Темнота - Самчук Улас
— Не підійде — нажену.
— І що ж він має у вас робити? — питає Позняков, а в голосі чути іронію.
— Стражем державного майна зробив, — каже Іван.
— Злодія, стражем майна, — тягне своє Позняков.
— Ваше зауваження не позбавлене ефекту, але бувають умовності, коли і такі натури можуть вважатися героями і носити ордени, — каже, так само з ноткою іронії, Іван.
— Час таких умовностей за нами, — каже повільно і спокійно Позняков. — Тепер такими героями підтираються. Хіба вам не понятно, що період революції мусить нарешті забутися?
— Мені то понятно, — каже так само спокійно Іван, — а от вам не зовсім понятно. — Позняков, видно, не чекав такої відповіді, підняв голову і строго подивився на Івана. Іван видержав павзу.
— Цікаво, — каже здивовано Позняков.
— Вам очевидно здається, що революцію можна зупинити приказом, — продовжує свою думку Іван.
— Да! Приказом! — викрикує Позняков і пристукує кулаком по столі. — Де нема свідомости — приказ!
— Хто має приказувать, — говорить Іван, його ці питання засадничо не так і цікавлять, він лише сів викурить цигарку. Позняков зовсім збентежений, але швидко знаходиться.
— Ми! Партія!
— Правильно, — каже Іван. — Я цього й чекав. Хто ми? Партія. Хто партія? Ми. А коли партія, замість діла, робить далі революцію.
— Молчать! — виривається в Познякова. — Ви забуваєтесь! — крикнув той на ціле горло і став червоним.
На Івана це не зробило враження, сидів далі зовсім спокійно і стрясав на килим попіл цигарки. І коли звуки викрику дещо вщухли, він спокійно промовив:
— Да! Бачу, приказувать умієте. У вас і голос підходящий. Вам би полком командувать, товаришу Позняков. Ви, видно, розминулись з покликанням, зрештою наша країна завжди на приказах трималася, а тому ви і тут на місці. А щодо Федоренка, то це ваш чоловік і дали мені його ваші люди, а мене за язика тягнете. Товаришу Позняков! Заявляю: ця тактика не робить на мене враження, я вже подав рапорт, що ви вмішуєтесь не в свої справи і перешкоджаєте будувати господарство.
— Рапорт? — вирвалось у Познякова.
— Так, рапорт, — каже Іван.
— На мене? — викрикнув Позняков.
— Так, на вас! І раджу вам не кричать! — враз підніс голос Іван. — Бачив не таких звірів і не лякався, надіюсь, що й на цей раз обійдеться без переляку. До побачення! — сказав він, кинув цигарку в куток на підлогу і вийшов.
Після того Іван спокійно сів на коня і спокійно від'їхав. Весь остаток дня провів дома, в Каневі, з Мар'яною, з Вірочкою, з своїми. Сидів на малому городчику, що був колись квітником, а тепер грядками буряків, цибулі та картоплі, бавився з Вірочкою, говорив з Миколою Степановичем про медицину, про вплив соняшних плям на нерви. Увечорі вся родина, під кущем бузу, пила чай, весело гомоніли. Об одинадцятій пішли спати, а о четвертій ранку Іван встав, швидко поголився, умився, одягнувся, сів на коня і від'їхав.
Ще не сходило сонце, містечко спало, свіжий туман здіймався від ріки. Іван прямує через Михайлівну, через Гуту Кошенську, через Софіївку. Все лісовими стежками на тракт до Мошен. Ліс пахне свіжим і гомонить птаством. Навмисне вибирає цю путь, оминає села, що на очах вростають у бур'ян і гнітять сумління. А коли вривається на радгоспне подвір'я, все там ожива і б'є ритмом життя. Де дівся настрій пустки, крик плякатний, дух могильний. Іван швидко дає накази, снідає, приймає відвідувачів.
Цього ранку Іван першого прийняв Корнієнка.
— Ну, як там, Василю, наші справи? — запитав Іван.
