Перехресні стежки - Франко Іван

Семенович.

– Авжеж! Де дрова рубають, там тріски летять.

– Се правда. Тілько я не хочу бути тріскою, – мовив о. Семенович.

– Ані я, – додав о. Зварич.

– А я вважав би собі гріхом покинути сю справу тепер, – мовив рішучо Євгеній, встаючи з крісла. – Коли ви покидаєте її, то я мушу її взяти сам на себе.

– Се буде найліпше! – радісно мовили оба панотці. – Ми, що можемо, будемо вам допомагати, але афішуватися нам – се признаєте самі – яко священикам – і при тім залежним – не можна.

Євгеній закусив зуби, щоб не сказати якого прикрого слова. Він чув, що відтепер йому прийдеться робити багато таких прикрих досвідів у практичній політиці і що вмілість закусити зуби в відповідній хвилі – се в тій політиці одна з головних запорук успіху.

В тяжкім душевнім настрої вернув Євгеній до своєї канцелярії, випровадивши обох панотців. Ось вони, провідники і батьки народу, інтелігенти і просвітителі! Євгеній знав їх обох добре, знав їх щирість і прихильність до народної справи, та, з другого боку, розумів також їх прикре положення. Політика – то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники. Нема його у тих щирих людей, а коли є, то тільки у рідких виїмків. І що робити далі? Невже знов відложити діло, знов скликати з’їзд "отців повіту", радити та дебатувати, вибирати новий комітет і з ним по кількох тижнях опинитися знов на тім самім місці? Чи взяти діло зовсім на себе самого?

З тими думками Євгеній ввійшов до канцелярії, і тут його зір відразу впав на високу, випростувану фігуру старого Демка з Буркотина.

– А, здорові були, Демку! – скрикнув він і подав йому руку.

– Здорові, пане! – мовив Демко, обома своїми руками злегка стискаючи Євгенієву руку.

– А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в суді?

– Ні, Бог милував. Я ось із сими людьми, – він показав ще трьох селян, що мовчки поклонилися йому, – ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським – тямлять пан, що так на пана кинувся?

– Ну, що ж, переконалися, що я правду говорив? – запитав Євгеній селян.

– Ой, переконалися, прошу пана, але так, як той мудрий поляк, що замкнув стайню, як йому коні вкрали, – мовив один селянин.

– А крім того, – говорив далі Демко, – ми прийшли ще спитати пана за тото віче.

– За яке віче?

– А нам сказали наші єгомосць, що пан адукат хочуть скликати нарід на віче сюди до міста.

– Ну, так. А ви що на се?

– Та ми би хотіли знати, коли то буде?

– Або що?

– Ми вам усі села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годі витримати. Нарід як почув, що має бути віче, то аж відітхнув. Кождий хоче свою біду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду весь світ почув.

У Євгенія радісно затріпалось серце при тих словах. Він запросив селян до себе нагору, посадив їх на тім самім місці, де перед хвилею сиділи панотці, і, обговоривши з ними справу реченця і дневного порядку віча, став на тім, щоб скликати його за тиждень на найближчий торговий день. Скличе він сам, а реферати, крім нього, обіймуть Демко і ще один селянин. По їх відході Євгеній, не гаючись, винаняв на слідуючий торговий день величезну возівню в однім заїзнім домі, а потім вніс до староства завідомлення, що на вівторок слідуючого тижня скликає народне віче до міста.

XLIX

Пан староста в своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з графом Кшивотульським, коли комісар вніс одержане власне з пошти подання і поклав його на столі перед старостою.

– Се що таке? – мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на "рубрумі", написанім руським письмом.

Комісар усміхнувся значущо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.

– Що се таке? – запитав він комісара. – Я не вмію розбирати сеї монгольщини.

– Подання від адвоката Рафаловича.

– Чого він хоче?

– Завідомляє староство, що слідуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.

– Що, що, що таке?

– Віче, публічне зібрання.

– Сюди? До нашого міста?

– А так. І з ось яким порядком дневним.

Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.

– Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? – мовив староста, впадаючи в гнів.

– У поданні не сказано нічого більше, – пояснив комісар.

– Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, – відізвався граф Кшивотульський. – Але там, здається, на другім місці поставлені "справи повітові". Догадуюся потроха, про що там буде мова.

– Про що ж таке?

– Про реформу каси... По повіті скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю справу як привід до своєї агітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.

