Облога ночі - Панч Петро
Байда бачив, як вони в'язали до бігуна коней, потім по драбині полізли на вітряк і зникли в дверях. Враз з вітряка почувся короткий постріл, один вибіг на двері і знову сховався. Байді видалось, що розвідник кликав на допомогу, і він погнав коня.
Виявилось, що розвідники на вітряку наткнулись несподівано на кулемет. За ним сидів лише один солдат і, доки вони придивлялися в темноті, успів стрельнути в них, але ні в кого не влучив і тепер лежав зв'язаний під поставом. Саме проти партизанів і був виставлений цей кулемет, і, може, тому полонений солдат тепер гірко посміхався. Але Байді було зараз не до нього. Партизани знали, що перший постріл буде сигналом до наступу. Байда хутко оглянув перед собою поле.
По городах, по житах сірі крапки вже бігли вперед, але жодного пострілу з боку червоних не було ще чути, хоч на сході вже зайнялась зоря. Проти неї, як стовпчик на скіпці, чорнів силует кулеметника Люй Лі.
До млина під'їхав возом якийсь селянин з мішками зерна, але, помітивши військових коней, почав повертати назад. Враз на хуторі затріщали постріли, кулі засвистіли довкола вітряка, і селянин, кинувши воза, югнув під вітряк. Застукотів кулемет Люй Лі, замиготіли вогники від пострілів, і Байда закричав:
— Не випускай їх з хутора! Заходь, заходь від верби. Грицю! От добре пішли… Горніть, горніть докупи!.. Омелян одстає, от капосний. Молодці, закупорили хутір, а до Омеляна я сам поскакаю.
Байда вже зійшов на землю, коли в небі заревів снаряд і слідом розлігся вибух за млином. Осколки градом заторохтіли по шалівці.
— Куди ж ти б'єш, собачий сину? — посварився Байда кулаком, але від радості засміявся. — Тікайте, хлопці, бо це червоні приціляються!
Кроків за двадцять чорніла яма, і вони вскочили в неї. Байдин кінь, певне поранений, уже лежав на землі, коні розвідників відбігли далеко в поле і паслися у вівсі. Дядьків кінь стояв головою до воза і злякано щулив вуха. Селянин страшними очима дивився крізь колоди зрубу і не наважувався виткнути голову.
Із ями теж було видно добре і хутір, і за ним поле, а далі села, зайняті червоними. Нарешті далеко на флангах почулась густа стрілянина — там теж розпочався бій. Байда широко перехрестився і скоса зирнув на розвідників.
— Не в Богові справа, другого знаку ще немає, щоб я радість міг припечатать. — І гукнув на весь голос: — Горніть, горніть їх, хлопці, уже виручають нас! Тепер амба царенятам.
Другий снаряд не долетів до млина. Кінь вирвав з гужа одну голоблю, але віжки не пускали його втекти, і він дрижав, як на морозі.
— А третій буде в саму точку. Коня вирви, чортів дядьку!
Під селом показалось троє вершників, які скакали на хутір, припавши до грив. У руках їх виблискували шаблі. По одягу Байда зразу упізнав денікінців. Перед ними на пагорбку лежав Люй Лі і продовжував строчити з кулемета.
— Хлопці, кулемет! — крикнув Байда, скочив на дядькового коня, обірвав віжки й щодуху поскакав навперейми вершникам.
— Китай, оглядайся! — Але Люй Лі, певне, не чув його, бо й разу не оглянувся. — А куди то ви, чортові песиголовці, націлились!
