Березовий сік (повість) - Давидов Анатолій
Запитання так і сиплються. То Славко сіру пташку помітив і все допитується, де її гніздечко, та Маринка не збагне, чому коти в лісі небажані гості. Там, дивись, дівчатка знайшли на узліссі квіточки суниць і хочуть з них букетики зробити...
Зоя Павлівна терпляче пояснює своїм вихованцям, що птахів зараз турбувати не можна, бо вони висиджують пташенят, а бродячі коти так і нишпорять, щоб десь гніздечко пограбувати або пташку спіймати: квіточки суниць зривати не слід — скоро на тих стебельцях з являться смачні ягоди.
Михей Хомич чекав на дітей під дичкою, де вулики стояли.
— Здоровенькі були,— привітався до них.— Комарі докучають? — усміхнувся до Ігорька, що відмахувався від них гілочкою.
— Не комарі, а комарихи! — сказав хлопець.
— Ти ба,— здивувався Михей Хомич,— знаєш навіть таке, що кусаються лише комарихи?
— Зоя Павлівна розповідала,— пояснив той.— А вона все знає! Підійшла Тетяна Романівна й запросила до господи:
— Молочка покуштуйте з дороги!
— У хаті діти ніяково переступали з ноги на ногу, тільки Ігорьок сміливо всівся на лаву й сказав, що і добавки попросить.
— Буде й добавка! — пообіцяла Тетяна Романівна, нарізаючи хліб.
— Яке ж бо смачне! — на мить одірвалася від чашки Маринка.
— Уранці надоїла,— сказала Тетяна Романівна.— У нашої Лиски молоко не просте — цілюще, бо на лісових травах корівка пасеться. А чи всі ви бачили її? Тоді ходімо на галявину, подивимося.
Велика чорно-ряба корова спокійно щипала травичку, біля неї крутилося телятко, геть схоже на неї.
— Лиско, а йди-но сюди! — покликала корову Тетяна Романівна. Корова підняла голову й глянула на дітей великими здивованими очима.
— Незнайомих боїться,— сказала Тетяна Романівна й сама підійшла до Лиски. Взяла пучок щойно зірваної трави.
— Ну, хто хоробрий корівку погодувати?
— А вона не вкусить? — Ігорьок боязко підніс траву до коров'ячої морди.
— Та хіба ж корови кусаються! — засміялася Тетяна Романівна. Лиска тим часом стала їсти, а як доїла,— лизнула Ігорькову руку.
— Ой, лоскотно! — засміявся хлопчик.— А язик у неї шорсткий... Телятко підійшло до корови й почало тертися об неї боком. І тут учні розгледіли, що на мордочці в нього ремінець з гвіздочками. Гострячками назовні.
— Навіщо це? — здивувалися діти.
— Щоб не смоктало молока, коли йому схочеться, а привчалося до режиму харчування! — пояснила Тетяна Романівна. Тричі на день я підпускаю його до корови без ремінця, а іншим часом йому попити не вдасться, бо гвіздки вколять Лиску, і та його прожене. Згодом теля звикне до режиму і тоді ходитиме без ремінця.
Ігорьок хотів погладити телятко, та воно стрибнуло вбік і помчало вискоком.
Дівчатка нарвали запашної трави для Лиски. Діти зовсім освоїлися, почали гладити корову і все доскіпувалися до Зої Павлівни: і чого Лиска плямиста, і навіщо їй роги, і як вона дає молоко, і чи міцні в неї ратиці?
Тетяна Романівна розповіла, що Лиска — холмогорської породи. Всі холмогорки — плямисті, чорно-рябі. У них смачне молоко, і дають вони його більше, ніж інші корови.
— А як корови дають молоко, скоро покажу,— пообіцяла.
Невдовзі Тетяна Романівна вийшла з дійницею. Помила корові вим'я й стала доїти її. Молоко цівками струмувало в дійницю. Учні аж стрибали від захоплення.
Тетяна Романівна налила молока в чашку й дала покуштувати тим, хто хотів. Аж тут і телятко прибігло, розштовхало дітей і — до Лиски.
