Перехресні стежки - Франко Іван

І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум’ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись.

– То дуже делікатна спекуляція, пане Вагман, і я не знаю, чи багато жидів ви потягнете на неї.

– О, я й сам знаю, що небагато. І мені не треба багато. Адже ж досі я нікому не говорив навіть отсих своїх думок. Вам першому я вияснив їх, бо бачу в вас під німецьким сурдутом не задушене ще до решти жидівське серце, не зовсім іще розполовинену стару жидівську душу.

– Дякую за комплімент, – з усміхом мовив бурмістр, – а тілько я й досі не бачу, яку ціль мала та наша розмова.

– Тепер я можу сказати вам про ту ціль і не потребую лякатися, що ви висмієте мене і викинете за двері як шаленого. Бачите, за пару день має тут у місті зібратися народне зібрання руських хлопів.

– Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нічого не буде, староста не позволить.

– Видите, він дуже рад би не позволити, але троха боїться сього молодого адвоката, що скликає те зібрання. Для того пан староста шукає бокової стежки і отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на зібрання.

– Мусять наймити шопу в кого іншого.

– І з кождим іншим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось інше і таки заборонить зібрання. А мені би дуже хотілося, щоб воно відбулося.

– Вам?

– Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.

– Ах, то се ви на маршалка Брикальського острите зуби! – сміявся бурмістр.

– Так. Він найбільше причинився до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотів би відплатитися йому. А тепер, думаю, надійшла пора.

– Ну, я там не входжу в ваші плани. Але не розумію, чим би я міг допомогти вам.

– Ужити свого впливу в пана старости, щоб таки позволив на се зібрання.

– Думаю, що се буде трудно. Знаєте самі, коли староста на що завізьметься, то робиться впертий, як бик.

– Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його хитрощами.

– А то як?

– Або я знаю? Різні можуть бути способи. Я думав, що ви своїм правничим розумом борше щось видумаєте, ніж я. Ну, та мені прийшов до голови один концепт.

І Вагман, нахилившися до бурмістра, почав щось шептати йому до уха. Се була його стара лихварська привичка, бо ж у кабінеті не було нікого, хто міг би був підслухати його.

В міру Вагманового шептання бурмістрове лице прояснювалося, прояснювалося, а накінці він вибухнув голосним сміхом.

– Чи ви здуріли, пане Вагман! Також концепт! Га, га, га!

– Ну, я не кажу, щоб се був наймудріший концепт, – мовив Вагман, також усміхаючись, – але даю вам те, що маю. Робіть з тим, що знаєте. Тілько скажіть мені одно: чи згоджуєтеся зробити в тій справі те, що будете могти?

– Що ж, нехай буде й так. Троха се дивна і незвичайна для мене роля, але що ж, ризикувати при тім не ризикую нічого.

– Але ж навпаки, се буде тілько корисне для вас.

– Ну, про користь мені байдуже. Та вже, що маю робити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проект обдумаю ще докладніше. Ще нині зайду до Парнаса і поговорю з ним. Чи тому руському адвокатові говорити що?

– Не треба. Якби що було потрібно, то я сам скажу йому.

– Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старостою і про все дам вам знати.

На тім вони і попрощалися.

LI

Другого дня пан староста сидів нетерпеливо в своїй канцелярії і ждав нового подання від Євгенія з донесенням про новий локаль, у якому мало б відбутися віче. Він наказав у подавчім протоколі, щоб, як скоро війде те нове подання, зараз передати його йому, і вже наперед обдумував способи, як би звести на нінащо й се нове подання, щоб не допустити до відбуття віча, але так, щоб Євгеній не міг закинути йому ніякої очевидної противзаконності. Але минала година за годиною, а подання не впливало.

"Що ж се, – міркував собі пан староста, ходячи великими кроками по своїй канцелярії. – Чи мав би Парнас таки полакомитися на гроші і дати шопу, незважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боїться і був цілий мокрий, виходячи від мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову відмову, надумався відкликати те чортівське віче? Се було би дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було би розумно, я думаю, що він сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить о зроблення якоїсь дурниці, якогось збитку, якоїсь прикрості іншому, то тут нема ніякої сили, щоб відвела його від раз повзятого наміру. Але як собі знає. Локалю у Парнаса не буде мати, а коли нині не донесе про інший локаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами.

Серед таких енергічних міркувань застав пана старосту бурмістр.

– А, добрий день, пане Рессельберг! Що там чувати?

– Дякую пану старості. Все добре.

– Що вас приводить до мене, пане Рессельберг?

– Маленька просьба. А властиво аж дві.

– Ого! – сміючись, крикнув староста. – Що ж там такого?

– Та одна від того бідного Парнаса.

– Від Мотя?

– Так.

– Ну, чого ж йому треба?

