Облога ночі - Панч Петро

Не на таку зустріч він сподівався і, від'їхавши від церкви, процідив крізь зуби:

— От де осине гніздо!

Ці слова хутко перелетіли од голови колони до хвоста, і солдати теж нахмурились.

Полк у Долинському мав відпочивати кілька днів, тому від школи по парканах в різні кінці потяглися чорні нитки телефонних дротів. Перевіряючи лінію до штабу батальйону, Курибіда на глинищах помітив купку солдатів. Вони ніби борюкалися. Між ними хтось кричав, але голосом, який зовсім не походив на жарти. Курибіда випустив з рук дріт і через бур'яни перебіг до солдатів. Їх було четверо, а на землі, закриваючи руками голову, лежав, скоцюрбившись, п'яний. Він був у засмальцьованому піджаку; поруч валялася така ж засмальцьована кепка. Солдатам, мабуть, набридло вже частувати його чобітьми, і один, оскаливши зуби, вдарив прикладом у бік. Чоловік відняв руки від голови, схопився за бік і глухо застогнав.

Курибіда не знав провини цього чоловіка, але бачив, що це звичайний робітник. Йому навіть це довгасте, сухе обличчя видалося ніби знайомим. Він згадав, як пороли козаки шахтарів, як бив його начальник варти Кіт-Котенко і торопко спитав:

— За віщо ви його б'єте?

Солдати озирнулися. Головаті, з тупими, невиразними обличчями і з мстивими вогниками в очах, вони нічим не відрізнялися від тих, що були в державній варті або в красновських козаках. Його втручання розгнівало солдатів:

— А ти хто такий, що заступаєшся за більшовицького агента?

— Він нас, може, продає? Чого йому ховатись у глинищі?

Робітник спробував підвести голову:

— Я на роботу поспішав. Справтеся на заводі.

Солдат ткнув чоботом:

— На роботу! Знаємо, що ви робите на заводах тепер.

— Хто з тобою ще працює?

— Мовчиш!

— Бреше, у мене скаже те, чого й не знає! Я йому всі кишки випущу.

Боячись, щоб не подумали, що він заступається за когось, Курибіда позадкував на стежку, по якій тягся телефонний дріт. Тут він навіть вилаявся, але зразу ж злякано втяг голову в плечі. Три дні тому, також забавляючись, солдати витягли на майдан єврея. Це був підсліпуватий кравець. Вони збили з носа йому окуляри і запитали:

— Що ти бачиш на дорозі?

Попереду стояла телефонна бідка, запряжена конякою. Худий, кощавий кравець з вищипаною борідкою, з булькатими каламутними очима ніби відчував свій кінець. Його бліді губи даремно пробували посміхнутися.

— Хіба ви самі не бачите, що то стоїть?

— Ти не крути хвостом!

— А то пейси повириваємо!

Позаду кравця стояла з дитиною на руках розпатлана його дружина. Вона оберталася то в один бік, то в другий і монотонно охала:

— Ну, скажи їм — кінь!

Кравець посміхнувся з її наївних хитрощів:

— Хіба я не бачу, що то кінь?

— Кінь? Ану, підійди ближче.

Кравця попхали в плечі до бідки.

— Ближче, ближче, ну, ближче!

Кравцеву голову вже тримали в руках і силою пригинали до коняки. Худе, напружене його обличчя нервово сіпалося. Солдати, задоволені з такої витівки, сміялися на все горло. Коли підійшов офіцер і довідався про причину таких веселощів, він теж засміявся. Заохочені солдати, бажаючи ще більше потішити командира, тепер вигадували один поперед одного:

— Не вгадав, пане штабс-капітан, не вгадав.

— Кобила, а не кінь, пане штабс-капітан.

— Не вгадав? Тепер хрестись!

— І приложись! Так полатається.

Офіцер поблажливо поляскав солдата по плечу:

— Та ви, бачу, веселі хлопці!

