Березовий сік (повість) - Давидов Анатолій

Йому, напевно, дуже надокучили ґедзі, бо час від часу він зупинявся и одмахувався від них.

Ігорьок узяв у Зої Павлівни грудочку цукру і підійшов до коня. Воронько мить принюхувався до цукру на дитячій долоні, а потім обережно взяв його губами — і тільки хрумкнуло...

— А ти казала! — переможно глянув Ігорьок на Маринку.

— Бо немає вівса,— не здавалася та.— Ось піду до Михея Хоми-ча й попрошу в нього трохи, тоді побачите, що для Воронька краще.

Через кілька хвилин повернулася Маринка з лісником.

— Тепер дізнаємось, що Воронько любить! — мовила дівчина й розгорнула хустинку з вівсом.

Вирішили покласти на хустину й грудочку цукру, щоб Воронько сам розібрався, що йому більше смакує.

Кінь знову все понюхав і найперше з'їв усе-таки цукор. Маринка мало не заплакала, та Воронько, немовби зрозумівши її стан, узявся й за овес.

— Не треба було йому спершу цукор давати,— наполягала на своєму дівчинка.— Тоді б Воронько з вівса почав... Та кінь до решти з'їв овес, а потім і від третьої грудочки цукру не відмовився.

— А взагалі,— сказав лісник,— цукор для коней — це як для вас цукерки, а овес, сіно, зелена трава — то їжа, без якої не зможе жити.

Ґедзі й досі надокучали Воронькові, і Маринка почала обмахувати його гілочкою. Кінь глянув на дівчинку й тихенько заіржав, ніби дякуючи за турботу.

— Розумний який! — похвалив Ігорьок.

— Коні дуже добре розуміють людей,— підтвердив лісник.— Хочете, розповім вам про свого бойового коня? Його теж звали Вороньком. До війни кінь під сідлом не ходив. Та коли ми з ним прийшли до партизанського загону, я швидко привчив його до цього. А ось лягати за командою Воронько аж ніяк не хотів. Я дуже потерпав, бо через це в розвідку не міг ходити. Аж ось дізнався про мою біду командир. Порадив давати коневі грудочку цукру після того, як той ляже за командою. І як ви гадаєте? Через тиждень я з Вороньком уже в розвідку рушив! Гарний був кінь...— замислився Михей Хомич.— Коли б не він — не сидів би я оце перед вами: важко поранили мене фашисти, а Воронько виніс мене з-під куль, довіз до своїх...

— Покажіть, будь ласка, дітям кавалерійське спорядження,— попросила дідуся Зоя Павлівна.

...Михей Хомич приніс сідло, стремена, вуздечку. Загнуздав Воронька, осідлав і проїхав на коні по галявині, а тоді дав проїхати в сідлі й дітям. І навіть дівчатка не відмовилися.

НА ПАСІЦІ

Діти по черзі гостюють у Михея Хомича. Сьогодні в лісництві Ігорьок. Знову пасічникує. Хоч надворі й тепло — тиждень стоїть бабине літо, однак бджоли вже не кружляють так весело, як улітку. Повагом виповзають з льотка, важко піднімаються й летять до лісу: там іще цвітуть квіти.

Лісник знімає з крайнього вулика дашок. Бджоли стривожено гудуть, враз обліплюють його пальці, та пасічник на це не зважає, звик, а Ігорьок ховає руки в кишені. Обличчя його під маскою — тепер бджіл нічого боятись.

Михей Хомич виймає з вулика рамку, показує Ігорькові бджолу з довгастим черевцем.

— Матка! —— промовляє з повагою. Ігор уже знає, що саме завдяки матці у вулику народжуються нові бджоли. Лісник поставив рамку на місце, вийняв другу, третю... У сотах мед золотиться, по них повзають бджоли, не звертаючи уваги на те, що пасічник витягує їх на світло.

— Дивні які,— промовив Ігорьок.— Не нападають, як ось ті, що по руках лазять.

