Темнота - Самчук Улас
Протести, нарікання.
Першою виступила з таким протестом Марія Самійленко… Почала на цілу губу терендіти — у неї, мовляв, мала дитина весь день без догляду, голодна й холодна, а увечорі, замість пильнувати дитину, кидай все і йди на ті прокляті, хай вони западуться "собранія". Хлопець накинувся на Марію, дехто за неї заступився, зчинилась метушня, а другого дня з'явилося з округи ҐПУ, забрало Марію і сім чоловік інших.
А самого Івана викликано в облґепеу і показано йому папірчик такого змісту: "Секретно! Москва! Ґосударствєнноє Політіческоє Управленіє. Копія ҐПУ Черкаси, для передачі Укр ҐПУ Харків". "Було виявлене повне занедбання політичного виховання робітників згаданого радгоспу, вражає відсутність будь-яких ознак радянської влади, не виявлено червоного кутка, повна іґнорація директором усіх розпоряджень партії, через що між робітництвом ширяться антирадянські настрої, помічається низький рівень клясової свідомості і недбале відношення до справ радгоспу.
Було також помічено, що управління радгоспу замовчує повні прибутки радгоспу, як, наприклад, приплід свиней, телят, що незаконно відпускається на кухню радгоспу поза встановленою нормою харчування, і так далі, і так далі, включно до того, що сам директор Іван Мороз, за соцпоходженням дуже визначний кулак, повикидав з приміщення колишнього культпропу радгоспу всі плякати і всі портрети вождів партії і влади…"
Начальник ҐПУ товариш Перезвонов, що мав діло з Морозовими "поросьоночками", нічого б собі з того не робив, але, як видно з листа, все це пішло до Москви і до Харкова тому товариш Мороз мусить щось робити, бо інакше може бути погано.
І, як кажуть, нещастя не ходить одинцем, а в парі з іншим нещастям, до радгоспу наспів приказ з Москви припинити будову, як позаплянову, бо кошти і матеріяли, зужиті на подібне будівництво, можуть некорисно позначитись на виконанні пляну п'ятирічки.
Іван мусить рішати і то негайно, кожна проволока смерті рівна. Не сказав нікому ні слова, лише наказав Матвієві, щоб, поки він вернеться, все йшло встановленим порядком, сів на потяг і поїхав, спочатку до Києва, а опісля до Харкова. У Києві бачився з Петровим, а в Харкові добивався конче побачення з самим Балицьким, добився такого і помогла йому тут, як це не дивно, Ольга, що кудись там телефонувала, і їй відповіли, що Іван Мороз може бачити наркома в означенім місці і часі.
Це сталося у великому, ясному, з різними фотелями й килимами, кабінеті наркома при вулиці Чернишевській. До речі, тут же був присутній якийсь барчистий з гострими сірими очима і малими під носом вусиками, чолов'яга, з яким Івана знайомлено, одначе прізвища його не названо хоча його обличчя показалось Іванові чомусь знайомим, над чим одначе не було часу довше зупинятися. Іван відразу рішуче приступає до діла:
— За півроку я розгорнув діло, якого їм й за десять років не зробити. Я застав там безладдя, повне безладдя, самі плякати й гасла. З п'ятнадцяти людських сил три чверті начальство, шестеро кінських кістяків і два поламані, рік не чинні, трактори. За п'ять місяців я зробив з того діло. У мене зараз працює триста сил людських, тридцять коней, два трактори. Але все це ніщо в порівнянні до можливостей… А будувати треба, довкруги голод, тисячі безробітних. Мені кажуть: у Корсуні аґреґат. Який? На сто сил? Мені потрібно сотні тисяч. Мені потрібно тракторів, тягачів, сівалок, плугів. Усе мені відмовили. Я добився власними силами, щоб діло пішло в хід, і тепер, коли воно набрало темпів, наказ зупинити. Та чи знають там, що ми вже витратили сто тисяч карбованців? Хто покриє ті витрати? І що за сенс припиняти будівництво, яке себе не лише виправдує, але й дає дуже солідні зиски державі. Я беру на себе повну відповідальність. Готов ручатись головою. Лише прошу мені не перешкоджати. Але чи так? Ось, наприклад: присилають вам хлопця років двадцяти, що не потрапить звязати двох коров'ячих хвостів, і той починає мене вчити, як я, старий вовк, маю господарити. Плякати, мітинґи, провокація робітників, доноси… Що це все, питаю, має значити? У чиїх інтересах усе це діється? Держави? Партії? Народу? Ні, це просто наша кричуща глупота, сліпота, головотяпство. Я прошу прислати будь-яку комісію, але роботи не лишу, можете мене відразу брати і робити, що хочете…
Іван був дійсно піднесений і на все готовий. Добродій з боку уважно до нього прислухався.
