Темнота - Самчук Улас

Але він вже такий, раз за щось візьметься, — його не його — робить. Цілу ніч чекали — Іван не вернувся. Тоді Мар'яна разом із Сопроном викликає з району підводу і їдуть до Мошен. Івана там не застали. Сказали лише, що його спішно викликали телефоном до Києва. Нема ради, треба чекати. Сопрон оглянув радгосп, господарство, нове будівництво. На всьому видно руку брата Івана. Минув день, а Івана нема. Сопрон і Мар'яна вертаються до Канева. Чекають…

Частина друга

I

Івана викликано третього травня о годині дев'ятій вечора телефоном з бюра головного управління господарського відділу ҐПУ. Він, до смерти втомлений, зібрався було нарешті їхати до Канева, як задзвонив телефон. Новий шеф господарського відділу Головін, що був також на відкритті гідростанції, просив Івана прибути до Києва в дуже важливій справі і, головне, негайно.

І хоч Іванові дуже це не підходило, але він звелів запрягти коні і їхати до найближчої станції Миронівки — двадцять кілометрів — через Білозір'я, Драбівку, вночі, в туман, вибоїстими дорогами. Біля другої години ночі він вже зводить впертий бій за місце у вагоні, а опісля, затиснутий в куток, між сонними тілами, спить сидячки до самого Києва. На ньому чоботи з високими халявами, тверді рейтузи, френч з двома кишенями на грудях, у одній з них бльокнот і олівець.

Його сонне, сильно загоріле, подібне на випалену цеглу, здорове обличчя не зраджує ані тіні якоїсь думки чи настрою. Абсолютна безпосередність. Він людина діла, він втомлений, він виконує свої обов'язки.

Біля десятої години ранку, заспаний і зім'ятий, він у Києві. На вокзалі будують, при виході натовпи людей, на площі черги до трамваю. Щоб бути скорше на місці, Іван бере візника і велить якнайшвидше їхати. На вулицях багато сонця, багато людей, багато зелені і цвіту, але Іван на це не зважає. Ним опановує якась дивна спішка, коли людині здається, що вона мусить зірвати з основ світ, і коли вона боїться, що їй для того нехватить часу. За двадцять хвилин Іван уже в коридорі будинку господарського відділу, трохи чепуриться і входить певно до його другого переділу.

Усе йому тут знайоме, стільки разів тут бував. Низенький, у старомодних окулярах, портьєр.

— Здрастуйте, здрастуйте. Іван Григорович? До директора?

— До директора, Фока Іванович! Як поживаєте?

— А! Гаразд! Нічого! — Іван, звичайно, не любить чекати, йому цього і не треба було, його приймали негайно, вітали, тиснули руку, просили сідати, закурювати.

На цей раз так само Івана просять зайти негайно, лише в кабінеті директора нікого не було, директор виїхав, скоро вернеться, секретарка — висока, гарна товаришка Заболотна, просить чемно сідати, курити і одразу бере трубку телефону.

— Да! — сказала вона лише одно слово і положила трубку. Іван закурює, думає, вигляд незалежний. Його цікавить, куди виїхав директор, чому так нагло його викликав і чому його тут нема. Хотів би запитати секретарку, але це, мабуть, не її компетенції діло. Минає хвилин з десять, до кабінету, замість директора, несподівано входять двоє людей в уніформах ҐПУ і просять чемно Івана піти з ними до головного управління відділу. Іван трохи здивований, але гасить цигарку, встає і йде. У передпокої, де звичайно дуже людно, на цей раз порожньо. І не встиг Іван сягнути за шапкою на вішаку, як почув біля себе різке:

— Стой! Рукі ввєрх! — і два револьвери направились своїми цівками на нього. Це було так несподівано і так різко, що Іван розгубився. Він зблід смертельно. Шарпнувся вперед, але ті двоє схопили його за руки. — Один лиш рух і смерть на місці! — чує Іван. Іван підіймає руки. Його швидко обшукують. Потім відчиняють бічні двері і показують револьверами: — Даєш вперед! — Виходять на заднє подвір'я. Там уже чекає закрита, темного кольору, машина. Її задні двері відчинені. Іван опинився у повній темряві, машина рушила і кудись покотилася.