— Та, ніби нічого… Федоренко знов їздив уночі до Канева, — каже Корнієнко.
— А звідки знаєш, що до Канева? — питає Іван.
— Знаю. Наші хлопці його там бачили, та й сам хвалився, по табак, мовляв, їздив і махорку хлопцям давав, ось і мені дав. Вам, каже, шеф не дає, так майте від мене. Шеф, каже, дістав на вас махорку, але продав кооперативі…
— Ну, а що ще? — питає Іван.
— Більше нічого, товаришу директор.
— А що він тепер робить?
— Зараз спить в курені. Зійшовся з Пріською і там з нею живе…
— А що це за Пріська така? — питає Іван.
— Пріська, дячиха, Єфросінія Акакієвна, що з Байбузи…
— Доярка? — питає Іван.
— Та сама, — каже Корнієнко.
— Добре. Ти ту Пріську якось направ до мене та не сам направ, а скажи комусь… А тепер можеш іти.
Потім приймав інших, а між ними бриґадира Матвія, бухгальтера Калача. Коли Матвій відходив, Іван між іншим сказав:
— Скажіть там Федоренкові, щоб він зараз прийшов до мене. Він там спить в курені між соняшниками. Хай прийде зараз, негайно… — Матвій вийшов, Іван переглядав з бухгальтером книги.
Незабаром увійшов Федоренко, був дуже заспаний, розбитий. Бухгальтер вийшов.
— Сідай, — каже Іван байдуже і дивиться в книги. Федоренко сідає, чухається, сопе, виймає махорку, закурює.
— Не зволите часом? — звертається до Івана і подає корінці.
— Закурю, — каже Іван, далі дивиться в книги, робить помітки.
Потім усе те відкладає, згортає з грубого, сірого паперу махорчану цигарку і між тим говорить:
— От, що Федоренко… Я тебе прийняв… Дав тобі відповідну роботу… Але вчора бачив Познякова, і він невдоволений. Навіщо, каже, дали злодієві таку роботу. Для нього, каже, вистачило б свинюшника…
Федоренко враз зривається.
— Він назвав мене злодієм?
Іван не відповідає на питання, веде своє.
— А я, кажу, як же так: герой революції, орден… А він мені: такими героями тепер підтираються.
— Він це сказав? — викручує Федоренко.
Іван і на це не дає відповіді.
— І що ж мені залишається? Свинюшник не свинюшник, це для тебе ніяк не підходить, але до корів мушу тебе дати. Будеш чистити коровник. Коня свого віддай Матвієві…
— Він назвав мене злодієм? — викрикує далі Федоренко.
— Йому це краще видно, він начальство, а ми зобов'язані начальству вірити, — каже Іван поважно і строго. — Можеш іти. Ага! Стій! Де-де ти береш махорку? Може скажеш — пошлю, щоб дали нашим робітникам…
— Ах, дайте мені спокій, — каже Федоренко.
— Тут нема місця для спокою, — говорить Іван. — Кажи, звідки маєш махорку, інакше буде погано…
— Та в Мошнах… В кооперативі дістав дві пачки… — каже Федоренко.
— Добре, — кидає Іван. — А ти зразу ж до роботи. У нас гулять не полагається… Я туди загляну… Йди!
Федоренко вийшов, Іван приймає далі людей, але згодом з шумом вривається знов Федоренко і жадає розмови з Іваном.
— Опісля… Зараз немає часу, — каже Іван. Федоренко не відходить. — Може ти не хочеш у нас взагалі бути? — питає Іван. — Тоді я скажу…
— Ні. Я хочу бути, але…
— Марш! — каже Іван. — Після поговоримо. Увечорі. — Федоренко пішов. Іван кінчає прийняття, йому ще треба йти оглянути прислані матеріяли, але ось кажуть, що тут ще дід якийсь хоче його бачити. — Ніяких дідів, — каже Іван і виходить в коридор. І враз перед ним падає навколішки обідране, кволе єство, загорнене в лахміття, голова розпатлана, неприкрита, ноги босі, в багні.
