т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Ми бігли не до Люксембурзького саду, а повз Одеон на rue de Seine. Дідок усіх штовхав, збивав з тротуару і навіть не озирався. Я вже боявся, що за нами поженуться поліцаї.
На rue de Seine Лярош зупинився, подивився вперед, назад, уперед і скрикнув:
- Он! Дивіться!
Я глянув уперед і побачив далеко внизу постать, яка ніби була сліпого. Дійсно, це був сліпий, ми через п’ять хвилин йшли вже позад його
- Бачите? - таємно і з хвилюванням показав він на старця.
Я нічого не бачив особливого: старець як старець. Аж розсердився я.
- Та що «бачу»? Ну, старець, так що тут такого?
Лярош здивовано глянув на мене. Потім радісно, тихенько засміявся й лукаво сказав:
- А більше нічого не помічаєте?
Я озирнув пильніше сліпого. Він ішов якось менш упевнено, сердито стукав палицею по тротуарі і, чути, лаявся. Собаки з ним не було.
- Без собаки? - живіше повернувся я до дідка.
Він захитав головою й підморгнув мені.
- Вона сьогодні втекла од його. Весна!
І залився щасливим, задоволеним смішком.
- Ви розумієте, коли настає весна, то й собака почуває, що вона мусить іти до подібних собі. Хе-хе-хе... Вона вже давненько фліртувала з одним молоденьким фокстер’єрчиком із булочної.
Справді, мені пригадалось, що я разів два бачив молоденького жевжикуватого песика з обрубаним хвостиком коло кучерявого поводаря. Він завжди скоса й уважно подивлявся на палицю сліпого. Очевидно, він був уже знайомий з нею.
- Бачите, який він лютий зараз?.. Він розіб’є свою палицю об тротуар.
Прохожі з страхом і дивуванням дивились услід сердитому сліпому. Якби йому попався тоді жевжикуватий фокстер’єрчик, можливо, що палиця й розбилася б.
Раптом старець зупинився біля крамнички, де майже на порозі у великій жаровні смалилась картопля, порізана довгенькими скибочками, і щось сказав. Крамар, мабуть знаючи вже сліпого, звичайним лінивим жестом насипав в паперову торбинку картоплі й тикнув йому в руку.
Старець заплатив і пішов далі. Купивши хліба, він, немов зрячий, завернув по набережній і спустився до річки.
Ми весь час ішли за ним. Лярош з глибоким жадним інтересом не зводив з його очей і часом шепотів мені.
- Тепер він хліб купуватиме. Цікаво, якби у нього однять ще й картоплю. Дивіться, дивіться, з якою ласкою він тулить до грудей свою паляничку.
Я весь час мовчав. Я не знаю, кого мені було більше жаль, чи старця, чи дідуся.
Під мостом сліпий сів у своєму куточку, сперся спиною об стіну, поклав палицю, і звісивши руку, застиг (друга рука завжди висіла у нього).
- Хм! Він стомився й не їсть… - прошепотів Лярош.
Ми стояли по другий бік арки, теж під стіною і як два шпиги підглядали за старцем. Сонце зачіпало горизонтальними проміннями вершечки моста і дерева над набережною. Поспішно й заклопотано чигали невеликі пароходики, сновигали човники біля непорушних незграбних байдаків. По мосту неустанно гуркотіли трамваї, автомобілі, звожчики.
Сліпець сидів не рухаючись.
- Ну? Що ж він не їсть? - нетерпляче прошепотів мій дідусь.
- Він сумує за собакою - сказав я.
- Що?? - витріщився Лярош.- Ха-ха-ха!
Він засміявся навіть із злістю, з образою, немов я сказав таке, що зачепило його найдорогші почування.
- Він сумує? Цей обрубок? О, мій молодий друже, ви сантиментальні, як цей вечір.
- Мені так здається,- холодно сказав я.
- Ха! Вам так здається. А мені здається, що якби він зараз запопав цю собаку, то він би їй показав такий сум, що вона, може, вже більше б не змогла ходить із ним до Люксембургу. От який сум він показав би їй. «Сумує»... Ха-ха! Це якраз... Як ви думаєте, може йому зараз хочеться вірші писать на спо́мин свого вірного пуделя? Га?
Я мовчав і дивився на сліпого. Раптом він заворушився і ми обоє почули, як він тихо жалібно промовив:
- Жужу!
Лярош зразу змінився й хмуро стиснув брови.
- Що він сказав? - немов не дочувши, спитав він.
- Він кличе собаку.
- Ага! Він дума, що вона прибігла й боїться йти до нього. Може нас почув. Ну, він їй дасть.
- Жужу!
В голосі, що кликав, не було рішуче нічого страшного і, бувши на місці Жужу, я сміло підійшов би до свого хазяїна, навіть поклав би йому на плече свої лапи, облизав би гарячим люб’ячим язиком, його сліпе лице і сів би спокійно вечерять смаженою картоплею. Але Жужу була десь далеко, можливо в компанії цілої зграї хвостатих кавалерів. Куди їм там думать про ненависного хазяїна, від якого їй пощастило вирватись. Цей хазяїн, видно, й сам добре розуміє це, бо в кликанню його ясно чулась безнадійність.
Я глянув на Ляроша. Він суворо, гнівно й мовчки дивився на сліпця.
- Бачите, він таки, здається, більше сумує, ніж сердиться,- не вдержався я, щоб не шепнути йому.
Але дідок тільки зиркнув на мене і знов дивився на старця. Я посміхнувся і, спершись на стіну, став дивитись угору з виглядом людини, котра має час на терпіння й розуміє становище свого приятеля.
Вмить біля наших ніг щось прошуміло, немов пробігло щось з кігтями і не встиг я озирнутись, як Лярош сильно схопив мене за руку й так стиснув, що аж мені мурашки побігли по тілі.
- Що таке?!
Але, глянувши до старця, я побачив, як у цей мент на нього накинулось щось чорне, кудлате й з легким радісним верещанням стало вовтузитись на йому. А з-під цього кудлатого визволилась рука, обняла чорне до себе і почувся схвильований, щасливий голос сліпця. Спершу я не міг розібрать, що він скрикував, а далі, коли їхній захват трохи зменшився, коли пудель трохи заспокоївся, я вже добре розібрав, як хазяїн цілував його голову, як тулив її до грудей своїх і дрижачим голосом говорив:
- О, собачка моя! Моя цюцю дорога. Ти покинуть хотіла мене? Хотіла покинуть? Га? Моя Жужу, моє сонечко... Цюцінька моя, цюцінько люба!
І знов цілував і милував кучеряву голову, з якої