Усе це тривало не більше трьох хвилин і було таким ударом, що нерви Івана відмовилися реаґувати. Він дослівно задубів. Хвилин з п'ять після цього у нього зовсім не було думок. А як отямився, то першим питанням було, що сталося? Чому? За що? Швидко, похапцем шукав якоїсь відповіді, але не знаходив її. Ним кидало в авті, що швидко їхало, повертало, зупинялося раптом, знов їхало. Здавалось, він летить у темну безодню стрімголов, мов камінь кинений до глибокого колодязя. Все це діялось дуже швидко і разом здавалося вічністю.

За п'ятнадцять хвилин Іван був у канцелярії в'язниці Лук'янівки. Запис, обшук, відбір речей. Ще чверть години, і він опинився у С/К-33, — спец-корпус, третій коридор, третя камера.

І щойно тут Іван отямився цілком. Чималий простір, сімнадцять людей, Іван вісімнадцятий. Усі свіжі. Ходять, стоять, сидять. Ні ліжок, ні стола, ні стільців. Лише параша і попід стінами та на вікнах посуд.

Іван розглядається, не знає, де дітися, руки за спиною, уста затиснуті, очі люті. Він нікого ні про що не питає, його також не питають. Більшість із присутніх — селяни, решта інтеліґенти і, мабуть, вищого рівня — інженери, професори, урядовці. Той он з високим чолом і довгим волоссям скидається на поета. Усіх, видно, схопили несподівано, нагло. На обличчях здивування, турбота, переляк.

Скоро прийшов обід. Подавали через вічко у дверях. Кожний подавав свою якусь посудину, йому наливали якоїсь юшки червоного кольору й подавали назад. Іван не мав своєї посудини, він взагалі не має ніяких речей, йому щось дали, і він дістав свою порцію, їли стоячи, сидячи, навшпиньках попід стінами. Іван обдумував своє становище. Перш за все, що там, дома? Що з його родиною? Яким ударом мусить це для них бути. І що з ними зроблять? І як радгосп? Та ж без нього все там піде врозтіч. Велике господарство. І нарешті він сам. Значить, знову почалось. Значить, він знову шпигун, саботажник, бандит. Значить, все спочатку.

Але на цей раз він не має наміру боронитися. Немає сенсу. Доказувати, що ти не верблюд? І віддавати за це ребра, зуби, життя? Ні. Він уже ці штучки знає. Підписує все, що б не жадали. Усе і так наперед передрішене. Йому лиш шкода тих там його товаришів. Ті ще свіжі і будуть "боронитися". Он той лобатий, присадкуватий. У нього такі чудов! м'язи, міцні легені і білі зуби. Але він весь щирий і певен своєї невинности. І він напевно пожертвує і м'язами, і легенями за святу правду. Селяни, ті просто підуть, заціплять зуби і не скажуть ні слова. З них зроблять гівно, і пошлють в такому вигляді будувати соціялізм за полярним кругом. Інженери, здається, будуть гнучкішими, професори будуть "колотися" без слова.

До вечора привели ще трьох шпигунів. У камері тісно. Полягали, де хто міг. Іван приліг просто на помості і заснув міцно. Пробудження було ще одним ударом.

З ранку другого дня почали "колоти". Робили швидко й рішуче. Хто опирався, того били і вкидали назад до камери у вигляді невиразної маси тіла. Селян вкидали непритомними. Вони лежали купами, підтікали кров'ю і навіть не стогнали. Професори молилися, інженери лаялись, священики плакали. Іван понуро чекав своєї черги, мовчав, мов камінь.

