Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Йому, видно, не хотілося ховати фотографію, і він ще трохи потримав її перед моїми очима. Потім нарешті засунув її до гамана й видобув з кишені пошарпану книжечку під назвою «Стрибунець Кессіді».

- Ось, подивіться, це збереглося, ще відколи він був хлопчиком. Воно вам багато чого скаже.

Він розгорнув книжку з кінця й обернув так, щоб мені було видно. На останньому чистому аркуші друкованими літерами було виведено: «РОЗКЛАД» і число «12 вересня 1906 року». А нижче стояло:

«Підйом: 6.00

Вправи з гантелями й на драбині: 6.15 - 6.30

Вивчення електрики і т. ін.: 7.15 - 8.15

Праця: 8.30 - 16.30

Бейсбол і спорт: 16.30 - 17.00

Вправи з красномовства і для доброї постави: 17.00 - 18.00

Обмірковування потрібних винаходів: 19.00 - 21.00

ЗАГАЛЬНІ РІШЕННЯ

Не марнувати часу в Шефтера і (прізвище нерозбірливе).

Кинути курити й жувати гумку.

Що два дні приймати ванну.

Щотижня прочитувати одну корисну книжку чи журнал.

Щотижня заощаджувати 5 (закреслено) 3 долари.

Краще ставитися до батьків».

- Я натрапив на це випадково,- сказав старий.- Воно багато про що говорить, правда ж?

- Правда.

- Так, Джіммі далеко пішов би. Він весь час до чогось прагнув, чогось домагався. Ви помітили, як він старався вдосконалитися? Для нього це було найголовніше. Одного разу він сказав мені, що я їм, як свиня, а я, пригадую, дав йому за це доброго прочухана.

Йому не хотілося згортати книжку, він уголос перечитував записи й після кожного рядка допитливо дивився на мене. Можливо, він сподівався, що я схочу переписати ці записи для власного вжитку.

Незадовго до третьої прибув лютеранський священик з Флашінга, і я мимоволі почав виглядати у вікно - чи не над’їжджають ще якісь машини. Дивився у вікно й батько Гетсбі. Час спливав, слуги вже зібралися в холі, і тоді старий, збентежено кліпаючи очима, почав невпевнено нарікати на дощ. Я помітив, що священик раз у раз поглядає на свій годинник, і, відвівши його вбік, попросив зачекати ще півгодини. Та даремно. Ніхто так і не приїхав.

Близько п’ятої наш кортеж із трьох машин добувся до кладовища й під рясним дощем зупинився перед брамою: попереду катафалк, потворно чорний і мокрий, за ним лімузин, яким їхали містер Гетц, священик і я, а за нами - відкритий фургончик Гетсбі із слугами й вест-еггським листоношею, змоклими до рубця. Коли ми вже ввійшли на кладовище, я почув, як перед брамою зупинилася ще одна машина й хтось захляпав слідом за нами по розгрузлій стежці. Я озирнувся. Це був той схожий на сову чоловік в окулярах, який одного вечора три місяці тому зачудовано роздивлявся на книжки в бібліотеці Гетсбі.

Відтоді я жодного разу не бачив його. Я не знаю, як він довідався про похорон, не знаю навіть, як його звуть. Струминки дощу стікали по товстих скельцях його окулярів, і він зняв і протер їх, щоб побачити, як згортають брезент, що захищав від дощу могилу Гетсбі.

Я старався в ту хвилину думати про Гетсбі, але він уже був надто далеко, і я згадав тільки, без обурення, що Дейзі не надіслала ні телеграми, ані навіть квітів. Мов у тумані до мене долинули слова: «Благословенні мертві, на яких падає дощ», і Совине Око браво підтакнув: «Амінь».

Ми квапливо рушили під дощем до машин. Коло брами Совине Око озвався до мене.

- Я не зміг під’їхати до будинку.

- Ніхто не зміг!

- Та ви що! - А тоді приголомшено додав: - Боже мій! В нього ж бували сотні людей!

Він зняв окуляри і знову протер їх з обох боків.

- Сердешний сучий син,- сказав він.

Один з найяскравіших спогадів у моєму житті - це поїздка додому на різдвяні канікули, спочатку зі школи, а потім - з університету. В грудневий вечір о шостій годині всі ми, хто робив пересадку в Чікаго, збиралися в старому, напівтемному залі «Юніон-стейшн», щоб наспіх попрощатися з чікагськими друзями, вже втягнутими у вир передсвяткової метушні. Пам’ятаю шубки дівчат, що поверталися з пансіону міс такої-то чи такої-то, жвавий гомін у хмарах пари, руки, що махають над головами побаченим здалеку давнім знайомим, розмови про те, кого до кого запрошено: «Ти будеш в Ордвеїв? У Герсі? У Шульців?» - і затиснуті в кулаці довгі зелені квитки. А в імлі вздовж перону - жовті вагони лінії Чікаго - Мілуокі - Сент-Пол, веселі, як саме Різдво.

Поїзд вирушав у зимову ніч, і за вікнами розгортався мерехтливий простір, укритий справжнім снігом, і мимо пропливали тьмяні вогні вісконсінських полустанків, і повітря раптом робилося зовсім іншим, дзвінким і п’янким. Ми вдихали його на повні груди в холодних тамбурах, повертаючись із вагона-ресторану, і невимовно-радісне відчуття, що все довкола своє, рідне, сповнювало нас. Але за якусь годину відчуття це зникало, й ми зливалися воєдино із своїм рідним краєм.

Оце і є для мене Середній Захід - не хлібні лани, не прерії, не загублені серед них шведські містечка, а ті радісні поїздки моєї юності, що мчали мене додому, і вуличні ліхтарі, і сани з дзвіночками в морозних сутінках, і тіні вінків з гостролиста, що падали з освітлених вікон на сніг. І частка всього цього - я сам, трохи забарний від звички до тривалої зими, трохи самовпевнений через те, що зростав я в домі Каррауеїв, у місті, де й досі будинки називають за ім’ям господаря. Я бачу тепер, що в мене, власне, вийшла оповідь про Захід,- адже й Том, і Гетсбі, і Дейзі, і Джордан, і я - всі ми з Заходу, і, можливо, нам усім бракувало чогось такого, без чого важко пристосуватися до життя на Сході.

Навіть тоді, коли Схід особливо вабив мене, коли я найгостріше усвідомлював його перевагу над знудженими, розбухлими, розхристаними містами по той бік річки Огайо, де головне заняття полягає в тому,