Постукай у моє вiкно - Костецький Анатолій

То вiн так жартував. Хлопцi завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрiю про когось живого.

— Майже вгадав! — вiдповiв я Вiтьковi. — Це об'ява про граченя.

— Просиш гракiв подiлитися хоч одненьким з тобою? — єхидно поспитав Вiтько, та побачив, що я навiть не посмiхнувся, i враз посерйознiшав: — Що там у тебе? Кажи!

Хлопцi посiдали круг мене, i я розповiв їм все-все...

— Ну й ну! — проказав Сергiй. — Треба щось придумати.

Вiн пiдвiвся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що вiн думає дуже старанно. Раптом вiн зупинився:

— Ось що! Ти, Юрко, йди додому i нiкуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку нiколи гракiв не було, але треба перевiрити.

— Тримайся! — кинув Славко. — Гайда, хлопцi!

I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому — чекати: прийде хазяїн чи нi...

Вiзит незнайомця

— Нещасливi ми з тобою, — казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, — зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?

Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.

— Тепер чекай невiдомо чого, — вiв я далi, — а менi на завтра вчити — ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.

Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм — на моє плече, умостилося там i затихло.

Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.

"А може, не вiдчиняти? — майнула думка. — Може, вдати, що нiкого нема?"

— Кр-ри-а! Кр-ри-а! — заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.

— Ех ти! — кинув я граченятi й пiшов до дверей...

На порозi стояло... наше товариство!

— Ну як? — майже крикнув я.

— Люкс! — вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.

— Отже воно — м_о_є?! — не повiрив я.

— Не твоє, а н_а_ш_е! — виправив мене Вiтько. — Ми в_с_i хвилювалися.

Я нiчого не мав проти.

— Ну добре, наше, — погодився я.

— Давай показуй нашого, — скомандував Славко, — годi його ховати.

— Так, покажи, будь ласка, — попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...

— Ой, чорняве яке! — зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя. — А гарненьке ж! Цiп-цiп-цiп! — простягла вона долоньку до граченяти, що сидiло на карнизi й позирало з острахом на багатоголосе товариство.

У вiдповiдь ми так зареготали, що в шафi задзеленчав посуд. А граченя так i пурхнуло до своєї рятiвної коробки.

— Ач, яке спритне! — оцiнив Славко його карколомний стрибок.

— О, дає! — захоплено вигукнув Вiтько.

А ми засмiялися ще дужче, бо не зрозумiли, чи це вiн про стрибок граченяти, чи про Вiтунiне "цiп-цiп".

— Годi вам! — припинив нашi веселощi Сергiй. — Птаха лякаєте... А ти не слухай, Вiтуню, вони й самi не знають, як його кликати. Навiть вiн! — i Сергiй показав на мене.

Вiн мав рацiю: я таки не знав.

— А я знаю! — похвалився Вiтько. — Його треба кликати на iм'я.

— Молодець, хлопчику! На цукерку, — пожартував Сергiй. — Тiльки в нього, здається, нема iменi...

I знов Сергiй не помилився, бо я досi не здогадався назвати граченя, хоч i знав, що без iменi — не життя. Справдi, як його кликати: "Гей, ти! Ходи сюди!"? Ну й ну...

Оскiльки я мовчав, хлопцi зрозумiли: Сергiй мав рацiю.

— А давайте, — зрадiла Вiтуня, — зараз же дамо йому iм'я!

Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папiрцях iмена для граченяти, а Вiтуня тягнутиме. Що витягне — те й буде.

Я принiс олiвцi й папiр — i почалося...

Славко сiв на пiдвiконня, втупив очi в стелю й зашепотiв щось нечутне.

Сергiй походжав iз кутка в куток, i його обличчя було рiшучим i суворим.

Вiтуня одчайдушне смоктала за столом свого олiвця, наче хотiла щось висмоктати з нього.

Лиш Вiтько настрочив одразу та вкинув папiрця в каструлю.

Я участi в конкурсi не брав, бо згоден був на все — аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже...

Нарештi всi повкидали папiрцi в каструлю. Я перемiшав їх, i Вiтуня потягла.

— "Бу-це-фал"! — здивовано прочитала вона.

— Що, що?! — перепитав Сергiй.

— Буцефал, ось що! — вiдказав замiсть Вiтунi Славко, бо це був його папiрець.

— Сам ти Буцефал! — засмiявся Сергiй. — Ти хоч знаєш, що воно таке — Буцефал?

— Так зовуть мого хом'яка.

— "Хом'яка"! — знов засмiявся Сергiй. — Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?

— Це його дядя! — устряв Вiтько.

— А ти — "тьотя", — образився Славко. — Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво — i все. А ви просто заздрите, що самi такого не придумали. I вiн одвернувся до вiкна.