— Правильно! Все правильно, громадянин Мороз! Але це від нас не залежить, — каже нарком.
— Думаю, що мій млин на цілість пляну не може вплинути, — відповідає Мороз.
— Вони кажуть, що турбіна, замовлена якимись там Лещенківцями, попала якимсь чудом до вас, — зазначує нарком. — Саме з-за неї й піднявся весь той шум… Ті пішли до Москви…
— Ми перші замовили ту турбіну, — заявляє Мороз.
— Можете доказати?
— Ясно. Всі акти на виду. Вже в травні ми писали до госпуправління, що нам потрібна турбіна, а Лещенківці зробили це щойно в середині червня, а що у них там усе, мовляв, по пляну, а у нас не по пляну, то це ще вимагає доказів і не словесних, а фактичних. Я їм можу доказати, що саме у них усе без пляну — знаємо те їх, вибачте, плянування…
Іван на хвилину запнувся, але одразу говорив далі:
— Зрештою, я сам дістану матеріяли!
— Звідки їх дістанете? — зацікавився нарком.
— Виробимо! Самі! Маємо сирівці — руки, ноги, голови! — каже Іван.
Чолов'яга збоку сам до себе посміхнувся. Іван цього не помітив і вів своє:
— А коли на те — їду в Москву. До Ягоди. Це людина діла, і він це мусить зрозуміти. У мене на електрику чекає п'ять нових варстатів, колгоспи буквально вимирають, наступає повільний голод, а вони гамують кожну ініціятиву…
— Ну, добре, ну гаразд, — казав з посмішкою нарком, позираючи на добродія збоку. — Зачекайте до завтра. Будемо діяти. За успіх не ручаюся, але зробимо все, що в наших силах. Ви у брата? Дістанете повідомлення.
Розмова кінчається, Мороз встає, прощається і відходить.
Іван зупинився у Андрія, Андрій тепер у Грузії, Ольга сама, вона в такому стані, що ось-ось обдарує рід Морозів новим нащадком, нікуди не виходить. У Харкові досить напружено, зникло багато знайомих, деякі виїхали, Бич закордоном, у будинку письменників нервова атмосфера.
— Ти дуже змінився, Іване, — сказала Ольга при першій зустрічі.
— Ще б не змінитись, — відповів. Він весь суцільна заклопотаність, мало говорить, ходить, думає, іноді у нього виривається якесь слово, лайка, оклик.
— Ти дуже стривожений, — зауважила Ольга при вечері.
Він постукав кулаком об стіл і ніби сам до себе приглушено промовив:
— Хочуть свідомо здохнути з голоду, Ольго. Наступає голод. Повальний голод. Небувалий і нечуваний. Все вимре!
Ольга дивилась широко розплющеними очима.
— Ти так думаєш? — питала.
— Що ж тут думати. Це факт.
— Ну, а як же з тією санаторією? — пробує вона перевести мову на іншу тему. Він криво посміхнувся.