– Прибіг учора до мене – знають пан староста – мало не плаче. "Пане бурмістру, – каже, – порятуйте! Трафився мені добрий ґешефт. У моїм заїзді мало відбутися зібрання хлопів – адвокат Рафалович платив за локаль, а, крім того, я числив на дохід". Знають пан староста, на такім зібранні балакають багато, а від балакання горло засихає – га, га, га! – а засохле горло треба промочувати. А у Мотя є кілька бочок пива, що воно – признався мені одверто – трошки прикисло. То звичайним гостям годі його давати, але при сій нагоді то було би пішло. Ну, от він і плаче. Такий гарний ґешефт, золотий ґешефт, і пан староста не позволяють йому відступити локалю.

– І не позволю! Не можу ж я задля Мотевого скислого пива позволити, щоб мені під носом бунтували повіт.

– Рація! Цілковита рація! Нехай ідуть на передмістя бунтувати. Що має жид при тім заробляти?

– На передмістя?

– Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу у якогось передміщанина. Там, надіюсь, зібрання буде менше небезпечне, а Мотьо може своє пиво вилляти зараз до потоку...

– Я нічого про жадне зібрання на передмісті не знаю і на жадне таке зібрання не позволю! – мовив староста.

– Дарують пан староста, але я хотів би висловити просьбу – не свою, а Мотеву, з якою я прийшов сюди.

– Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже...

– Перепрошаю пана старосту. Я нічого не міг чути, бо ще й не сказав, чого мені треба. Я просив би – тобто Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не заказували того зібрання.

– Ага, от чого йому треба! – скрикнув староста.

– Прошу не розуміти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста позволили зібранню відбутися, – що мені до того, чи воно відбудеться, чи ні. То вже пану старості ліпше знати, чи має воно відбутися, чи ні. А нам важно тілько те, щоб воно не було заборонене тепер.

– Як се так? Я не розумію.

– А то така проста річ! Пан староста заборонять нині у Парнаса, вони відбудуть його на передмісті. Там вони винаймуть локаль у такого, що не побоїться розказу пана старости. Пану старості прийдеться заборонювати ті збори, підуть рекурси, клопоти. І, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телеграфування до намісництва, до міністерства і готов добитися того, що зібрання в означений день таки відбудеться, тілько не у Парнаса і против волі пана старости.

– Ну, се ще побачимо! – з завзяттям мовив староста.

– Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан староста не заперечать, що так може бути. А чи не ліпше було би зробити інакше? Коли пан староста не хочуть справді допустити до відбуття зібрання, то стати собі попросту на формі, на букві закону. Віче заповіджене, всі формальності сповнені – добре. В означений день віче збирається, народ валить до шопи – таки до Парнасової, пощо слати їх на передмістя? – аж тут бух, приходять пан староста з міським будівничим і заявляють, що шопа грозить заваленням і віче тут відбутися не може. Против оречення будівничого в тій хвилі неможливий ніякий рекурс, треба би хіба делегувати спеціальну комісію. Отже, пан староста вповні заслонені від закиду якоїсь самоволі, а зібрані мусять розійтися з довгими носами. А заким розійдуться – се вже Мотьо так міркує – не буде без того, щоб на потіху не випили і не дали йому заробити дещицю.

– Гм! – буркотів староста, слухаючи сеї хитрої ради. – Das lässt sich hören, lässt sich hören1. Справді, се може бути ліпше, ніж вдаватися в гризню відтепер. Нехай собі пани демагоги до остатньої хвилі потішаються надією; в остатній хвилі як грім упаде на них розчарування, і вони тим певніше потратять голови.

– Отже, пан староста згоджується не забороняти того зібрання тепер?

– Про мене, нехай буде й так. Забороню в остатній хвилі.

– Отже, можу сказати Парнасові, щоб узяв назад завдаток від Рафаловича?

– Нехай бере.

– Дякую пану старості! Сердечно дякую. Се була б одна, Мотева, справа. А друга моя власна.

– Певно, в справі пропінації?

– Ні. На мій сором, знов політична справа.

– Яка?

– Знають пан староста, у нас незадовго мають бути вибори до кагалу. Та між жидами настало велике невдоволення, роздразнення... Інтриги йдуть, одні против одних риють. До школи зійдуться, то замість Богу молитися, кричать, сваряться, одні одним пейси та бороди вимикують.

– Ов, а я й не чув нічого про се!

– Нібито наша хатня справа, а проте до того доходить, що годі дати собі раду. І от між жидами повстала думка – скликати й нам собі таке зібрання, як скликають хлопи.

– Що ви? Зібрання? Жидівське! – скрикнув староста, хапаючися за голову. – Чи світ кінчиться?

– Ні, пане старосто. Се ми – кілька нас – думали сюди й туди і придумали, що найліпше буде дати людям виговоритися. Що хто має против кого чи за ким, нехай скаже.

– Але ж се нечувана річ – жидівське зібрання! – дивувався староста.

– Хлопське також нечувана річ.

– І де ж би ви хотіли робити те зібрання? Боюся, щоб у місті вам не наробили заколоту.

– О, нехай пан староста не бояться! За спокій, за порядок я ручу.