Кравцеве обличчя, виснажене працею, перекривилося не від страху, а від незаслуженої образи. Курибіда гнав від себе думку, що є в цьому і його провина, що він цим розбишакам теж допомагає. Своє прикре становище Курибіда відчув особливо вразливо сьогодні. Біля стежки чорніла кругла, завбільшки з діжку, яма. З неї, напевно, брали пісок. Повертаючись назад по лінії, Курибіда стрибнув через цю чорну яму й побачив біля неї засмальцьований піджак. Тоді він зазирнув у яму. Звідти випиналася гола хрящувата спина. По стежці черідкою віддалялося четверо солдатів. Курибіда підняв із землі піджак.

Те, що робітник, якого били солдати, видався йому ніби знайомим, змусило Курибіду пошарити по кишенях, в яких могла бути його розрахункова книжка. Але замість книжки він знайшов за підкладкою потертий конверт, на конверті були олівцем надряпані тільки якісь цифри. Він був незаклеєний, і Курибіда витяг ізсередини щось схоже на листи. Скоріше це були дві записки, написані теж олівцем. Курибіда обернув їх до червоного заходу і почав розбирати бліді слова.

"25/IV 1919 року.

Я живий і здоровий і знаходжусь у Юр'ївці у тюрмі, і дуже прошу привезти мені білизни й одіяло, бо у льосі тут собачий холод, а також і голод, то купіть хліба, просіть передати мені, дуже прошу з одержанням листа поспішити принести мені білизни, а то воші з'їдять — не міняючи білизни, — а з тим і до побачення.

Розкажи про це родичам, ваш

Василь Власов".

Курибіда вище підняв записку — "Василь Власов…", Власов, Власов… В пам'яті зринули й замерехтіли імена. Власов. З гармонією? Нарешті він пригадав веселого шахтаря з Платонівки. До кого ж він звертається з цією запискою? Він поклав наверх другу.

"30/IV 1919 року.

Заарештований і ув'язнений 17 квітня — обвинувачуюсь у більшовизмі, ведеться слідство, а 26 об'явили, що віддають до військово-польового суду. 28 визвали на суд, який вирік мені смертну кару через розстріл. А тому прощавайте, нічого вже не треба, все скінчено: і письмо, і життя. Одне тільки заспокоює — умираю за світле соціалістичне майбутнє.

Василь Власов"

Внизу була ще дописка:

"Передай батькам і жінці, нехай простять мені, що спричинив їм нещастя.

Василь"

На звороті одної записки було ще якесь слово, можливо, прізвище саме цієї людини, що її спина, зігнута в дугу, випиналася з чорної ями, але на землю спускалися сутінки й прочитати цього слова він уже не міг.

Під небом України

На землю спав тихий вечір. Від свіжої роси знялася легка пара й огорнула село рожевим туманом. Запахло бузком і м'ятою, зацвірчали цвіркуни, закумкали на всі лади жаби в ставку, десь на луках задерчав деркач, а в левадах прокинулись солов'ї, і від їхнього співу задзвеніло, загриміло повітря. В садках під кабицями блимали вогники, на яких докипала вечеря, а діти вже сиділи на ряденцях біля хат з ложками в руках. На вулиці дівочий голос завів пісню про місяць ясний, і він, мов на заклинання, виплив над зеленими шатрами садків.

Гордій Байда зітхнув так важко, що можна було подумати, що він стогне уві сні, але Байда не спав. Лежав на возі з широко розкритими очима й дивився в синє небо, по якому плив повний місяць. Запав він йому в душу сьогодні. А може, це пісня навернула його думки до Харити. Колись і вона так співала. Стоїть біля перелазу, така полохлива й сором'язлива. "Любить, не любить, любить, не любить", — і скубе білу ромашку. "Любить!" — гукав він їй з-за плечей. І хто його розбере, чи соловей тьохкає, чи серце. Чи ж бачить вона зараз цей місяць? Стоїть він над усією Донеччиною, люди милуються ним, потім спокійно підуть спати. На серці поволі накипає злість. Загін знову мусить вирушати на цілу ніч, щоб замести сліди. Йому пощастило нарешті відірватись від ворога, але ж загін опинився біля самого фронту. Якщо знову вислідять — попаде в лещата, з яких уже тяжко буде виприснути.

