Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Ми всі станемо на прю! Порятуємо його або загинемо разом з ним!

Змахуючи скипілу сльозу, Сивокінь вичавив з себе:

— Не переступлю наказ вождя. Заборонив він рушати браму поки не переможе.

— Як він може перемогти таку силу? — плювали йому в обличчя знавіснілі вояки. — Тут не візьмеш ані геройством, ані відвагою. Їх мало, воєводо... Їх занадто мало...

І нараз стало зрозуміло венедійським ратникам, які з високих земляних валів стежили за січею, що зараз єдине і найголовніше для них — порятувати голову Венедії, свого першого повновладного царя. Ще мить — і юрби вояків, стративши голову, полишуть свої місця і кинуться до дубових верей, на яких висіла столітня брама, і почнуть метатися у кривавій крутіжі смерти. І це буде кінець.

"Уб'ю, — сказав Іломер перед вильотом своєї дружини Сивоконю. — Меч цілую — уб'ю, якщо випустиш за ворота бодай одного дурня".

— Уб'ю-ю-ю!!! — заревів Сивокінь, піднімаючи меча над головою. — Уб'ю кожного, хто зрушить з місця! Володар Венедії сказав, що повернеться живим! І переможе! Хто з вас мудріший за нього? Хто тут врокує йому смерть?

Воїни стихли. Запалені зіниці звернули вниз. Чорний смерч вирував побіч воріт. Напинали луки, прицільно били в спини ворогів, та страхалися дістати своїх. Сподівалися на

чудо.

Бій кипів. У людському місиві поволі почала розширювалися воронка, і перед враженими спостерігачами постало незвичайне видовище, яке вони не забудуть до самої смерти і про яке з покоління до покоління, з роду до роду будуть переповідати молодняку венедійські старшини. Злютувшись плече до плеча тісним колом, піднімаючи в обох руках по важкому двосічнику, рубалася дружина Іломера. Всі живі, неушкоджені. Колесо рухалося взад, вперед, відхилялося вбік, чавлячи ворогів, та жодного прозору не утворювалося у тій залізній сув'язі бійців. Там, звідкіля висновувався хижий обруч, залишалися гори трупів, і вандали змушені були до них пробиратися через конаючих, зшаленілих коней, через своїх зранених і мертвих вояків.

— Лучники, метальники, до діла! — гаркнув Сивокінь. — Не давайте їм вдарити списами!

Проте, навіть списами вдарити по цьому дивовижному сплету було важко, бо криваве колесо крутилося із усе наростаючою швидістю, блискавицями миготіли мечі, падали, падали вороги, не в спромозі вирвати бодай одного дружинника із чіпкого кола. Бій відкотився за означене Іломером місце, Сивокінь, тричі сплюнувши через ліве плече, підняв правицю. Розчепилися скойки воріт, і, пригнувшись до спин своїх прудких коників, блискавично перешикувавшись, стрімкими тінями помчали дружинники Іломера назад. Аж тут стало ясно: те, що вороги сприйняли спершу за неоковирні доспіхи, були просто їхніми ж щитами, які венеди забрали у полоненців та убитих. З-за щитів не було видно навіть голів. А на позадді коней також зблискували щити, притримувані другою рукою. Досвідчені вояки вандалів ревіли від люті й... од захвату. Такого їм ще бачити не доводилося. Списи, кинуті навздогін, ковзали по щитах і відлітали. А навперегін із хмаровинням стріл летіли венедійські вершники.

Знову загуркотіли ворота. Розлючені вандали налетіли на колоди й одразу відкотилися під тисячами списів, стріл, вагою велетеньких колод, що ринули з верхотури на їхні голови.

Іломер — ясне сонечко — обнімав свого коня за шию і щось щасливо йому шепотів на вухо. Поляскував піднятою п'ятірнею по руках побратимів:

— Молодцем, лазуряки, не підвели. — Погрозив кулаком Лебедю: — Тобі, друже, треба виправляти лівицю, гепаєш, як молотом, немає розмаху.

Лебідь, потираючи занімілу руку, щасливо мінився.