— Ну подумай сам, — пiдiйшов до Славка Сергiй, — хiба можна рiвняти хом'яка з птахом?

— А чому нi! — обiзвалась Вiтуня. — От мого кота звуть Вася, як i Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?

Ми ледь не задихнулися вiд смiху. А Славко повернувся до Вiтунi, зблиснув очима, та... лиш махнув рукою:

— Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вiтуня дiстала другого папiрця i прочитала:

— "Гри-ня"!

— Ну як? — захвилювався Вiтько, i ми зрозумiли, що це його папiрець.

— Наче непогано, — розважливо мовив Сергiй i повторив: — Гри-ня...

Я хотiв заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:

— Кр-ри-а! Кр-ри-а!

Здавалось, граченя повторює: "Кр-ри-а!" — "Гриня!"

— Ось i йому подобається! — зрадiв Вiтько. Це мене переконало.

— Згода! — сказав я. — Хто за? Проти? Одноголосно! I ми всi порадiли, що так легко вирiшили цю складну проблему — дати граченятi iм'я.

— А як тобi спало на думку назвати його Гринею? — поцiкавився я у Вiтька.

— Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то вiдразу й подумав: дуже схоже на "Гриню".

Я забув вам сказати, що наш Вiтько — поет. Вiн завжди щось римує або шукає однаковi слова, примiром — чайник-чайка-чашка або ще якось... Правда, нам Вiтько свої вiршi не читає. I ось чому. Колись, тiльки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вiй вибiг у двiр i спитав:

— Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!

— Давай, — не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".

Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:

Свiтило сонце, птах спiвав,

а я додому крокував.

Аж раптом iз-за рогу

з гучним веселим "гав!"

рудий i клишоногий

з'явився пес i став.

— Привiт, кудлатохвостий!

я привiтався з ним.

Ходiм до мене в гостi,

ти, певне, зголоднiв?

Я дам тобi варення,

цукерок повну жменю,

солодку скибку динi.

Ну що, рудий, ходiмо?

Та пес у гостi не схотiв,

дослухав пес мене — i втiк...

"Тим гiрше для рудого!"

подумав я про нього,

подумав — i покрокував.

А надi мною птах спiвав.

Що тут почалось — не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.

— Ну як? — поцiкавився Вiтько.

— Вищий клас! — гигикнув Славко.

— Карл-сон-чик наш! — продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.

Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.

"Нiчого, — думав я, — аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"

Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я — для нього пусте!

Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.

За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.

— Здрастуйте, молодий чоловiче! — якось надто ввiчливо привiтався вiн. — Це ви — Юрко Почепцов?

— Так, — вiдповiв я.

— I це ви повiсили об'яву?

— Яку... об'яву? — почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." — подумав я, i в грудях менi похололо...

Скажи "привiт!"

— Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем? — порушив тишу незнайомець.

— Вибачте! — знiтився я. — Заходьте, будь ласка.

— А це що за збори? — поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.

— Нiякi не збори! — заперечив я. — Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.

— Що — "воно"? — здивувався незнайомець.

— Не "що", а "хто"! — поправила його Вiтуня. — Бо воно живе.

— Звiсно, "хто"! — сказав я. — Ваш Гриня.

— Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!

— Як нема?! — здивувався тепер Сергiй. — А ваше граченя?

— А, так ви про граченя! — нарештi зрозумiв незнайомець. — Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?

— Звичайно, знаємо! — вiдповiв Славко. — Ви його хазяїн.

"Поганий хазяїн!" — подумав я, та змовчав.

— От i не вгадали! — посмiхнувся незнайомець. — Я — ваш новий кербуд! Хе-хе...

— Ви... правду кажете? — не повiрила Вiтуня.

— Дiвчинко! — суворо обiрвав її кербуд. — Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!

— Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу! — загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...

— Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, — i вiн подивився на мене, — запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi — не для цього! Ясно?

— Ясно! — вiдповiли ми як один.

— Тодi бувайте i про це не забувайте! — заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався. — Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!

— Здається, в_с_е! — сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.

— Нам теж час. Бувай! — попрощалися хлопцi. — А об'яву ми знiмемо.

Вони помахали Гринi — н_а_ш_о_м_у Гринi! — i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.

Скоро прийшов тато.

Вiн зазирнув до кухнi й одразу — точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:

— Ну як?!

— Люкс! — вiдповiв я Сергiєвим слiвцем, i тато щасливо посмiхнувся.

— Ти уроки робиш? — помiтив вiн. — Роби, роби, потiм розкажеш.

Тато вiдрiзав хлiба й сиру, налив чаю i спитав:

— Ти пробач, я на хвильку.