т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Це час пісень... У цей час боги балакають з людьми.
Я мовчки дивився в огонь. Я міг би багато дечого сказати цьому дурноватому, півбожевільному, але для цього треба було ворушити язиком.
- Душі людей стають у такий час немов з ефіру і невідома вища радість наповнює її.
Він навіть руку підняв догори, наче декламував.
Я знов ліг, мені було погано.
- Що вам? - спитав Лярош.
- Нічого… - муркнув я.
- Може б ви заспівали мені одну з ваших чудових пісень?
Я глянув на нього. Він серйозно й чекаюче дивився на мене. Ідіот якийсь!
- Я хочу спати,- сказав я мляво.- Добраніч.
Він не звернув на це ніякої уваги і все дивився на мене уважними, розглядаючими очима. Потім помалу вийняв з кишені шматок білого хліба, сиру, а з другої - пляшку з вином.
- Може ви трошки вип’єте, це вас оживить, а тоді заспіваєте? - промовив він, ставлячи це переді мною.
Признаюсь, мене це таки вмент оживило. І коли я скінчив останню краплю вина з пляшечки, я вже міг співати всі наші чудові пісні. В голові мені було трошки шумно, а сам я здавався таким повним і важким, як мішок з мукою, але мені було весело. І зовсім я не був самотнім: внизу приємно гуділи люди, вгорі з-за хмар кліпали засоромлені очі зірок, а на чемоданчику сидів любий, хмурий і кумедний дідусь! Він все так же чудно розглядав мене, але те мене не обходило: хай собі розглядає, коли йому так подобається. Я говорив йому все, що в мене було на душі. А на душі було як у скрипці, коли на ній грають веселі мотивчики.
Дідок слухав дуже уважно.
- Так… - муркнув він нарешті.- А признайтеся, перед цим вам було досить погано на душі?
- Це правда,- засміявся я.- Але, дякуючи вам, мені тепер так гарно, що я міг би вас поцілувати, якщо ви нічого проти цього не маєте.
- Я проти цього маю багато і цілуватись не хочу,- байдуже й суворо одповів цей чудак.- Тим паче, що за хвилину перед цим ви такого бажання не мали й трохи не за особистого ворога вважали мене. Правда ж?
Я не хотів ухилятись від істини.
- Ворог не ворог, а ви таки мене сердили. Ну, так це ж зрозуміло: коли чоловік голодний, то всі йому вороги і світ весь не милий.
Дідок помовчав.
- Так... А коли шлунок повний, то вороги стають приятелями й душа балакає з богами.
Він посміхнувся, встав, хитнув мені головою й мовчки вийшов, ніби не мав уже більше чого сидіти. Я здивовано подивився йому вслід, потім засміявся, потягнувся, погасив свічку і, як тільки поклав голову на матрац, так і зник десь до самого ранку. А зараз сиджу й пишу це. Дідка не чуть, мабуть уже пішов кудись на службу чи на роботу. У нього, мабуть, у хаті ще є сир і вино. Хм! Чудовий сир він купує. Треба піти сьогодні до Харитона; він казав, що має для мене запитать одного суб’єкта про роботу. Напевне нічого нема, але може Харитон має якусь зайву пару су і я куплю собі сиру. Метод професора я знаходжу непідходящим для свого організму.
У мого дідуганчика єсть якась тайна. Це видно по всьому; навіть по тому, що він ніколи не сміється тоді, коли сміються всі люди. Він кудись ходить щодня перед вечором. Очевидно, не на лекції свої (він дає приватні лекції), бо іноді дуже хутко вертається.
Взагалі, він комік надзвичайний. І мені здається, що його комізм переходить стадію нормального. Я іноді ходжу з ним гуляти ввечорі. Ідемо ми, звичайно, мовчки. Раптом він зупиняється біля якогонебудь кафе, з якого найголосніше вилітають веселі згуки музики, сміху, гомону людських голосів, і з чудною посмішкою дивиться просто в обличчя людей. Мені аж ніяково часом буває. Особливо любить він зупинятись там, де їдять і їдять весело, з почервонілими від їжі лицями, з блискучими очима. Це видовище неначе дає йому якусь злісну втіху, немов підтверджує його якісь таємні виводи. Я думаю, що це іменно так, бо раз він не видержав і, одійшовши від ресторана, буркнув:
- Ви бачили, чужинче, як їли люди?
(Він зве мене завжди чужинцем).
- Бачив,- сказав я.- І можу сказати, що вони досить весело це робили.
- В цьому весь зміст життя,- задоволено, злорадісно муркнув він і більше не сказав мені ні слова.
Але перед такими явищами він рідко зупиняється. Я помітив, що на все веселе, ясне, радісне він дивиться з недбалою зневагою, іноді зовсім не звертаючи на нього уваги, як на таке, котре йому давно відоме у всій своїй суєті й над яким серйозній людині смішно задумуватись.
Зате над усім, що носить на собі тавро страждання він зупиняється з подвійною, чудною увагою. Він може цілими годинами дивитись, як довгою низкою стоять в лахміттях старці перед мерією, чекаючи своєї миски казенного супу. Він з цікавістю дивиться в вікна майстерень, де, схилившись над столами, шиють з блідими, матово-синіми обличчями робітниці. Дивиться він з серйозною, пильною цікавістю. Ні жалю, ні співчуття, ні злости,- цього нічого у нього немає. Це - дурниці й такі речі, над якими він хіба може посміхнутись.
Раз на вулиці ми зустріли маленьку дівчинку. Вона була одягнена убого і гірко плакала, притулившись личком до стіни. Коло неї стояло декільки цікавих парижан і розпитували її. Лярош моментально опинився біля дівчини, але не казав нічого. З розпитів виявилося, що вона загубила десь на вулиці свою маму і тітку Женнету. Більше вона нічого не могла сказать.
- Чого ж ти хочеш? - раптом серйозно з інтересом спитав Лярош, немов тут ще була якась неясність, котру йому хотілось вияснити.
- Я хочу до... мами! - з плачем повторило дівча й обвело нас великими оченятками, на нижніх віях яких висіли крупні сльози.
- А навіщо тобі мама? - также уважно й серйозно спитав Лярош.
Хтось веселий засміявся, думаючи, що дідусь жартує з дівчиною. Але цей навіть не глянув на сміхуна.
Дівчина боязко подивилась на