Перехресні стежки - Франко Іван

Бігме, не можу винаняти!

– Не можете? Чому?

– Що я пану буду говорити, – мовив жид, моргнувши хитро. – Пан і без того знають.

– Староста заказав?

– Я того не говорю.

– Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?

– Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу – бігме, не можу!

Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.

Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.

– Здорові, пане Вагман! – мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом. – А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.

– Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.

– Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.

– Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?

– Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.

– Ну, який клопіт? – зацікавився Вагман.

Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір – шукати іншого локалю на віче.

– Гм, шкода вашої праці, пане, – мовив Вагман. – Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.

– Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?

– Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.

– Може, де найду, – мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Вагман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився.

– Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.

– Ну що таке?

– Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво... ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмісті.

– Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

– Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.

Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Вагман подався до помешкання пана бурмістра.

– А, пан Вагман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! – мовив бурмістр, приймаючи Вагмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть яко жиди до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т[ак] зв[аних] німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів, – а Вагман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Вагмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Вагман зі свого боку був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.

– Чим можу вам служити, пане Вагман? – мовив бурмістр, коли Вагман сів, а він заняв місце напротив нього. – Що вас приводить до мене?

– Маленький ґешефтик.

– Дай Боже, щоб він був добрий! – з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.

– Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.

– Ну, жартуйте!

– То би багато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця – тьфу! А придивившись ближче, то вона сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай, ай, страшно подумати!

Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні*, розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне вражіння.

– Ай, ай! – повторяв Вагман, хапаючися за пейси. – Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!

– Що ж ми на се порадимо, пане Вагман, – холодно мовив бурмістр. – Знаєте самі: що ми могли, то робили. Складки складали...

– Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять і терпіли, того страху, голоду, побоїв і невигід, того ніякі складки не надгородять.

– Людська річ терпіти, – мовив бурмістр і зачинав потрохи дивуватися, куди властиво гне свою розмову Вагман.

– Людська річ терпіти, – так, так, людська річ! – повторяв Вагман. – Але розумного чоловіка річ по змозі уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люди не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люди? За те, що вони жиди. Не за що інше. Кажуть: жиди п’явки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там, у Росії, була найбільша часть бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони жиди?

– Найбагатші жиди, найбільші капіталісти та промисловці, ті не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у Бога за дверми, – з демократичним пафосом мовив бурмістр.

– Ой, то-то й є! – мовив Вагман. – А тепер подумайте, коли б так, не дай Боже, і в нас прийшло до чогось подібного.

– У нас! – мов ужалений скрикнув бурмістр. – Відки ви приходите до сеї думки? Хіба ж ви що чули? Нагрожувався хто?

– Ах, пане бурмістру! Хіба ж то така неможлива річ? Хіба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?

– Ну, у нас інша річ, у нас до того ніколи не прийде, – успокоєний в одній хвилі, мовив бурмістр. – І там було би не дійшло, якби сам уряд потихо не позволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували гоїв до нападів та розбоїв! А у нас се неможливе.

– Неможливе! Ой, пане бурмістру, ніхто з нас не знає, що в Бога можливе, а що неможливе. А відносини у нас зовсім не ліпші, ніж у Росії. Нарід бідний, темний...

– Хіба ж одні жиди тому винні?

– Не скажу, що одні жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими п’явками, а прийде що до чого – найменша іскра, і вибухне огонь, і жиди – ми всі, винні й невинні – будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз ані вони не сповнили, ані їх батьки, ані діди. Се мені видається дуже можливим, і се мене дуже турбує. Здавна турбує.

– Але на се в нас нема ради, – мовив бурмістр.

– Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! І се ви говорите, чоловік світлий, учений! Ну, я сьому не повірю. Або ви не почуваєте вже себе жидом, або не пробували ніколи думати про сю справу.

– Чи я почуваю себе жидом? – у задумі мовив бурмістр. – По щирості скажу вам, пане Вагман: се не дуже велика приємність почувати себе жидом. Весь вік я борюся против того почуття, силкуюся заглушити його в собі, придушити, вирвати з коренем і досі не можу. Не говорю про релігію – се справа окрема, яка не має нічого спільного з тим почуттям спільності і солідарності з темною та брудною жидівською масою. Своєї релігії я держуся...

– Наскілько вона вам вигідна, – перебив з докором Вагман. – Даруйте, пане бурмістру, але вже коли по щирості, то по щирості. Признайте, що ся релігія вам і подібним до вас сердечно байдужна, що ви зробили собі з неї подушку, на якій вигідно може спати ваше сумління, задержали з неї самі лише форми, а зовсім прогнали духа.

– Що се з вами, пане Вагман, – витріщився на нього бурмістр. – Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький ґешефт, а зачинаєте залазити мені з патинками в душу.

– Дарують пан бурмістр, – усміхнувся Вагман. – Я не казав, що мій ґешефт маленький. Він лише вбогий, себто такий, що його не можна отаксувати на гроші, що тут тобі зараз зиску не дасть. Але він великий, дуже великий, і наша розмова простісінько йде до його вияснення. Бачите: наші жиди... маса... Ну, що вони? Чим вони себе чують? У них релігія заступила все. Вони видять у ній Боже слово, повторяють те слово в своїх молитвах, деякі заглиблюються в ньому – і на тім конець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони чують себе горожанами сього краю? Чи вони дбають про його добро, успіх, славу? Їм се байдуже. Вони чують себе зовсім чужими, а про закони, про порядки в краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути жидами і визискувати решту людності.

– З ваших уст такі слова, пане Вагман! – чудувався бурмістр. – Адже се так, як із моєї душі винято. Адже се й була причина, що я і подібні мені відлучилися від тої жидівської маси, почали думати про історію сього краю, мішатися в його публічні інтереси, працювати на громадськім полі.

– Розумію, розумію, – з усмішкою мовив Вагман. – І я сам колись передумав се все, перейшов вашу школу – то значить, не гімназії, але мішався до політики, мало не пішов до повстання, потім жив у Відні, і носив німецьку одежу, і говорив з різними розумними людьми про розумні речі. Я пізнав добре не одного з тих ваших нових жидів, що ми їх називаємо асимільованими, і, признаюсь, розчарувався в них і знов відстав від них.

– Розчарувались? Цікаво знати, чому?

– Зараз вам скажу. Мені видалось – може, то не все правда, але так мені видалось, – що ті нові жиди стару жидівську душу розірвали надвоє: одну половину відкинули, а другу задержали. А тілько, на нещастя, задержали гіршу, а відкинули ліпшу.

– Он що! – вражений, скрикнув бурмістр. – То пейси, цицес і ярмурка – то у вас ліпша половина?

– Даруйте, пане бурмістру, – поважно відповів Вагман, – говорю про душу, а не про форми, що мають і в мене дуже мале значіння.

– У мене жадного, – з емфазою мовив бурмістр.

– І тут даруйте, коли вам скажу, що у вас вони мають далеко більше значіння, ніж у мене.

Бурмістр голосно зареготався і вдарив себе долонею по коліні.

– Ну, се перший раз мені трафляється в отсьому кабінеті така теологічна розмова! – скрикнув весело.