Постукай у моє вiкно - Костецький Анатолій
Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками автобус i метро. А мама вранцi завжди кудись бiжить — то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогоднi пiшла до перукарнi чергу займати. В неї вечiр у школi, й вона мусить бути красивою... Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачiска!
Я звик, що, коли вранцi нема нiкого, мама лишає записку. Ось, до речi, й вона! Ану, погляну...
"ПЕРШЕ: не забудь прибрати лiжко".
Ну от, знов про лiжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю... Що ж там далi? Ага!..
"ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком".
Звiсно, сирок! Можна було й не писати...
"ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник i замикай дверi на обидва замки!"
Щоразу — "обидва замки", наче їх десять! Що там iще?
"ЧЕТВЕРТЕ: будь о третiй вдома — є важлива розмова".
Буду, куди ж я дiнусь! Хiба що зi Славком пройшлися б, так у нього тренування, вiн з першого класу гiмнастикою займається. Ну от, нiби останнє!..
"П'ЯТЕ: ми з татом учора вирiшили — граченя залишається в нас".
Менi аж дух перехопило! Я труснув головою i перечитав останнi слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по бiлому:
"ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС"!
Я пiдскочив трохи не до стелi й заверещав:
— Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно — моє, моє, моє!..
Мабуть, я своїм вереском налякав бiдолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток i навiть не ворушилось.
Я потанцював навколо столу, ще тричi вигукнув "ура!" мамi й татовi й витяг переляканого птаха з його схованки.
— Ти уявляєш, як тобi пощастило! — почав було я, та зразу ж виправився. — Ой, вибач! Не тобi, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти м_i_й, а я — т_в_i_й назавжди! Розумiєш, на-зав-жди!..
I я мало не заплакав од щастя, але вчасно згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, — i лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. I зовсiм не боляче, от анiскiлечки не боляче, а по-дружньому, по-рiдному!
Звичайно, дитячий сирок я проковтнув за пiвхвилини, i вiн здався менi таким солодким, як нiколи. Тут я поглянув на годинника — i вчасно! Була вже восьма. Я хутко зiбрав портфель, попрощався з граченям, зачинив дверi на о_б_и_д_в_а замки й поспiшив до школи.
На вулицi я раптом пригадав, що не вивчив заданого вiрша, а Тетяна Микитiвна може викликати мене. Я на ходу витяг пiдручник, щоб завчити хоч рядок. Портфель я затис пiд пахвою, розгорнув книгу на потрiбнiй сторiнцi й прочитав:
Поздняя осень.
Грачи улетели...
Ну й дива, так це ж про гракiв! Я кiлька разiв пробiг очима сторiнку, й вiрш сам собою запам'ятався. I так мiцно, що я не сумнiвався: розбуди мене серед ночi та спитай — зразу ж його прочитаю!
До класу я влетiв разом iз дзвоником.
Захеканий, привiтався зi Славком i важко бухнувся на лаву.
— Ну що, вивчив? — замiсть вiтання поцiкавився Славко.
— Ще й як! — гордо вiдповiв я. — Навiть повторювати не буду.
— Тодi пiднiми руку, я не встиг, — прошепотiв Славко менi на вухо, бо до класу вже заходила Тетяна Микитiвна.
Все обiйшлось якнайкраще! Таки щастя на свiтi є! В цьому я нарештi переконався. По-перше, мама й тато лишили граченя. По-друге, п'ятiрка за вiрш теж чогось варта. I по-третє, я врятував Славка. Отримай вiн двiйку — i тренер не пустив би його на гiмнастику, поки не виправить. А Славко ж без гiмнастики — як риба без води!..
Гарно йти додому, коли тебе чекають! Навiть черевики виспiвують, а перехожi всмiхаються тобi, як давньому знайомому. Красота, коли в тебе хтось є, кому ти потрiбен!
Зрозумiло, перш за все я потрiбен татовi й мамi. Та одне — бути потрiбним батькам i зовсiм iнше — граченятi. Мамi й татовi я потрiбен, бо я їхнiй син... А граченятi — щоб я п_i_к_л_у_в_а_в_с_я про нього. А це здорово, коли тобi є про кого п_i_к_л_у_в_а_т_и_с_ь!
Я припустив дужче й уже за кiлька хвилин був коло дому. Тiльки тут я згадав, що у граченяти вже є хазяїн, i менi стало кепсько. Я уявив, що хазяїн вiдшукався та забрав граченя. I коли я зайду в квартиру, на кухнi стоятиме порожня коробка з-пiд телевiзора.
Наляканий цими думками, я забув про лiфт i майже злетiв на восьмий поверх.
Важко писати об'яви!
— За тобою що, вовки женуться? — спитала мама, вiдкриваючи менi дверi. — У тебе ж є ключi. Чи ти загубив їх?
Нi, не загубив, а просто забув про них.
— Де в_о_н_о?! — гукнув я.
— Хто "воно"? — здивувалася мама. — Граченя!
— Де ж йому бути: сидить i кашу наминає, — посмiхнулась мама, коли зрозумiла причину мого хвилювання. — Мий руки та сiдай обiдати. Заразом поговоримо, бо я скоро йду.
Я вимив руки, плеснув холодною водою в обличчя — так розпашiвся! i поспiшив до мами.
— Бач, куди вилiзло! — кивнула мама на карниз. Я глянув на вiкно й побачив, що граченя сидить пiд самiсiнькою стелею i спокiйно чистить своє чорне, аж металеве, пiр'я.