Вчора послав Микиту безногого зв'язатись з червоними, але ж чи повірять Микиті? Удвох з Гнатом Убогим склали листа до командира, а як його величати, й не знали. Микита мусив був уже повернутись, але його і досі не було. Могло статись, що потрапив до рук білої контррозвідки, тоді треба якнайскоріше вирушати. Невеселі його думки порушив гомін. У двір в'їхав верхи Василь Моренко.

— Де Байда? — запитав вартового.

— Спить. А що тобі?

— Треба розбудити. Такі, брат, справи, що, мабуть, отут нам жаба й цицьки дасть.

— Ти з розвідки?

— Ледь коня не загнав.

Його кінь дійсно важко поводив боками, і їдкий дух поту забивав усі інші пахощі.

— Денікінці?

— Ідуть слідом за нами. У Григорівці вже, мабуть. Цілий полк. Кажуть, офіцерський.

— Офіцерський? Так це ж треба тривогу. Я зараз стрельну.

Партизан підкинув уже на руку гвинтівку, але в цей час почув голос Байди:

— Я тебе стрельну! Поклич мені Гната Убогого.

— Товаришу командире! — викрикнув збентежений Моренко хрипким голосом.

— Дай коневі спочити! Та не май привички кричати.

Моренко стрибнув на землю, відпустив попругу й знову захрипів.

— Чи тебе обпоїли? Що за частина? Бачив гармати, бачив кавалерію?

Моренко закрутив головою.

— Може, то тільки обоз? А може, на фронт іде яка частина?

Моренко знову закрутив головою й прошипів:

— Кажуть, калмики ніби.

Підійшов Гнат Убогий, тоді Гордій Байда скинув ноги з воза й сів на полудрабок:

— Окружають, Гнате… уже й калмиків на нас.

Він ще не встиг закінчити фрази, як вартовий сердито вигукнув на хвіртці:

— А я тобі кажу — не можна!

За ворітьми стояв якийсь селянин у білій сорочці і з обротькою на руці. З обротьками найчастіше ходили розвідники. Вона служила їм ніби перепусткою для розшуку десь забіглої коняки.

— А що йому треба? — спитав Байда.

— До вас, товаришу командире.

— Ніякого командира тут немає. Скільки я раз тобі казав!

— Здоров, Гордію! — гукнув селянин. — Потім будеш наставляти хлопців на розум, а зараз особа стаття.

— Здоров! Ану йди ближче.

Селянин підійшов до воза:

— Пізнаєш Лісконога? Колись разом вугольок довбали.

— Данило?

— Він самий. Де в тебе тут штаб?

— По цей бік возу канцелярія, а по той — уже штаб.

— Ну так перекидай ноги на другий полудрабок.

Байда стрибнув на землю й без слів кивнув до партизанів.

— А ти, Гнате, останься. Не впізнав?

Лісконіг тепер упізнав і Гната, але він був чимсь схвильований і не вдавався в спогади.

— Справа така, що я оце протюпав пішки аж п'ятнадцять верст. В наше село вступили денікінці. І в моїй хаті їхній командир став. Так от, вас хочуть рішити зовсім. Кажу вам точно. Сам чув, як старший їхній, капітан, казав.

Гордій Байда зняв з воза лозину і почав нею креслити по землі.

— Отут буде фронт. Оце тут ми, позаду річка, тут Григорівка, а тут твоя Капустянка. Здорово! Це вже стратегія і тактика на зничтоженіє. Завтра вони можуть бути тут, а післязавтра…

— Мабуть, затримаються, бо я чув, що командир їхній наказував комусь повернутись у Капустянку не пізніше як уночі проти понеділка.