Облога ночі - Панч Петро

До нього завиляв куценьким хвостиком маленький рудий песик, але Курибіда не звернув на песика уваги: у нього не виходило з голови базікання Удалова, і, ніби огризаючись від нього, він ішов і говорив: "Ну й ідейний, ну то що? А ви бандити!" Песик зупинився і наставив лапате вухо.

Коли траплялась хоч маленька перемога на фронті, телефоністи довідувалися про це першими. Вони мали звичку ділитися новинами зі своїми сусідами, і за якихось п'ять хвилин про це знав не тільки батальйон, полк чи бригада, а навіть уся дивізія. В такий спосіб Курибіда довідався, що партизанський загін Гордія Байди хотів прорватися до червоних на дільниці їхньої бригади, але після жорстокого бою мусив одійти назад. Ця звістка знову навернула його на думку про червоних. Допитування Удалова вселили в нього страх, і він не мав би нічого проти, коли б якось опинився враз по той бік фронту, а коли б його захопили калинівські партизани, вони б теж, мабуть, нічого не вчинили йому, хоч стати партизаном Курибіда аж ніяк не хотів.

Від таких думок він аж посірів, кутики губ опустились, а завжди причесане волосся тепер спадало на лоб пацьорками, як розтріпаний віник.

— Занедужав, чи що? — співчутливо запитав його Павлюк.

— То йому після вчорашніх снів, — буркнув косоокий Удалов. З похмілля очі в нього були червоні, чуб стояв сторчма і дві соломинки звисали з нього аж на ніс. Удалов щось записував до себе в записну книжечку з чорними палітурками і знову спитав:

— Ти скажи, це всім ідейним такі сни сняться?

Курибіда здригнувся. Він гадав, що косоокий Удалов встиг уже забути свої п'яні теревені, але тепер видно було, що він про нього щось думає. Може, навіть стежить за ним, щоб на ньому заробити собі хреста. Колись розчулений Удалов признався, що його дружина, учителька сільської школи, пішла від нього з більшовиками. З того часу він своїми руками задушив кількох більшовиків і ненавидить усіх "ідейних".

Щоб уникнути розмови з Удаловим, Курибіда схопив телефонограму про нестачу патронів у кульружпарку й поніс до канцелярії. Телефонограма була тривожна, і Курибіда прочитав її ще раз і враз зрадів: може, саме в цьому його порятунок? Патронів не було вже другий день. А коли їх не підвезуть і сьогодні, а про це б довідались червоні або партизани? Він не хотів тільки, щоб про його думки довідався Удалов. Його Курибіда, коли повернувся назад, уже не застав. Не було в кімнаті й інших телефоністів, зате лежала на столі таємнича книжечка Удалова, до якої він майже щодня щось записував. Курибіда був певний, що там має бути й про нього, і тому кинувся на книжечку в цератових палітурках, мов рябець на курча.

Записи Удалов робив олівцем. Між червоними смужками ставив число й місяць.

"27 квітня… Вагон був повен бакалії: пряників, цукерок, тарані, горіхів, урюку й мигдалю. Хапали все, що попадалось. Семеро наших натріскались гіркого мигдалю і чуть не дали дуба. Я навчив, як закласти в рот два пальці. Шестеро вирвали і зосталися живі, а Хлюпкін із нашої команди не захотів і кикнув.

Нашому ротному Ординському дав дві банки монпансьє".

"30 квітня… Захопили весь батальйон червоних у плєн. Комуністам одрізали вуха, викололи очі, роздягли і голих пустили назад. Четверо окачурилось ще в селі, а п'ятий десь подівся. Кажуть, комісар".

"12 травня… Бойовий наш ротний. Розвалили в однієї хохлушки снарядами хату і вбили у хліві теличку. Прийшла до нього хохлушка й просить: "Хоч чим-небудь допоможіть". А раніше! Капітан Ординський наказав забрати у неї цю теличку і вкинути в ротний казан. "Більше, — каже, — нічим допомогти не можу". Потім я за неї підписав рахунок на сто карбованців, ніби за видані їй гроші".

"14 травня… Назбирав керенками і думськими[3] тисяч п'ятнадцять, і пропали; в казначействі на них тепер ставлять стішок:

Теперь за эти знаки

Не купишь и собаки!

Хоч і в рифму, але обидно. Тепер буду тільки золото збирати".

"17 травня… На фронті наступив тріскучий перелом".

"19 травня… Здається, наглядів ще одного. Таки буде хрест…"

Курибіда зблід; це стосувалося, напевне, його, але далі прочитати він не встиг: Удалов повертався до хати. За ним слідом прийшов і Павлюк. Він ходив до штабу полку і приніс звідти тривожні чутки, ніби Калинівський партизанський загін не проривався через фронт, а вже десь близько Макіївки, ніби навіть уже одрізав обози бригади. Десь у бік Єнакієва дійсно чути було сильну канонаду й стрілянину, але обози там не могли бути, вони мали стояти десь далі від фронту. Взагалі сьогодні повітря чомусь було особливо насичене тривогою, можливо, спричинялася до цього нестача патронів у кульружпарку.

Вайлуватий Павлюк був не тільки мрійник, а ще й не менший боягуз. Він, як казав, "до смерті боявся смерті". Після цих чуток ходив збентежений, готовий першим зняти паніку, і когось лаяв. Курибіда зацікавився, хто міг його так розгнівати.

— Ти ж розумієш, у нас були певні відомості, коли і в якому місці червоні чекали зустрічі з партизанським загоном. Ми, звичайно, кинули туди цілий полк, щоб тільки не дати їм з'єднатися, а Байда замість фронту прийшов на те місце, де був полк, і забрав наші обози. Значить, інформація була неправильна, а ще скоріше провокаційна, і наші йолопи піймалися на неї.