— Привiт! — гукнув я до нього.
Граченя кинуло чиститись, повело на мене оком i радiсно зойкнуло:
— Кр-ри-и!
На його мовi це, мабуть, означало: "Привiт! Я за тобою скучило".
— Якщо воно так галасуватиме, — невдоволено зауважила мама, — ми всi поглухнемо.
— Мамочко, — запевнив я, — це воно просто за мною скучило. А насправдi воно дуже спокiйне!
— Сiдай, борщ охолоне, — перебила мама й сiла навпроти мене. Отже, — почала вона урочисто, — ми з татом вирiшили...
— Мамочко, люба! — вигукнув я, та мама обiрвала мiй запал:
— Я не скiнчила! Так от, ми його лишаєм, але при однiй умовi: доглядатимеш його ти сам...
Я знов одкрив рота — запевнити, що кращої умови й не придумати, але мама строго пiдняла палець, i я став слухати далi.
— ... I, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження — i...
— Жодного! — не втерпiв-таки я. — Жодного зауваження вiд сьогоднi! Зараз побачиш...
Я вискочив iз-за столу й вибiг у коридор, де стояв мiй портфель.
— Як ти гадаєш, мамо, що це? — гордо простягнув я мамi щоденника.
— Ой! — тiльки й сказала мама, наче не вiрила очам своїм. П'ятiрка! З лiтератури! Дай я тебе поцiлую, дитинко!
Знов — "дитинка"! Але я вдав, нiби не чув, i повис у мами на шиї.
— Отже, домовились, — сказала мама, коли нарештi звiльнилась од моїх обiймiв. — i щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти вiдповiдаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!
Яке хороше слово — "все"! Кращого я, мабуть, i не чув. Зрозумiло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_i_б_е_н граченятi! От тiльки крила... Сказати мамi чи нi?
— Мам, — нерiшуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такi хвилини її краще не турбувати, — послухай, будь ласка!
— Хiба ми не домовились? — озирнулась мама.
— Так, але, знаєш, у граченяти... крила пiдрiзанi.
— То що? — не зрозумiла мама.
— А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!
— Справдi, — здивувалась мама. — Як я не помiтила?! Значить, воно вiд когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн вiдшукається. А ти зроби ось що... — Мама на мить задумалась i закiнчила: — Напиши об'яву та повiсь на параднi дверi. З такими крилами здалеку не прилетиш. Отже, коли в нього хтось є, то вiн живе в нашому будинку. Все!..
Мама, як завжди, мала рацiю!
Я поплентав до своєї кiмнати, взяв ручку, аркуш паперу i сiв писати об'яву.
Писав я майже годину. Треба було добряче помiзкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врештi-решт я написав таке: —--------------------------------------------------------------------
Об'ява
Товаришi громадяни! Вiд кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка. Дякую за увагу! —--------------------------------------------------------------------
Здається, вийшло непогано. Все на мiсцi, як у школi вчили. Навiть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсiм не шукали!). Та над усе менi подобалось: "... вiд кого в_т_е_к_л_о граченя...". Слово "втекло" я навмисно пiдкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя вiд нього в_т_е_к_л_о, i вiн за ним не прийде. Адже з дому тiкають, коли там страшенно погано!..
Я знов переглянув об'яву й пiшов чiпляти її.
Прийде чи нi?
День сьогоднi видався по-лiтньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сидiли на сонцi бабусi й дiдусi та про щось гомонiли.
А неподалiк, на майданчику, зiбралося все наше товариство.
Бачите пузаня? Це Вiтько з першого пiд'їзду. В нього є величезний бульдог. Вiн хоч i товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вiтько, а не бульдог!..
А той довготелесий, худенький — Сергiй, наш "голова"! Вiн завжди щось вигадує. Примiром, наловити двi тисячi горобцiв, зв'язати докупи й лiтати на них. Або збудувати машину, яка б усе на свiтi змiшувала. Ми поцiкавились — навiщо, — так Сергiй образився i три днi не розмовляв з нами... А на четвертий запропонував нам випити по три тисячi триста тридцять сiм склянок газованої води, щоб стати вiд газу легкими, як аеростати. Вiн усе розрахував, крiм одного — куди в нас влiзе стiльки води?.. А нинi Сергiй розмiрковує, скiльки потрiбно кротiв, щоб замiнити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: "Рийте ось тут!" — i сиди собi посвистуй. А на зекономленi грошi, частину яких; звичайно, дадуть Сергiю, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..
А гляньте на того бiлявого, у в'язанiй шапочцi. Вiн на драбинi донизу головою висить! Точно, це мiй Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.
Ну от, наче всi...
Ой нi, пробачте! Он, за гiркою, бачите — кiски стирчать? Помiтили? Це — наша Вiтуня! Ну й що, коли дiвча? Зате — яке! Таку пошукати... Ми всi горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому рiч, але їй не кажемо: ще мала, не зрозумiє... Зате тато в неї — ого-го! Нас усiх запросто пiдняти може. А вмiє геть усе. Йому шпакiвню зробити чи велосипед полагодити — раз чхнути!
Отаке наше "товариство"! А коли хтось до Вiтунi не так, матиме справу з нами всiма. I, звичайно, з Вiтьковим бульдогом!
Я причепив об'яву й пiдiйшов до хлопцiв, яким досi нiчого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде...
— Що ти ладнав там? — поцiкавився Сергiй.
— Об'яву... — сумно промовив я.
— "Мiняю книжки на хом'яка!" — засмiявся Вiтько.
