Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Вона прочитала його книжку і залюбилася в письменника. При зустрічі з ним це відчуття тільки зміцніло. Вона була дуже доброю і розумною і мала неабиякий сценічний талант. Пізніше Марія поїде до Соломії у Варшаву і буде намагатися поступити там на сцену, їй не пощастить на цьому шляхові.
Але зараз, ідучи поруч зі Стефаником, вона щебече, щаслива, наче хоче вищебетати собі долю.
— Знаєте, пане Стефанику, я та Емілія вже кілька років записуємо народні пісні, коломийки, танцювальні приспівки. Часом дивуєшся — яке воно все гарне!
— А часом і дошкульне...
— О так! Наприклад: "Трошки січки, трошки трини, трошки з вами, трошки з ними".— Стефаникові приємна її милість і те, що вона має багато майже невловимих рис Соломії. Він розповідає їй про вибори. Про те, як вчать селян називати прізвище того, кого вони мусять обрати. І як з цього приводу страждає кандидатура Окуневського, через те що селяни не можуть часто промовляти "о", а кажуть Вокуневський, і продажний писар не зараховує цих голосів.
Потім співає їй виборну співанку:
Ой на горі воробчики,
Гей, йдуть в місто виборчики,
Ідуть ззаду і спереду
Гей, таку пісню собі ведуть:
Один каже, берім Гойса,
Гей, хай жиє посол Мойса;
Другий каже, ти, дураку,
Голосуй за Гомораком,
Бо як будеш за Кирилом,
То не будеш з свинським рилом.
Йдуть собі, сміються. Щасливі. Серце Марії б'ється вільно, лагідніє світ навколо неї.
її почуття було настільки сильним і фатальним, що родина не відала, чим то все може скінчитися. Марія мала пристрасну і потаємну душу. В тій душі, як у землі зерна, зароджувалися найнесподіваніші почуття. Визрівали там і часом зринали на поверхні екзотичними рослинами. Тільки дивуватися можна було, де вона знаходила насіння для них.
Чи любила вона Соломію? Марія лишилася найбільшою загадкою серед усіх сестер. Була розумною, і поруч із любов'ю її душа вміщувала багато суперечливих почуттів.
Зустріч зі Стефаником ніби збудила її. Марія побачила, що в цьому житті, де ніхто нічого не вартий сам по собі, а людська цінність відраховується від становища — що ти маєш або що ти можеш,— вона нічого не мала і нічого не могла.
А Стефаник пише до Варшави листи, повні жалю, смутного гумору. Він спроваджує до Соломії Морачевського і просить його побути біля неї, аби йому здавалося, що то він сам там був. Пише їй, що часто згадує за неї і весь час думає: "...аби Вас якось переловити, як будете вертати до нас, і держати хоч одну днину. Морачевський привіз нам не повну радість, а я прошу у Вас повної. Напишіть, чи повернете в Краків та й коли?"
Він називає її в листах "доброю кумою" та "доброю товаришкою", сповіщає, що був у її батьків. Піклується про неї: "Чи добре Вам і сестрі Вашій? Напишіть, коли ласкаві, якби не якби із кумою докупи зійтися".
А у Варшаві на виставі опери Пуччіні "Богема" публіка плакала над нещасливою долею Мімі. Тріумфальні виступи молодої співачки викликали до неї сталий інтерес публіки — це досить ускладнило життя Соломії, та не змінило його. Жила вона скромно з сестрою Емілією, яка зайняла місце Оленки. Мусимо зауважити, що всі Соломіїні сестри і брати, крім Юзі і Оленки, перехворіли на замилування в театр. Антін колись мав розкішний баритон, Володимир хотів учитися співу, Марія прагнула на сцену; Емілія, опинившись у Варшаві, вчащала до театральної студії, Нуся ще чекала свого часу... З Емілією Соломія мала якнайбільше клопотів і переживань. Жива, непосидюча, з непересічним драматичним талантом, вона понад усе хотіла відвідувати театр, а також бавитися. Обов'язками по господарству не обтяжувалася і уникала їх.
Ще перебуваючи коло Соломії у Львові, вона часом дратувала сестру своєю легковажністю, і та намагалася її виховувати. Якось Соломія зробила їй зауваження. Мільця не зважила на нього, і того ж дня старша сестра відправила її в село. Не допомогли ні сльози, ні прохання, ні покута, ні клятви. Павлик, котрий невідомо яким чином нагодився на той час, почав заступатися. Соломія промовчала, а вранці наступного дня в готель йому принесли листа, де між іншим йшлося от про що: "Щодо від'їзду сестрички, то Ви якось це інакше зрозуміли, чому, власне, вона виїхала, їй доконче потрібно навчитися жити, щоб поборювати всякі терпіння (які вона може мати) з холоднішою кров'ю, а не умлівати з-за марної речі. Дівчина вісімнадцяти років повинна і доконче мусить вміти вже жити. Вірте мені, бо я знаю її натуру, що такий маленький перелом вплине на неї знаменито. За тиждень вона знов приїде до мене, тоді вже хочу залишити її у себе на цілий час мого побуту у Львові. У неї (Мільці) дуже добре серце, за те я її дуже люблю, тільки мушу (з болем в серці) помагати родичам (бо маю трохи впливу на неї) вилічити її з примх, котрих в неї сила. Це, власне, що вона від'їхала, буде також один з ліків, заданих мною на силу їй, а ще більше мені. Ну менше з тим! Якось воно буде".