На п'ятий день у камері було вже п'ятдесят. Потовчені лежали купами на помості в калюжах липкої темно-червоної рідини. Задихалися, було душно, бракло повітря, просили води. Цього ж п'ятого дня настав час Іванів. Його викликали, як водиться, на "М", устав і пішов мовчазно довгим, німим коридором. У кімнаті слідчого тиша. Слідчий сидить за столом. Звелів сісти й Іванові. Іван сідає. Не так, не так! На краєчку. Іван сідає на краєчку. Прізвище? Ім'я? По батькові? Рік? Місце? Те саме. Знані речі. Іван сидить на своєму краєчку, вилонює сухо, мов автомат, слова, вдивляється у слідчого. І пізнає. Рокита! Два роки не бачив того сотворіння, і вже не впізнати. Червоний. Прищі. Очі вип'ялись. Білки налились червоним. Щось від жаби, від свині, від скаженого собаки. І рознесло — біфштекс, ковбаса — підгнила, шкідлива, отруйна.

— Ну, Мороз, — зовсім незацікавлено, байдуже промовив Рокита. — Що? Знов? Кепсько! Знаєте, в чому вас обвинувачують?

— Ясно, — буркнув так само незацікавлено Іван.

— Ні чорта не ясно! Ми зробимо ясно!

— А чому ж не ясно?

— Бо ти… бандит! Шпигун! І негайно признавайся! На цей раз не буде ніяких пілюль!

— На кий чорт те моє признання. Пишіть, що там треба і баста!

Іван чекав вибуху, але такого не наступило.

— Дааа! — протягнув Рокита. Йому, видно, смертельно скучно, в голові, видно, туман непроглядний. — Треба признання, гражданин Мороз, — тягнув він, мов би хотів на останньому слові заснути. — Треба. А то скажуть, без признання… Невинних, мовляв… Історія ж! Так що? Признаєтесь?

— Пишіть без того, — каже Іван.

— Ох, мені з вами… Ну, признаєтесь, чи що?

— Ну, що ж тут признаватись? Ви ж усе і так знаєте! Пишіть, кажу! Що хочете! Підпишу!

Рокита мовчить. Мовчазно потиснув дзвінок на столі. Коротка, стихійна, холодна перерва. Що буде? Може уведуть Мар'яну? Андрія? Сопрона? Цікаво що буде.

Відчинилися двері, увійшло три слоноподібні постаті з револьверами і двоє інших, слабшого вигляду, сотворінь. Один із цих останніх — сивастий дідок з добрячим виглядом, переляканими очима, мабуть народній учитель. Другий хрусткий, блідий, з великими очима, юнак.

Увійшли і біля порога зупинилися. Слабші поруч спереду, сильніші рядочком ззаду. Хвилина мовчанки. Рокита дивиться з-під лоба на Івана, його нижня губа звисає, корчиться. Іван напружено думає: і що ж це має значити?

— Так, кажете, ясно? — поволі, байдуже тягне Рокита.

Іван дивиться на всіх і мовчить. Ні, тут щось не ясно. Вони у тих своїх вигадках невичерпальні. Тут, мабуть, треба щось казати, але що, але як? Це, мабуть, якісь свідки, що будуть проти нього свідчити. Він безрадний, він губиться, він шукає якихсь слів. Зловіща перерва.

— Начинай, — байдуже каже Рокита і дивиться на Івана. І в ту ж мить дідок з дитячим обличчям опинився на підлозі, а троє велетнів товклися чобітьми по його ногах, руках, грудях, голові.

— Ой! Завіщо? — встиг ще викрикнути дідок і одразу замовк. Іван захитався, хильнувся вбік, хотів наче зірватися, кинутися на Рокиту, той мацнув за револьвер, дідок лежав непорушно на помості, з його носа і сивих вусів стікала кров. Юнак, що стояв побіч, несподівано шелеснув на поміст непритомним.