– Але коли так, то я ніяк не можу позволити на се віче. Обговорювання сеї справи може викликати ще більше роздразнення, довести до непорядків.

– Розуміється, пану старості се ліпше знати, – мовив спокійно Кшивотульський. – Але я б на місці пана старости поступив інакше.

– А то як?

– Я позволив би на віче. Нехай люди виговоряться, то їм буде легше. Можна би й вияснити їм справу...

– Не поможе вияснювання, – з заклопотанням у голосі мовив староста. – Справа реформи тої каси дуже непопулярна.

– Чи пану старості так дуже залежить на тім, щоб каса була зреформована справді так, як того хоче пан маршалок? – закинув з лукавою байдужністю граф. Пана старосту вкололи чогось ті слова так, немовби він голим тілом сів на в’язанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячися з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:

– Мені? А Боже мій, я в тій справі зовсім не інтересований. Мені тілько ходить о спокій у повіті.

– Власне є рація позволити на се віче. Бо коли непопулярна реформа буде ухвалена, а люди не будуть мати нагоди виговоритися, то може прийти до гірших непорядків. А коли віче, порушуючи сю справу, викличе в повіті рух і протести против реформи і спинить її переведення, то й се не біда, бо, по моїй думці, реформа непотрібна і для інтересів селян шкідлива.

– Так пан граф думають? – якимсь пісним голосом мовив староста.

– Так.

– Га, в такім разі...

Він дипломатично не докінчив речення і перекинув розмову на іншу тему.

Ще того самого дня в канцелярії п[ана] старости явився й пан маршалок Брикальський. Він, як і всі видніші шляхтичі в повіті, мав звичай кождого разу, коли був у місті, зайти хоч на пару мінут до староства, щоб поінформуватися про стан і напрям внутрішньої політики, або, як говорилося в товариськім жаргоні, понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії і живо простягнув йому обі руки.

– А, вітаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, не правда? А у мене новина, пікантна новина.

– Пікантний, значить: колючий, – з усміхом мовив маршалок.

– Ну, як кому і для кого. Наші кохані демагоги скликають народне зібрання до міста.

– Народне зібрання? Яке?

– Хлопське.

І пан староста пояснив, хто скликає і з яким порядком дневним.

– Догадуюся! – мовив маршалок. – Догадуюся, що то за повітові справи будуть... Ну, а що ж пан староста? Позволили на се віче?

– Думаю, що нема причини не позволити, – з уданою простотою мовив староста.

Пан маршалок аж підскочив у фотелі.

– Нема причини! – скрикнув. – Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо бути певні життя ані майна.

– Ну, не думаю, – спокійно цідив староста.

Пан маршалок споважнів.

– Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і порядок у повіті.

– Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.

– Ах, пан староста жартують! Не розумієте!.. Ну, тут не треба великої геніальності, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що скликає се віче, можемо догадатися, яким духом будуть навіяні ті його реферати. Демагогічні юдження, підбурювання, чорнення і підкопування всякої поваги і власті – все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законності. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов’язок у першій лінії – рятувати повіт від сеї пошесті.

– Смію звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори, який позволяє скликувати зібрання з такою програмою, як подана ось тут, і що, крім усяких інших обов’язків, я маю також обов’язок респектувати закон.

– Га, га, га, га! – зареготався маршалок. – Се чудово! Се справді монументально! Пан староста пригадали собі існування закону – і то якраз у найменше відповідній хвилі. А бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон – се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та зокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнородності. Тому паперовому законові я не уймаю ані честі, ані поваги – борони Боже! Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа. Я тілько бажав звернути увагу пана старости на спеціальні відносини нашого повіту, які, по моїй думці і по мойому глибокому переконанню, ніяким світом не позволяють нам тепер на такий люксус, як заінавгурування політично-демагогічної геци.

Пан староста слухав уважно сих слів, присівшися в фотелі напротив пана маршалка і підперши рукою гладко виголене підборіддя, згори обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсім мертве, майже дерев’яне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшися, перервав свій виклад, пан староста промовив:

– Непотрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досі не дав дозволу і в усякім разі маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всіх законних формальностей, а поки що я хотів від пана маршалка так конфіденціально почути, як задивляється обивательство повіту на сю справу.

– О, пане старосто, – аж скрикнув пан маршалок, – але ж тут не може бути двох думок! Ані найменшого сумніву, що все обивательство думає так, як я.