— І ти захотіло,— Тетяна Романівна скинула з нього ремінець.
— Людина здавна приручила корову. І заради молока, і заради м'яса,— пояснила вихователька.
— А роги,— підійшов до них Михей Хомич,— потрібні корові для захисту від хижих звірів. Колись кілька вовків хотіли у Лиски теля відбити, так вона одного рогами до землі притисла, а інші повтікали. Отака наша Лиска!
ЧЕРВОНА КНИГА
У гості до дітей приїхали шефи — комсомольці. На чолі їх Петько — колишній випускник їхньої школи, тому почувається він як у себе вдома.
— Подарунок вам привезли,— одразу ж поклав на стіл красивий альбом.— Тут малюнки тварин і рослин, занесених до Червоної книги. Чули про таку?
— Аякже, до неї потрапили рідкісні звірі, птахи і квіти! — випалив Ігорьок.— Колись їх було багато, а зараз не лишилося, через те й заборонено будь-кому їх чіпати!
— В основному правильно,— Петько здивовано глянув на Ігорька.— Підходьте ближче, будемо разом розглядати малюнки.
Він розгорнув альбом, і діти аж загули від захоплення. З малюнка дивилося на них кумедне створіння: схоже на пацюка, тільки ніс хоботком та хвіст товщий.
— Хохуля! — промовив Петько.— Найдавніша на планеті тваринка. Свідок того, як зникли мамонти. Колись хохулі водилися чи не в кожній річці, а тепер їх майже не залишилось...
— Чому ж так сталося? — вдивлялася в малюнок Маринка.
— Бо в цих звірків гарне й тепле хутро,— пояснив Петько.— Люди, як дізналися про те, почали полювати на них. Пропала б хохуля, але став на її захист радянський закон, який зовсім заборонив полювання на рідкісного звірка.
Петько гортав альбом, і перед дітьми поставали тварини і рослини одна від одної кращі: різноманітні кажани, кіт лісовий з китичками на вухах, ряба перев'язка, могутній зубр, який теж донедавна перебував на грані вимирання, химерні тушканчики, горді орли, довгоногі ходу-лочники, усякі гадюки. А скільки різних квітів побачили діти!..
— Журавлина! — упізнав рослинку Ігорьок.— Бабуня любить з її ягід компоти варити.
— Журавлина, та не та! — підійшла до них Зоя Павлівна.— У цієї журавлини, Ігорьку, ягоди мало не вдвічі менші од тих, що твоя бабуня на базарі купляє. І називається вона дрібноплідною. Ця болотна рослина зникає. Чому? Бо не витримала осушення боліт. Та вчені вже організовували охорону журавлини дрібноплідної на болотах, де вона ще рясно росте.
— Зоє Павлівно, а навіщо охороняти цю журавлину, якщо в неї такі малі ягоди? — встряла в розмову Маринка.
— Будь-яку тварину чи рослину, Маринко, треба охороняти. А щоб було зрозуміліше, розкажу таку історію.
Водилися колись біля Командорських островів, що в Тихому океані, великі морські корови. Паслись у заростях водоростей на узбережжі. Росли тварини дуже швидко, і м'ясо в них було смачне. Та ось на Командорські острови завітали китобої, і доля морських корів була вирішена: дуже швидко цих довірливих тварин винищили.
А тепер уявіть, що ті корови дожили б до наших днів! Як легко було б їх приручити, може, навіть одомашнити. На узбережжях організували б морські ферми і розводили б цих тварин. Тепер селекціонери (так називають учених, які виводять нові породи тварин або сорти рослин) гірко сумують, коли читають спогади очевидців про тих невибагливих корів. Треба сказати, що чимало диких рослин прислужилися вченим.
Я знаю, наприклад, що зараз учені працюють над тим, аби окультурити цінні лікарські рослини. Тоді їх не винищуватимуть у лісах, а вирощуватимуть на грядках! — сказав Петько.