— Бо ніколи їм. Це робочі бджоли. Зайняті переробкою та пакуванням меду на зиму. Повні чарунки вони закривають воском, немовби консервують. А ті, що нападають,— особливі бджоли, їхнє призначення — охороняти вулик від ворогів.

— Чому ж тоді вони зовні всі однакові?

Михей Хомич поставив на місце останню рамку. Опустив дашок.

— Справа в тому, Ігорьок, що бджола за недовге своє життя встигає побувати в різних ролях: щойно народившись, чистить старі чарунки, тоді годує матку та личинок, невдовзі стає приймальницею корму, потім прибирає вулик і чистить інших бджіл (бачиш, які вони всі охайні!), далі переходить у будівельники, сторожує вулик і нарешті — літає за взятком. Крилатий період у житті бджіл короткий — лише кілька днів...

Ігорьок підняв маску, і на самісінький кінчик його носа відразу сіла бджола. Хлопець злякано закліпав віями.

— Не бійся,— заспокоїв його лісник.— Це трутень од бджіл ховається.

— А навіщо?

— Бо восени бджоли виганяють трутнів з вуликів, а якщо ті дуже упираються, то бджоли відрізують їм крила... А тепер давай заглянемо до інших вуликів. Не за горами й зима, то треба, щоб у бджіл всього було вдосталь.

У ШКІЛЦІ

Ще влітку учні звернули увагу, що Михей Хомич назгрібав під соснами глиці й склав її коло повітки.

— Навіщо та глиця? — дивувався тоді Ігор, але лісник нічого не пояснив, тільки всміхнувся загадково.

— Час прийде — побачиш!

І ось той час нарешті прийшов. Лісник запріг Воронька в безтарку, набрав глиці.

— Поїдемо до шкілки! — сказав.

Діти люблять бувати у шкілці. Яких тільки саджанців там немає! І дуби молоденькі зростають, І груші та яблуні лісові (на них пізніше прищеплюють культурні сорти), і клени, й осики... Нещодавно всім класом працювали вони в шкілці: згрібали опале листя, скопували міжряддя, щоб навесні вологи більше збиралося. Михей Хомич видав кожному учневі премію — кілька саджанців, щоб діти посадили їх. Олег Гончаренко, їхній голова ради загону, запропонував:

— Давайте посадимо деревця в підшефному дитсадку!

Пропозиція сподобалася. Деревця саджали разом з дошкільнятами.

Малята страшенно раділи й обіцяли своїм шефам старанно доглядати кожен саджанець...

Як приїхали до шкілки, Ігор побачив, що вона довкола обкопана неглибокою канавкою — на півштика, не більше. Михей Хомич спинив Воронька, випріг, і той став скубти ще зелену травичку, а сам узяв кошіль, набрав глиці й ну розсипати її по канавці.

— Здогадуєшся, навіщо? — спитав Ігорька.

А той ніяк не здогадається.

— Теж садовод! — кепкував лісник. А тоді вже всерйоз: — Од гризунів саджанці берегти треба. Миші взимку під снігом ходять, шукають чим поживитися. І дуже їм до вподоби молоді деревця. А як наткнуться на гостру глицю, наколють собі мордочки і повтікають геть!

Ігорьок з хлопцями набрали в кошелі глиці й подалися до протилежного краю шкілки, туди де їхній клас недавно працював.

ЖОЛУДІ

Після уроків Зоя Павлівна сказала своїм вихованцям, що їх чекає важлива робота в лісництві. Усім не терпілося дізнатися, яке ж то завдання придумав для них Михей Хомич.

А лісник не поспішав. Розпитав докладно про їхні шкільні справи, тоді повагом дістав лозяні кошики, роздав дітям.

— Тепер ходімо,— усміхнувся. І повів дітей за садибу, де вікові дуби стоять. Показав наймогутніші дерева. Крони в них широчезні, кучеряві, і хоч листопад завершувався, а з них жодний листочок іще не впав.

— Так до весни й стоятимуть,— милувався лісовими велетнями Михей Хомич.— А привів я вас сюди, діти, ось для чого.— Він нагнувся і взяв з землі жолудь. — Красені дуби, ви вже напевно знаєте, виростають з таких жолудів. Так що беріться до роботи — збирайте їх, і будемо молоденькі дубочки вирощувати.

