Постукай у моє вiкно - Костецький Анатолій

Не кидати ж напризволяще!

— Це не проблема! — сказав тато. — Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...

Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.

— Тiльки гляди, — попередив я, — не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.

— Все буде нормально! — поклявся Славко. — Їдь i не переживай.

I я поїхав.

Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, — як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"

У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження — теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.

Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.

Постукай у моє вiкно!

Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.

— Повернувся, мандрiвник, — пробурмотiв вiн замiсть вiтання.

— Повернувся! А чого ти став такий гордий?

— Який там гордий! — вiдмахнувся Славко. — З Гринею щось не те...

— Як не те?! — злякався я. — Що з ним? Кажи! Де вiн?

— Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.

— Де коробка? — перебив я Славка.

— Он у кутку...

Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.

— Гриню, — покликав я тихенько, — я приїхав. Привiт!

Вiн тiльки скоса позирнув на мене.

— Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!

Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.

— Не їсть? — поспитав я Славка.

— Не їсть...

— А навiщо така здоровенна тарiлка! — накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.

— Не чiпляйся до тарiлки! — огризнувся Славко. — Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.

Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.

— Е, чого там! — кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.

Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.

Вдома я про все розповiв татовi.

— Нiчого, — заспокоїв тато, — iди лягай, все буде добре!

Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.

Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.

— Зрозумiв? — спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.

— Зрозумiв... — ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.

— Розкис, як дiвчисько! — сказала мама й сама раптом схлипнула.

— Нiчого не поробиш, — розвiв руками тато. — Вирiшуй сам... — i вони з мамою пiшли в кiмнату.

А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! — подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.

За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!

Дивна все-таки рiч — тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!

Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.

— Ну що, — промовив Сергiй, — пора?

— Пора... — вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.

Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився — так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.

Хлопцi оточили мене, — кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...

— Бувай, — тихо сказав Сергiй.

— Салют, — махнув рукою Славко.

— Прощавай, — кинув Вiтько.

А Вiтуня лиш голосно схлипнула.

— До побачення! — мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i — стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!

— Навiть не озирнувся! — пробурмотiв Славко. — Правду кажуть — як вовка не годуй...

Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.

— Та ну вас усiх! — кинув Славко i поплентав до свого пiд'їзду.

Невдовзi усi розiйшлись. А я ще години двi сидiв на майданчику, нiби сподiвався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не "прощавай", а "до побачення"!

Та даремно. Вiн не повертався!

Я й незчувся, як до мене пiдiйшов Зiновiй Всеволодович.

— Що, знов розмiрковуєш, куди б його об'явочку прилiпити?! пожартував вiн i хотiв був засмiятися своєму жартовi, але запримiтив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумiв: менi зараз не до жартiв! Кербуд iще з хвильку потоптався на мiсцi, нiби пiдшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою i мовчки подибав геть.

На восьмий поверх я пiднiмався пiшки i дорогою заспокоював себе:

— Це нiчого. Це так, тимчасово. Воно пройде...

Але насправдi я чудово знав, що в_о_н_о вже нiколи не пройде, що в_о_н_о засiло в менi назавжди, i вiд сьогоднiшнього дня щоразу, коли надворi вiтер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрiбнi тепло i ласка, постукає до мене у вiкно?!