— Хм… Санаторія… Але я обіцяв… І зроблю. Ви тут нічого ще не бачите…
— Ах… Нічого… — відповіла Ольга і прикусила губу. Лівий кутик її уст задрижав. Він подивився на неї довгим поглядом. — Кожний, Іване, дістане свою частину… — додала згодом.
Говорили й говорили… Спокійно і обережно. Згадали дещо з минулого. Про своїх, про Київ, про Сопрона, навіть Таню згадали, і при цьому їх мова стає інтимнішою, а місцями стишується до шепоту. Іван розпитував про Андрія, про його справи, його настрій, його становище. Ольга оповідала, хоча далеко не все. Журились за надто бравурну одвертість Сопрона. Він там, мовляв, у Сибіру можливо й може дещо поліберальничати, але тут це не завжди поплатне. Гнівається, що Іван допомагає "тим чортякам".
— Та… — промовив на це Іван між іншим, — люди його складу дуже швидко забувають своє. Вони тільки вміли влізти в лапи "тим чортякам"… Витаскувати їх звідти мусять інші. Їх мову перебив телефон. Дзвонив нарком. Просив Івана прибути негайно до нього. Десята година. Нарком зустрів Івана в тому ж кабінеті підкреслено привітно.
— Ну, Іван Григорович! На цей раз нам вигоріло, їдьте і продовжуйте ваше діло. І дістанете ті ваші два трактори. Лише тримайте вухо, вас там хотіли б позбутися, з партією не слід сваритися.
— Хм! — пхикнув Іван призирливо. — Два роки хай дадуть мені спокою, а там роблять, що хочуть. А за рішення спасибі… І коли вже ми при тому, мені кортить сказати от що: не секрет, що господарські принципи нашої людини взагалі дуже невистачальні, але принципи нашої партії катастрофальні. Так, товаришу нарком, не відважилися б господарити навіть малпи, коли б уже на те пішло. Ми зловживаємо часом і місцем і ніколи не виліземо з голоду, хіба що голод і є нашою метою…
— А чому ж наші принципи такі вже погані? — швидко питає нарком.
— Бо побудовані на вірі, що й на вербі можуть рости груші.
— Економісти думають інакше, — каже нарком.
— Треба додати — наші!
— Чому лише наші… Маркс, Дойч, — перечить нарком.
— Я переконаний, що Маркс не потрапив розрізнити зерна жита від пшениці… І повірте, що коли б Маркс, Дойч були такими, як ви думате, то в Голляндії, Америці, Канаді давно вже були б п'ятирічки…
— Ще будуть, ще будуть, — відповів з посмішкою нарком. — Вони ще нас доженуть… Зрештою — судити не нам, давайте закурим і залишимось друзями.
Це було більше, ніж Іван міг від наркома сподіватися. Вони розійшлись дружньо, нарком просив Івана лише не "надто буянити", бо це у нас, мовляв, не завжди гаразд впливає на травлення шлунку, а щодо нервів — тяжко. Наш вік побудований саме на оголених нервах, і тому якісь коментарі тут лише комічний додаток.
Іван вертається до свого радгоспу, ніби цезар з поля Тессалійського, йому не ставлять тріюмфальних арок, ані не трублять труби, але сама його поява на своєму старому місці, змушує всіх бліднути. Хлопець з партії був переконаний, що по ньому не лишиться ані згадки і відповідно до цього розпустив чутку, що тепер тут знов запанують справжні радянські порядки.
Але ось Іван знову тут. Ще міцніший, ще певніший, ще твердіший. Партійний хлопець не може вийти з дива, Іван зовсім його не помічає, а коли той хотів з ним заговорити, Іван лише, між іншим, сказав.
— Нема часу, нема часу! Прошу звернутися до Луки Івановича. — І, кінець кінцем, хлопця навіть знято з окремого харчування і приділено до загальної кухні, а Лука Іванович пояснив, що наші робітники всі так харчуються і навіть сам директор не жадає для себе виїмків.
Наближаються жнива.
