Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис
Коцюбинський).
Чи не слід порядком уточнення семантики залишити для прикметника подібний тільки його синонім схожий? Це якоюсь мірою дисциплінувало б багатьох наших авторів у роботі над твором і допомогло б читачеві правильно розуміти написане.
Недоречний ВИПАДОК і капосний РАЗ
Якось мені випало переглядати закордонний фільм в українському перекладі. Переклад був загалом непоганий, тільки подеколи різало слух недоречне вживання слова випадок у різних фразеологічних конструкціях: "Після того, що сталось, я ні в якому випадку до вас не прийду" або "Як собі хочете, а я в усякому випадку на це своєї згоди не даю". Звичайне чуття мови мало б порадити перекладачеві, що треба сказати: "ні в якому разі до вас не прийду", "Я в усякому разі на це своєї згоди не даю", – але виявляється, що на брак такого чуття слабують часом і наші журналісти. Ось фраза з одної газетної статті: "В усякому випадку з минулого року в країні скасовані закони, що стояли на заваді порнографії". Поминаючи те, що правильно було б написати "скасовано закони", ми відчуваємо, що й тут слово випадок стоїть не на своєму місці й треба було б висловитись: "У всякому разі, з минулого року…", тимчасом як у дальшій фразі з цієї статті слово випадок стоїть до речі: "Такого випадку ще не траплялось там". А що спантеличило перекладача й журналіста? Чи не російське слово случай, яке стояло б у кожній із цих фраз, якби їх перекласти по–російському? Це слово має аж три українські відповідники: випадок, нагода й раз, і коли та як ними користуватись – завдає клопоту, виходить, не тільки перекладачам.
Візьмімо три речення: "Дід пристав до загальної розмови й розповів кілька кумедних випадків із свого життя" (П. Вершигора); "В кожному разі я прохав би Вас прислати для коректи дальші аркуші того видання" (М. Коцюбинський); "Жінка ніде не розлучалася з ґвинтівкою, але нагоди стріляти їй не траплялося" (М. Шеремет). У цих фразах теж стояло б слово случай, якби їх перекласти російською мовою, але чи можна було б його українські відповідники ставити тут довільно? Якщо в третій фразі можна замість слова нагода поставити випадок, дещо при цьому втрачаючи щодо нюансу вислову, то в перших двох фразах ніякі інші слова замість випадок і раз не підійшли б, через те що між ними є певна значеннєва різниця. Слово випадок означає "конкретна подія в минулому, теперішньому чи майбутньому", тимчасом як вислів у кожному разі, в усякому разі каже не стільки про подію, скільки про можливість якихось подій; слово нагода вбирає в себе поняття обставин, що спричиняють певну подію.
Щоб виразніше побачити різницю між словами випадок і раз, дамо два такі приклади: "У цьому незвичайному випадку я вчинив би інакше" (бо тут мовиться про конкретну подію), але – "У такому разі я вчиню інакше" (бо конкретності події, як то було в попередньому реченні, вже не відчувається).
Зрідка трапляється, що слова випадок і раз виступають у реченні як синоніми: можна сказати "на випадок смерті" – "в разі смерті", "на випадок потреби" – "в разі потреби".
З цього випливає, що не слід безоглядно вдаватись до слова випадок, але воднораз треба й обачно послугуватися словом раз, яке також уживається в кількісному значенні ("Раз мати породила, раз і помирати". – Прислів'я) та в значенні прислівника ("Раз якось Остапові не спалося". – М. Коцюбинський) і сполучника ("А раз буде своя збройна сила, то ми повинні мати й своїх – командирів". – П. Панч).
З чого лізти – зі шкіри чи зі шкури?
В одному художньому творі я прочитав: "Гоппе і його лакузи із шкіри вилузувалися, намагаючись збільшити вуглевидобуток". Таких випадків, коли "вилузуються", лізуть, пнуться, рвуться чомусь зі шкіри, а не зі шкури, трапляється чимало – їх можна побачити на сторінках наших книжок і на газетних шпальтах. У чому причина? Чи не думають автори, що шкіра – більш українське слово, ніж шкура?
В українській мові є слова шкіра й шкура, до того ж слово шкура значно частіше вживається в народному мовленні, а з нього в широкому значенні проходить і в літературу, наприклад: "У нас тепло, як сядеш на сонці, то шкура злазить з лиця, так пече" (М. Коцюбинський). Проте в сучасній українській літературній мові розрізняють ці два слова, надаючи кожному з них певного значення: шкіра – "зовнішнє покриття тіла", а шкура – "покриття з шерстю або вовною", а також у фразеологічних висловах на зразок: "Так обріс тілом, що аж із шкури преться" (О. Кониський). Отож, у науковій термінології – медичній, ботанічній тощо – буде шкіра, шкірка, шкірний ("шкірні або нашкірні хвороби". – Російсько–український словник АН УРСР 1968 р.); якщо йдеться про тварин, слід писати й казати – шкура ("З одного вола двох шкур не деруть". – Прислів'я; "Дужі кожум'яки… м'яли своїми міцними руками волові шкури". – О. Довженко).
Отже, "залити сала за шкуру", "бути в овечій шкурі", "лізти (вилазити, пнутися) зі шкури", "вбиратися в шкуру" тощо.