Вершники продовжували скакати, не звертаючи уваги на крик, гадаючи, мабуть, що репетував розгніваний господар бакші, яку вони толочили. В одному гужеві все ще трималася поламана голобля. Вона била коня по ногах і заважала йому бігти. Байда висмикнув голоблю і, як кайлом, длубонув крайнього вершника. Кінь відбіг, а вершник тільки ойкнув і впав на межник. Другий обернув свого коня і, щось викрикнувши, налетів на Байду з потилиці. "Осетинці!" — майнуло в голові Байди, він інстинктивно штрикнув голоблею назад і влучив вершникові просто межи очі. Вершник несамовито заверещав, затуляючи руками очі, але занесений клинок уже опустився на голову Байді, і він відчув, як його полоснуло по щоці, мов ножем. Засліплений вершник безпорадно закрутився по полю. У Байди кров заюшила по бороді. Він помацав вилиці, викривив щелепи — була тільки розсічена шкіра. Тим часом третій вершник продовжував скакати до кулеметника. Байда не міг його наздогнати і вихопив маузера, але вершник уже захитався на сідлі і безсило впав коневі на гриву, підстрелений кулеметом із вітряка.
Байда, пересівши на його коня, поскакав до хутора, звідти біг уже йому на допомогу Василь Моренко, Люй Лі котив свій кулемет униз. По пострілах і димках видно було, що денікінці відступали, а там на них чекала пастка. Василь Моренко щось вигукував і вимахував руками так, ніби скликав людей, а наблизившись, широко відкрив очі.
— Чого ж ви самі, я ж біг… Вам голову розрубали?
— Скакай на село, обоз негайно сюди! Та заслону щоб виставили: осетинці йдуть!
— Дулю вони тепер нас візьмуть! — збуджено вигукнув Моренко. — Я вже перегукувався з червоноармійцями. Дайте я вас перев'яжу.
— Потім, потім!
Байда знову погнав коня. Все йшло не так, як планувалось.
На хутір привели вже кількох полонених.
— Де ж ваші офіцери? — запитав Байда.
Полонені боязко підвели голови, але ніхто не відповів.
Він узяв одного за плече, і той аж присів, скривившись од болю.
— Тебе питаю! Утле яке.
Полонений з обличчя мало скидався на простого солдата. Кривлячи тонкі губи, він враз наїжачився:
— Я за себе відповідаю!
— Бач, яка віра панська, а наша — один за всіх і всі за одного… Женіть цих царенят за цепом. Треба кінчать!
Прибігла Маруся з санітарною сумкою і сплеснула руками: шабля розсікла щоку аж на палець.
— Поранені є? — запитав Байда.
— Оце з вами буде четверо.
— Я по особому списку. Тяжко?
— Видужають! Я вам рану йодом заллю, тільки щоб не вдарили.
Доки Маруся перев'язувала Байду, стрілянина на бойовищі почала стихати, він вирвав кінець бинта.
— Так, дівко, й смеркне завидку, — і хутко пішов на постріли. Карабін, повішений на шию, ходив на грудях, як маятник.
З протилежного боку вибалка мусили бути вже червоні. Байда приклав руку до очей і побачив у житах зелені гімнастерки, йому аж тьохнуло серце: може, там і Клим з ними?
Денікінці були під перехресним вогнем, але кулі могли вже діставати й своїх, тоді Байда махнув над головою шапкою і щосили гукнув:
— Годі, годі… У штики їх!
Партизани виросли як з-під землі і тугим півколом побігли у вибалок. З другого боку підвелися червоноармійці. Постріли враз ущухли, мов захлинулись на дні глибокого вибалка, де вже денікінці здіймали догори руки. Потім розляглося радісне стоголосе "ура!". Партизани зійшлися з червоноармійцями, догори злетіли шапки, як галич.
Гордій Байда сів на коня і, суворо урочистий, поїхав до вибалка. З протилежного боку так само урочисто під'їздив до вибалка комісар полку. Побачивши один одного, вершники зупинилися. Коли б у Гордія Байди не біліла від бинтів голова, можна було б подумати, що його постать віддзеркалює якесь незриме люстро, так ці вершники були схожі один на одного. Першим зіскочив на землю Клим і пішов назустріч батькові.