Емілія й справді мала добре серце, але йшла за своїми бажаннями й почуттями, і тому завжди траплялися з нею різні недоречності. Коли навесні 1897 року на Наддніпрянську Україну виїжджала група поетів і акторів, Емілія вирішила податися з ними до мандрівної трупи. Соломія намагається відрадити її, але сестра вперто не слухає. Тоді Соломія звернулася до Павлика з проханням навернути сестру на вірний шлях. Павлик мав до її сестер особливу жалість. Перш за все тому, що то були її сестри, по-друге, що доля їхня була незавидною в тому суспільстві, і він жалів їх, як рідних. Вони відчували те і відповідали йому таким же чистим почуттям. "...Я написав сестрі Вашій, Емілії, по Вашій просьбі, лист проти єї поїздки на Україну до якої трупи. Та не знаю, як вона те прийме, краще було б поговорити з нею про це особисто: я й просив єї бути зі мною, як приїде з батьком до Львова..."
Через кілька днів він повідомляє: "Відписала мені сестра Ваша Емілія, що не їде до театру — зачекає Вас до осені, як будете їхати в Росію, то єї завезете. Значить, поки що благодать! А до того часу бог знає, що може вийти".
Через півтора року Соломія забере Емілію з собою до Варшави, й та намагатиметься виступати в театрі.
Старша сестра не поділяла тих уболівань, дуже добре їй була відома доля артиста, якому не вдасться вибитися на верхи артистичної слави. До пори Соломія мовчить, але коли прийде час на її слово, вона буде як граніт.
Слід сказати, що брат і сестри завжди хотіли бути там, де Соломія. Вони прагнули до неї у Варшаву, потім у Петербург, а потім часто приїздили до Італії. Завжди завантажена справами, Соломія не вельми ласкаво ставилася до таких відвідин. Напевно, це ображало її близьких. Але вкрай заклопотана і зосереджена Соломія не звертала на те уваги. Пунктуально писала додому коротенькі, ділові листи-картки. Ось, наприклад, як цей:
"Дорога Юзюню.
Лист твій одержала. До Кракова не їду, ані до Львова. Всьо то писала додому в час. З ЛУБ. о тім поговорю, що знаєш. Як то трудно в тій Галілеї жити! Я так би просила, щоб ви були у Львові.
Побачимось. Цілую вас. Солоха.
Щоб до Нусі і Влодзя писали додому (широко). Бог дасть, буде добре всьо. Щоб тільки станцію добру найшли. У мене наука була б неможлива, раз, що я завжди занята і сама учуся, а по-друге, у мене, як в горшку, замішано.
Цілую ще раз ваша Солоха"
З такою сестрою не дуже покапризуєш, а щоб бути з нею в ладу, є один тільки спосіб — підкоритися. До того ж Соломія завжди мала рацію.
Сама вона працювала скільки вистачало фізичних сил, за відомою своєю заповіддю: "Я собі поклала виконувати обов'язки якнайретельніше..."
Відчуття добре зробленої справи, чесно виконаних обов'язків надавали їй незалежного вигляду, часом, можливо, трохи більш, ніж подобалося людям, які її оточували. Але що вона могла вдіяти — була такою і не хотіла бути іншою.
Певна річ, із такими принципами життя не могло бути ані легким, ані простим.
За перебування Соломії у Варшаві шефом театрів був генерал П. Іванов. Можливо, його і не вважали людиною виняткового розуму, зате — доброго характеру. Звісно, ідо це не найкраща якість для кар'єри, але випадок допоміг генералові. Коли останки вбитого Олександра II лежали на скривавленій бруківці, а всі ті, кому належало займатися царем, займалися терористом, корнет Іванов зняв із себе шинель і накрив тіло монарха. Увечері корнета розшукали, і царська родина обсипала його милостями. Таким чином він став генералом і шефом варшавських театрів.
Соломію Іванов поважав за її талант і силу духу. Він, безумовно, знав, на які прикрості наражається Соломія у Варшаві, називаючи себе українкою і поводячися незалежно. Коли дізнається, що студенти з націоналістичних груп хочуть улаштувати їй "котячий концерт"— забороняє Соломії брати участь у виставі того вечора. Безперечно, в його ставленні до Соломії не останню роль відіграв "матеріальний" підхід до мистецтва.
"Вельмишановна пані Крушельницька!
Дуже хотів би виконати Ваше бажання, але, беручи до уваги великі збитки каси, які мене дуже турбують, прошу Вас у суботу проспівати Татьяну в "Євгенії Онєгіні". З довідки виявилося, що опера за Вашою участю дає не менше 1800 крб., а з Королевич — не більше 800 крб.
Це надто велика різниця, а тому прошу Вас взяти участь в суботу.
Міцно тисну Вам руку.
З пошаною П. Іванов"
Свідчення про успіхи Соломії нікому не вдавалося спростувати. Антоні Сигетинський, до авторитету якого ми вже не раз зверталися, про Королевич писав так: "До дублювання ролі Гальки закликано панну Королевич. Панна Королевич не має рис драматичної співачки. Голос її красивий, у верхній частині дуже красивий, в нижній не досить сильний, а в середині зовсім матовий і може викликати приємне враження тільки в ліричних партіях, і то тільки тоді, коли мова йде про голос, а не гру.
Передовсім панна Королевич не вимовляє слів. Без слів на сцені немає виразу, без виразу нема поезії, а без поезії немає Гальки".
І далі, розвиваючи свою думку, він наголошує на тому, що співачка має коротке дихання і змушена кожний довший період роздрібнювати, кожну кінцеву ноту обривати, кожний темп прискорювати. Звідси випливає, що багато сценічних акцентів у неї не вмотивовано. Як справжній професіонал, Антоні Сигетинський доходить висновку, що Королевич так багато втрачає через несправність гортані, внаслідок чого інтервали між звуками змазані і звідси постійне портаменто.