— Ти ж казав, що в червоних є наші.

Павлюк поза іншими своїми властивостями мав ще й балакучу вдачу і не дуже рахувався з військовими таємницями. А Павлюкові відомості завжди були правильні, бо добував він їх від самого начальника контррозвідки, рудого капітана, що ніби доводився йому рідним дядьком. Удалов, забравши свою записну книжку, знов пішов, і тому Павлюк міг тепер говорити, навіть не притишуючи голосу:

— Мені казали, що там пся крев один хоче, мабуть, замолити перед нами свої гріхи.

— Цебто поляк?

Але Павлюк, зрозумівши, що бовкнув більше, ніж можна було, почав задкувати:

— Може, я тільки так думаю. Може, він і нашим і вашим, а для ворога важлива кожна дрібниця.

Курибіда згадав телеграму про нестачу патронів і подумав: "А з такими відомостями можна б було заслужити не тільки прощення, а й подяку". Від такої думки він навіть повеселішав.

Під вікнами давно вже стояв якийсь гармидер. Павлюк визирнув і поморщився. Курибіда висунув голову й собі. Перед дверима до ротної канцелярії зібралися жінки. Вони були чимось стривожені і домагалися, щоб вартовий пропустив їх до капітана Ординського.

— Може, він і не знає, що ви, сучі діти, виробляєте? — верещала напосідлива жінка, схожа на тих, що зустрічали полк з образами біля церкви.

Вартовий загороджував двері гвинтівкою:

— На більшовиків, мабуть, не скаржилися?

— Хіба більшовики, хоч і не нашої віри, робили таке?

— З м'ясом у дитини виривати сережки!

— У мене скрині були під трьома замками, усі замки покрутили, анахтеми.

— А ти не замикай, — огризався вартовий.

— Солдатику, миленький, — хватала його за руки жінка в капелюшку, що сповз набік, — куди направляють заарештованих? Він при конторі служив!

— Туди, куди Макар телят не гонить. Мабуть, більшовикам служив?

— Я з вами як з благородним, а ви мені таке говорите. Муж у офіцерах був і по случаю хворої ноги не міг з'явитися до воїнського. Тепер його заарештували.

— Шкода. Такого б на місці треба упокоїти.

— Як робочого, так не жаліють! — вставила ображено ще одна жінка. Вона стояла осторонь, ніби наперед знаючи, що при цій владі для неї місце буде тільки останнє.

Заскімлив зумер, і Курибіда пішов до телефону. По лінії йшла перевірка, а між нею передавалися новини. Курибіда відповів на перевірний виклик і почав прислухатися до балачок, що сновигали по дроту, мов човник на ткацькому верстаті. Десь хтось розповідав, що у них видали консервоване молоко, привезене з Англії. Балачки переривалися тріскотнею пострілів, чути було кулемет. "Де це стріляють, Макишо?" — "На лівому фланзі розвідку помітили". — "А у вас як?" — "Затихло вже. Ледве ноги винесли". — "Чому?" — "Правіше трохи, на ділянці першої роти, Байда прорвався до червоних. Цілу роту погнав поперед себе, хіба когось ноги винесли. Я й черевиків відбіг, як утікали. Аж на другій шахті спинилися…"

Дослухати до кінця перешкодив Павлюк, помітивши, як очі в Курибіди полізли на лоба.

— Що там? — і перехопив трубку. — Нічого не розберу… Що ти чув?

— Калинівський партизанський загін прорвався до червоних.

— Де?

— На ділянці першої роти. А сусідня втекла аж на якусь другу шахту.

Павлюк остовпів.

Фронт під час громадянської війни утворювався не з суцільної лінії окопів, що обпліталися дротами в декілька рядів, як було за імперіалістичної війни, а з низки зайнятих міст чи інших стратегічних пунктів на одній по можливості лінії. Такими пунктами були переважно вузлові станції і ближчі до них села, міста й заводи з селищами. За околишньою місцевістю велося тільки спостереження через розвідку, тому різні "обходи" і "прориви" були явищем досить частим. Павлюк одразу ж зметикував становище:

— Це нас пошлють затикати дірку.

— Про це він і казав. — І Курибіда посміхнувся.

— Чого ти радієш?

— А чого ж не радіти? Тепер нам нема чого боятися партизанів, а то спиш і прислухаєшся, чи не скрадається якийсь Байдаченко.

Але Павлюк був іншої думки:

— Тепер може ще гірше бути.

Він не помилився: уже за якусь чверть години полкові було наказано виступати на фронт. Курибіда побіг мотати на котушку свої дроти. По вулицях метушливо скакали вершники, у дворах похапцем запрягалися вози, розвідники силоміць гнали попереду селянські підводи, піхота ладнала для походу на собі амуніцію, а обивателі виявляли свій настрій сполоханими вигуками. З тих дворів, де зчинявся крик, солдати не виходили, а вибігали й постійно ховали щось у торби, коли це було не порося або курка. З боку Ханжонкового почали тріщати постріли. Від штабу полку зірвався грузовик і, знявши куряву, погнав у той бік. У ньому розмахували гвинтівками солдати.

Курибіда ще не знав, що саме творилося за містом, він тільки бачив, що в місті заходила вже справжня тривога. Люди заметалися, мов на пожежі. Нагло над головою захурчав снаряд і, брязнувши серед будинків, зняв стовп чорного диму. На вулицях зчинилася паніка: бігли солдати, з дворів виверталися підводи, вони погнали спочатку в один бік, потім завернули і чвалом помчали в інший.