Забіліли сніги - Сиротюк Микола

Ось послухай, що вчинилось, — також журно заспівав Рклицький. — Страх бере мене й тепер. Лишенько таке зробилось... Стоїмо ми, значить, на подвір'ї, коли тут — гульк — виходять на прогулянку наші ясочки. Кожен, певно, наглядає свою, а наш Поляк-неборак впірив очиці, як кіт на сало, на Надію. Так дивиться, аж сльози йому зіниці туманять. Ну, відомо, я вільний від будь-яких сердечних обов'язків козак. Нема чого робити. От і дивлюся на Михайла. А він, він — прямо тобі горить-палає, та все джигуном, джигуном...

— Що ти вигадуєш, бурмило? — огризнувся аж зелений од люті Поляков. — Я дивився на тополю за муром, а не на неї.

— Так, так, на тополю, натурально, на тополю, — не збавляючи роблено ділового тону, підхопив Рклицький. — Тільки на яку, друже мій? Чи не на ту, в якої на лиці цвіте калина, брови хвилею крутою, стан стрункий, немов ожина, очі зрошені журбою?

— Пішов уже, тільки слухай. Римач нещасний...

— А, власне, чого ти перебиваєш? Не до тебе ж чарка — не кажи