— Іванчику! Голубчику! Вислухай мене! — зойкнув дід, і Іван впізнав Мишкового батька Івана. — Погибаємо! З хати викинули… І ніхто не приймає… Під плотом дохнемо — змилуйся хоч ти, прости нас, Іване! Не за себе благаю… За ту Ганну невістку…
Іван на хвилину зупинився, глянув, подумав.
— Для вас, дядьку, немає роботи, а…
— Іва… — зойкнув дід, полетів сторч головою на підлогу, і лежав непритомно. Іван швидко ввійшов до канцелярії, звелів бухгальтерові винести старого, щось дати йому їсти і, як можна, десь його примістити. Після того сів на коня і від'їхав.
Кілька днів Іван нікого не приймає, каже всіх гнати, при вході до радгоспу вивісили таблицю, що ніякої роботи в радгоспі ім. Дзержинського немає. Цілими ночами в його кабінеті видно світло. Іноді серед дня сідає на коня і кудись їде. Його бачать в різних місцях, вниз по Ольшанці, в Байбузі, на Росі, на багнах в Будищах і ген туди до Дніпра. В середині липня він скликав на нараду бригадирів, бухгальтера і коротко повідомив:
— Ми тепер маємо можливість піднести поживність харчів нашій робочій силі, як людям так і худобі. Мені доносять, що крадуть. За крадіж харчів буду драть шкуру. За все відповідає головний бригадир Матвій Іванович. До нас весь час звертаються за роботою, а роботи нема. Працездібність нашої робочої сили дуже низька. За останній час нам вдалося піднести видайність праці нашого робітника приблизно на тридцять відсотків, але все це в порівнянні до прийнятої норми рівняється п'ятдесяти відсоткам. Причини нам відомі: передусім брак відповідного харчування. Брак підсобної техніки, брак мешкань і одягу. Бракує матеріялів — дощок, цегли, скла, черепиці, фарб. Не вистачає возів, плугів, навіть кіс, навіть звичайних серпів, ані підків для коней. Кухня не має відер, горшків. Канцелярія не має паперу, навіть олівців, навіть чорнила. В такому стані багато не зробиш, але це не значить, що ми повинні з цим погодитись. Ось перед мною кілька проектів поширення нашого діла. Нам потрібна цегла, черепиця. Проектую отам біля Байбузи закласти цегельню. Там добра глина, і Матвій Іванович має підшукати відповідне місце. Нам потрібний млин, а головне нам потрібна електрика. Я підшукав на Росі зручне місце, ми збудуємо млин і поставимо гідродинамку. У нас тут прекрасний камінь, можемо відкрити каменярні. Ми будемо палити вапно і копати торф. Для всього того нам буде потрібно не менше як чотириста душ робочої сили. Кошторис підприємств у мене готовий, і сьогодні вночі я їду до Києва.
І він дійсно тієї ночі від'їхав. Барився кілька днів. Вернувся обвантажений великою течкою, повною паперів, проб, зразків. Поспіхом заскочив додому, обняв своїх, побавився з Вірочкою, оповів про Петра, про Василя… і до діла. З Києва прибуває велика комісія, що на місці має перевірити Іванові проєкти. Іван квапиться все підготовити, а між тим поробити деякі заходи, щоб наслідки комісії були успішними. Між тими заходами виник, так званий, проект "поросьонків". Радгоспні свиноматки почали стріляти і Іван шепнув бухгальтерові не конче стисло триматись статистики народжень свинячого населення. Певну кількість з того можна вжити на посилення радгоспної кухні, а певну решту на презенти певним особам, від яких можуть залежати певні рішення. Узято на облік директорів, прокурорів, начальників, навіть горезвісного Звєрєва не обійдено. Заїжджаючи до Звєрєва востаннє, Іван, між іншим, підніс йому пару кілограмів шинки свіжої з "першого збору на пробу".