Жах і страхіття
Коли в одному художньому творі я прочитав фразу "Цілу ніч його переслідували всякі жахи", я відчув ніяковість, подібну до тої, що зазнає росіянин, коли хтось серйозно каже по–російському не люди, а человеки. Є слова, що їх здавна повелося вживати тільки в однині; до них належать переважно ті, які позначають людські емоції: любов, кохання, тугу, сум, смуток тощо. Не кажем–бо: "Він визначався любовами до багатьох людей" або "Нас охопили великі суми". Виняток становить хіба що іменник страх, бо в Марка Вовчка знаходимо: "Не нагадуй про страхи: поминулися вони".
Слово жах означає "надзвичайний страх": "Тоді латинців жах напав: утратили і дух, і силу, побігли, хто куди попав" (І. Котляревський); "Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову під подушку" (М. Коцюбинський).
Слово страхіття означає в українській мові "чудовисько або потвора, що наганяє страх на людей" ("І напевно ви почули б миттю про Ясюню, жваву та метку, як вона прогнала те страхіття, що дітей ляка на бережку". – Н. Забіла); часто це слово, надто в множині, виступає як синонім іменника жах ("Поки поштаря виглядаєш, чого не передумаєш, яких страхіть не намалюєш собі". – І. Муратов). Тим‑то й Українсько–російський словник АН УРСР наводить як відповідник до російського вислову "ужасы войны" – "страхіття війни", а не "жахи війни", як то необачно написав автор художнього твору.
На підтвердження сказаного вище можна навести ще фразу з журналу "Комуніст України": "Син кріпака, Шевченко рано пізнав усі страхіття підневільного життя, життя напівраба". Не треба визначатись особливо тонким чуттям мови, щоб відчувати, яким фальшивим у цій фразі було б "жахи підневільного життя"…
Вибирати чи обирати?
Здається, між словами вибирати й обирати нема ніякої значеннєвої різниці, кажем–бо: "Завтра йдемо на вибори, де будемо обирати депутатів до Верховної Ради УРСР"; "Депутати обирають із–поміж себе президію, яка обере когось на секретаря (чи за секретаря) й на (чи за) голову президії". Аналогічне читаємо й в українській класичній і сучасній літературі: "А що, хлопці, так обираєте його на ватажка?" (О. Стороженко); "Багатого голову скинули, а обрали за голову чередника" (І. Нечуй–Левицький); "Колгоспники радо обрали тов. Борзила на голову правління" (Остап Вишня). Поряд із дієсловом обирати інколи вживають дієслова обібрати: "Нам сотника Лясковського, кажу, полковником годиться обібрати" (Б. Грінченко). Скрізь у цих прикладах бачимо дієслово обирати чи обібрати, а не вибирати. Чому? Перше ніж відповісти, наведемо ще кілька прикладів із дієсловом вибирати: "Вибирав злу дорогу" (П. Куліш); "Пугач вибрав дорогу через Криворівню" (В. Гжицький); "Не було чого й вибирати на базарі, бо самі вибірки тільки зосталися" (з живих уст).
Як бачимо, слово вибирати стоїть там, де мовиться про напрям, матеріал, якусь річ тощо; воно може бути й синонімом дієслів витягати, діставати ("От баба вибирав пиріжки та на стіл кладе, щоб прохололи". – О. Іваненко), відокремлювати ("Кукіль з пшениці вибирати". – М. Номис), виймати ("Бодай дідько очі вибрав!" – М. Номис). Там, де йдеться про вибори депутатів, почесних членів чи на якусь громадську посаду, як це бачимо в перших прикладах, слід послуговуватись дієсловом обирати (обібрати). Цим словом користуємося ще, коли мовиться про наречену, дружину, ("Та ви, певно, когось уже обрали собі, – так ви й кажіть". – Марко Вовчок), покликання, фах ("Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність". – А. Кримський) або влюблене місце ("Сестри обрали затишне місце, вкрите густою травою і квітами". – Л. Смілянський). Із цього погляду в фразах, узятих із сучасної літератури: "З найкращих дівчат на селі він вибрав собі Устю"; "Я вибрав літературу", – краще було написати: "обрав собі Устю", "обрав літературу".
Наглість без зухвалості
"Таку наглу відповідь я не стерпіла", – читаємо в одному сучасному прозовому творі й дуже часто натрапляємо на випадки, коли на письмі й з уст прикметнику наглий і прислівнику нагло надають не того значення, що вони мають у нашій мові. Звернімось до української класики: "Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті" (Панас Мирний); не цураються його й сучасні українські письменники: "Спогадами захопились обоє… Та перепинив розмову наглий і сильний стук" (О. Ільченко). В обох цих прикладах слово наглий виступає як синонім слів несподіваний, раптовий, а не зухвалий, як помилково вжив його автор у фразі, наведеній на початку, замість того, щоб написати: "такої зухвалої відповіді…" Український вислів нагла смерть відповідає російському скоропостижная смерть.
Інколи прикметник наглий буває синонімічний словам невідкладний ("Я не вечеряю. А ще до того роботу наглу маю". – Леся Українка), крайній, конче потрібний ("Поясненням таким розчарував я вас, ласкавий мій читачу, тож пояснити все потребу наглу бачу". – М. Рильський).
Відповідниками до російських слів дерзкий, наглый будуть українські зухвалий ("Федоренка охопив якийсь дивно веселий настрій зухвалого мисливця, що сам один вийшов полювати на великого звіра". – Я. Качура) – нахабний ("Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка".