Почуття і міркування
Курибіда все частіше ловив себе на думці про самопожертву людей, які цілком віддавали себе революції, щоб повалити старий режим, прокласти нові шляхи для людства.
На одній із записок Власова, що він їх знайшов у піджаці на пустирі, Курибіда таки розібрав слово, написане на конверті олівцем — "Ф. Гливкому". Це прізвище він чув на Калинівській рудні, коли їздив туди інструктувати профспілку. Федір Гливкий, казали, був першим головою селищної Ради, більшовик. Курибіда знову перечитав записки Власова і нарешті зрозумів, що це ж він писав їх Гливкому, це ж, значить, солдати вбили на пустирі Гливкого! Неприємно зашкребло на серці: він же бачив, як його катували, і не міг припинити такого беззаконного вчинку. Але тут же Курибіда почав шукати для себе виправдання: "Більшовики самі винні, адже меншовики знайшли спільну мову з денікінцями".
Курибіда надаремне заплющував очі, заснути він не міг. Лежав і до болю в голові марив — весь час ввижалась йому яма на глинищі. В яму пхають солдати кравця з булькатими очима, а він їм тикає наказ головнокомандувача "збройних сил Півдня Росії" про заведення правового ладу. Ні, це не кравець, це шахтар Федір Гливкий. Він говорить уже про громадські свободи, але солдати з наказів крутять цигарки, і їх обох живцем запихають в одну яму, і хрящувата спина Гливкого випинається із неї дугою. Третім ніби почали заганяти його. Він зомлів, а коли розплющив очі, над ним стояв косоокий розвідник Удалов і термосив за плечі.
Удалов приніс жареної риби, пляшку горілки, хліба й банку варення. Курибіда здивувався — таких страв у крамниці він не міг дістати. Удалов пояснив сам:
— Чого баньки витріщаєш? Офіцерам можна, а нам не можна? Прийшов до зубного лікаря, вийняв пушку і говорю: "Шамать!" Раз людина не грабує, а просить, чого ж не дати… А це вроді як чисте золото. Ти можеш розумітися на цьому? — І він потрусив на долоні підківкою із золотих зубів, порожніх усередині.
Курибіда ліг спати, не повечерявши, проте зараз відвернувся до стіни й промовив:
— Сам жери!
Удалов більше його не запрошував. Під ранок Курибіда знову прокинувся від реготу. Удалов сидів уже з Кириком і виливав у склянку рештки горілки. Обидва вони дивилися на нього помутнілими очима й реготалися.
— Розкажи, що тобі снилося?
— Чого ти згадуєш Кота-Котенка?
Курибіда спросоння нічого не розумів і хотів знову одвернутися до стінки, але Кирик перекинув його на спину.
— Ні, ти нам розкажи, чого ти боїшся Кота-Котенка. Його бояться тільки такі, що в контррозвідку попадають. Тим він спуску не дає.
Курибіда тільки недавно довідався, що Кіт-Котенко, який його заарештував у Калинівці, служить у цьому ж полку й командує каральним загоном.
— Може, ти який-небудь більшовик? — допитувався Удалов. — Може, й ти вже побував у лапах капітана Кота-Котенка? Чого це ти жахався його уві сні?
— Одв'яжись од мене! — істерично крикнув Курибіда.
— Зрозуміло. Того ти й пити не хочеш з нами. Ідейний! А я, думаєш, не ідейний? Може, я теж хочу бути офіцером. От приведу такого ідейного в контррозвідку, одержу хрест і матиму право на офіцера.
Курибіда зірвався на ноги й вийшов з хати. Такий допит, хоч і з п'яних очей, вчинили йому вперше.
Надворі сходило сонце, на травах лежала срібляста роса, пташки заклопотано щебетали серед листя. Крізь зелені кущі вимальовувався в Макіївці чорними будівлями бездиханний завод, а з півночі долітала артилерійська канонада.
Щоб не попадатися на очі Кирикові й Удалову, доки вони проспляться, Курибіда завернув у садок.
