-ось годівницю розвалять.

Зоя Павлівна теж не знає, що робити. Горобцям і воронам, мовляв, також їсти треба. А синички в'ються тривожно довкола, немовби просять учнів відігнати нахаб, які не лишають їм ані крихти їжі.

Нараз Ігорьок набрав у жменю насіння й помчав прожогом до синичок. Розтулив долоні й застиг непорушно. Синички недовго й чекали, одразу ж стриб-стриб з гілочок і ось уже порядкують на Ігорьковій долоні. Тільки шкаралупи летять! А тут і горобці покинули спустошену годівницю. Зграйкою до Ігорька летять.

— Киш звідси! — не втерпів той. Горобчики пурхнули до куща, синички теж злякалися того оклику й собі покинули гостинну долоню.

— З ким це ти, Ігорьку, воюєш? — зайшов на подвір'я Михей Хомич.

Ігорьок розповів лісникові про свої прикрощі. Той оглянув годівничку, похитав головою.

— Зараз зарадимо вашому лиху,— сказав.— Шукайте мотузочок!

Як знайшовся мотузок, Михей Хомич прив'язав до нього шматок сала, а тоді приторочив усе те до яблуневої гілки.

Перша помітила їжу ворона. Та хоч як намагалася вхопити сальця, нічого в неї не вийшло, тільки розхитала принаду. Сіла неподалік на гілочці й очей з їжі не зводить.

— Бачить корова, що на повітці солома,— розсміялася Зоя Павлівна.

Невдовзі до сала прилетіли синички. Міцно вчепилися кігтиками в нього й ну ласувати. А те, що мотузочок гойдається, ніскільки їх не тривожить!

— Ура! — зраділи учні.— Тепер голод синичкам не загрожує!

— А як їм соняшникового насіння дати? — бідкався Ігорьок.

Михей Хомич пішов до господарчої кімнати. Недовго там і був, а як з'явився, діти ахнули: лісник тримав у руках нову невеличку годівницю. Він прив'язав до неї мотузок і теж причепив до гілки.

— Насипай, Ігорьок, насіння в годівничку! — наказав.

Не встигли учні відійти од наповненої насінням годівнички, як туди шугонули горобці. Та, виявляється, з них теж погані еквілібристи. Один горобчик мало на землю не впав, а насіння так і не вхопив. Зате синички, наївшись сала, спокійнісінько всілися на годівниці-гойдалці й стали лущити насіння.

— Тепер у нашому саду шкідників не буде! — весело загукали задоволені діти. Вони вже намірились іти, але Михей Хомич зупинив їх:

— Що ж ви, мої любі, про горобців забули? Вони теж корисні птахи, і їм також зараз їсти нічого!

Учні забігали по насіння і вщерть наповнили ним другу годівницю.

ЛІСОВЕ ОЗЕРО

У неділю Михей Хомич завітав до інтернату вранці.

— До нашого озерця підемо! — сказав школярам.

— Так воно ж замерзло,— здивувалися ті.

А лісник уже загадував Зої Павлівні лаштувати рюкзаки, лижі, показав дітям льодоруб, з яким раніше на зимову рибалку ходив.

— Будемо рибу ловити? — зрадів Ігорьок.

— Цього разу рятувати! — загадково всміхнувся Михей Хомич.

І ось вони в лісі білі озерця.