Запрацювали руки. Ігорькові хотілося назбирати якнайбільше. Навіть навколішки став, піднімаючи усі підряд. Лісник помітив це і, звертаючись до учнів, зауважив:

— Діти, жолуді беріть тільки великі і без ушкоджень, бо лише з таких виростуть здорові дерева!

Кошики швидко наповнювалися.

— Славо, а йди-но сюди,— гукнув Михей Хомич.— Я тобі відповідальне доручення дам!

Той одразу ж відставив свого кошика й помчав до лісника.

— Ага! — радів.— Мені Михей Хомич персональне доручення дає! — Й коли наблизився, спитав: — Так що треба зробити?

— Сходи разом з Ігорьком до садиби й візьми там мішки, вони на возі лежать!

— Зрозуміло,— весело промовив Славко, й хлопчики подалися до лісництва.

— Михею Хомичу, а що станеться з тими жолудями, які на зиму залишаться під снігом? — поцікавилася Оксанка.

— Е, на них багато ласих знайдеться,— промовив лісник.— Щонайперше — їх дуже люблять дикі кабани, або вепри. Часом так зриють землю під дубами, що мало не до коріння. І мишам жолуді до смаку. Взимку вони не впадають у сплячку, а бігають під сніговим покривом у пошуках їжі. Трапиться жолудь — нізащо не минуть! Білки заготовляють жолуді на зиму, багато птахів ласує ними... Лише окремі жолуді проростають і дають життя дубочкам. Тепер вам, діти, зрозуміло, яку корисну справу ви робите?

— А що ж їстимуть кабани, миші та білочки? — задумалася Оксанка.

— Не тривожся, дівчинко,— заспокоїв її лісник.— Адже ми збираємо жолуді лише під цими велетнями, а дубів у лісі он скільки! До того ж узимку ми підгодовуємо кабанів кукурудзою. Для білки жолуді — не основна їжа, а мишї... За них не турбуйтесь — вони завжди знайдуть, що з'їсти!

Ігорьок з Славком принесли мішки, й діти стали зсипати до них жолуді.

МЕТЕОРОЛОГИ

Скоро зима, й учні тепер часто господарюють у лісництві: обклали хлів соняшничинням та кукурудзяними стеблами, а ще пораються біля Воронькової стайні.

— Зима йде люта! — каже Михей Хомич.— Треба, щоб худобі тепло було.

Ігорьок здивовано подивився на лісника: осінь стоїть така тепла, сонячна.

— Не помиляєтесь? — запитав недовірливо. Михей Хомич замість відповіді наказав:

— А принеси-но мені з комори цибулину!

Ігорьок вибрав добрячу, з кулак завбільшки цибулину, подав.

— Глянь, хлопче, як багато на ній лусочок,— став лісник обчищати цибулину.— Найперша ознака, що зима йде холодна. А тепер пригадай, яке було бабине літо цього року?

— Бабине літо... Тепле, зовсім як справжнє.— Ігорьок згадав, що тоді літало багато павутиння, він ловив його й роздивлявся маленьких павучків-мандрівників, які у такий спосіб розселяються.

— Так ось знай — велика кількість павутинок під час бабиного літа теж ознака холодної зими. І ще скажи, як цієї осені пройшов у лісі листопад — швидко чи повільно?

— Не дуже швидко. Окремі листочки он і досі з гілочок не зриваються. Та яке це має відношення до холодної зими? — дивувався хлопець.

— Безпосереднє. Народна приказка мовить: "Якщо з дерева опадає не все листя — бути зимі суворій!" А ще я помітив, що зайці цієї осені нагуляли багато жиру. Миші й кроти зробили чималі запаси їжі. Кроти ще й соломи в свої підземелля понатягували. Це правдива ознака того, що зима буде не лише холодна, а й із завірюхами. Снігу випаде багато.

Якось на тому тижні я виявив у снопиках льону мишині гнізда.