Однак і в цій справі не обійтися без дикоростучих трав,— мовила Зоя Павлівна.— А їх, як ви знаєте, стає все менше й менше. Ось чому вчені світу забили тривогу, ось чому й створено Червону книгу. Уважно вдивляйтеся, діти, в малюнки й знайте: ці тварини й рослини охороняються законом, чіпати їх не можна!
...Ще довго гортали учні подарованого альбома.
ЛІСОВА ЛІЛЕЯ
З учорашнього дня учні знали, що підуть до лісництва допомагати Михею Хомичу лікарські рослини заготовляти.
Чи не пізно? — допитувався Ігорьок.— Моя бабуня пише, що давно вже назбирала і звіробою, і липового цвіту...
— Михей Хомич знає, коли що брати,— заспокоїла його Зоя Павлівна.
Лісник зустрів дітей на просторому подвір'ї.
— Помічники прийшли! Отепер я план здачі лікарських рослин перевиконаю! Відпочинете чи одразу ж до роботи?
— Де вони, ті рослини? — нетерпеливився Ігорьок.— У ліс, напевно, підемо?
— Е, ні! — засміявся Михей Хомич.— Цілющі трави, які збиратимемо, тут ось, під вашими ногами.
— То це ж звичайнісінький спориш!
— Його й збиратимемо! — лісник присів і вирвав витке, з біленькими квіточками стебельце.— Складайте стебельця на рядно, потім сушитимемо їх у затінку, під навісом.
— А які хвороби лікує спориш? — поцікавилася Маринка.
— І не злічити — рани гоїть, біль тамує, шлунок лікує...
Діти обережно зійшли на стежку, щоб не толочити такої корисної трави. Лісник побачив це й усміхнувся:
— Нічого з ним не станеться: спориш аніскілечки не боїться витоптування. Тому й росте на вигонах, при дорозі.
Але виявилося, рвати спориш не так і легко — навпочіпки довго не всидиш! Та ось Зоя Павлівна оголосила перерву й дозволила учням побігати по лісовій галявині. Маринка побачила дзвоники і мерщій до них:
— Давайте нарвемо великий букет для Зої Павлівни!
— Ні, краще ось цю квітку подаруємо їй,— вигукнув Валько знайшовши пурпурову лілею.
Діти оточили лісову красуню.
— І звідки вона,тут узялася? — промовила Маринка.— Адже такі квіти лише у квітнику ростуть!
— Напевно, її принесли з міста й посадили! — сказав Ігорьок.
— Ні, діти, ці квіти споконвіку в лісі зростають,— підійшов Михей Хомич.— Вони так і називаються — лілеї лісові. Колись їх у нас було багато, а тепер лише зрідка зустрічаються.
— Куди ж вони поділися?
— На букети пішли, а частина рослин опинилася у місті на клумбах! Лісова лілея не тільки гарна, а й надзвичайно корисна лікарська рослина, та ми вже давно її не збираємо: цю квітку занесено до Червоної книги. Лілею треба оберігати!
— А я хотів зірвати її для Зої Павлівни,— почервонів Валько.
— Зоя Павлівна дуже любить природу, і найкращий дарунок для неї — щоб ви також добре ставилися до рослин і тварин! — сказав Михей Хомич.
...А від лісництва вже лунав голос виховательки, яка кликала їх до роботи.
ВОРОНЬКО
Коли збиралися до лісу, Ігорьок попросив Зою Павлівну взяти з собою кілька грудочок цукру.
— Для Воронька,— пояснив.
— А звідки ти знаєш, що коні цукор люблять? — здивувалася Маринка.
— Ще й як люблять! Ми з татком колись ходили в цирк, і я побачив, як після виступу наїзники щось дають своїм коням. Виявляється — цукор.
— Так то ж циркові коні! — не вгавала Маринка.— А для Воронька нічого кращого за овес немає!
Зоя Павлівна попросила-таки на кухні кілька грудочок цукру, і всі подалися до лісництва...
Воронька знайшли на галявині. Той, забачивши дітей, весело заіржав і пішов їм назустріч.