Іломер, потрушуючи смоляними кучерами, гордовито походжав перед спішеними дружинниками. Хлоп'ячий захват буйним потоком линув з його доладної постави.

— Хлопчисько... — милувався його викрутасами Сивокінь, тремтіння в грудях старого воєводи усе не минало. — Слава богам, що хлопчисько, що молодий та сильний. Що мудрий. Широкою дорогою поведе він своє плем'я. Славною дорогою...

"От тобі і розбишацькі виправи, — похитував головою ошелешений Ведмідь. — Скільки ж то ґуль і нагінок отримав начільник молодої ватаги за те, що всі сприймали дурними витворками".

Опісля Іломерової вистави вандали припинили наступ. Відійшовши на безпечну для стріл і списів відстань, спішилися. Вдалині почав кучкуватися невеликий гурт вершників у барвистому, вочевидь коштовному вбранні.

— Верховоди раду радять, — відзначив Іломер, спостерігаючи враз похололими і посуворілими очима за ворожим станом. — Мислю — це надовго.

Справді, ціною сплеску Іломерової хоробрости був здобутий передих. Провідники чужинців раду радили довго. Вояки, розлігшись на розпеченій землі, понуро відсапувалися. Один кінний загін полинув у Праліс. Вісник на розпаленому коні помчав до гурту зверхників. Вандали щось мудрували, роздратовані незліченними втратами свого війська.

— Не встигнуть, — фиркав молодим лошаком володар, — Я їм дари приготував. Лебедю, клич Квітославу! Тільки... обережніше з нею, а то поцілує — вік не забудеш. — Захихотів лукавим сміхом.

Побіля Священного дуба натовп почав спадати. Одним із останніх пішов Апостол. Ведмідь керував відходом вояків. Через одного, а відтак перуном по валу колесом, аби не оголювати вали. Ратники бігли швидко, миттю щезали з виду.

— Тепер піде, — хекав задоволено Ведмідь. — Вої не жіноцтво. Рептух на плечі і айда — стрілою.

...На узліссі з'явився новий загін.

— Скільки ж їх? — вражений Чорногуз приставив долоню до чола. — Се ж цілий нарід рушив по нашу землю.

— Дармових лакоминок захотілося, — похмуро бевкнув Сивокінь. — Ач як топчуть ниву, яку не встигли викосити.

— Не хлібороби, — замкнув перемови Орлик. — Пропащий народ. Не прийме їх наша земля.

Неподалік зблиснула рудою голівкою веснянкувата сміхунка Квітослава. Тягнула за собою міщину, Лебідь йшов збоку, сторожко позираючи на дівчину. Спритно видиралася на шанці. Ведмідь заперечно захитав головою, загукав:

— Ні, дочко, сюди тобі не можна. Передай торбину Лебедю.

Квітослава весело розреготалася:

— Не можу, не підніме він її. Важка дуже та ще й кусається.

Лебідь голови не підняв — цвів майовою ружею. Невдовзі уже стояла перед Іломером, перемовлялася.

— Володарю, — гукнув до нього Пугач, — таті пішли на приступ.

— Усім залишити вали! — пролунав гучний наказ. — Усім до єдиного!

— І ти, володарю, з ними, — заглядаючи в очі, попросив Сивокінь. — Я сам допильную.

— Я — вождь. Самі обрали. Я залишу Венедію останнім. Такий Закон, і таке моє право. Останнім відступає володар.

— Та ні, мій пане, — веселоока Квітослава повернула своє замурзане личко до вояків. — Ви усі вибирайтеся до виходу, а я підбіжу.

— Я буду з тобою, — хижий крик не допускав перекорів. Хупава, невисока дівчина вперто заметеляла довгою

косою:

— Не можна зі мною бути тобі. Чи ж відаєш, яка потіха тут зараз почнеться. А ти, володарю, ще ненароком гепнешся з заборола. Чи ж діло, щоб із нашого владики сміялися чужинці.

Іломер болісним зором глянув на неї. В очах скресали сльози:

— Квітославо, квіточко наша, благаю: одразу тікай. Залишаю тобі свого брата — Вогника, він винесе тебе з цієї завії. Тільки доскоч до нього.

Іломер перекладинами зіслизнув з воротарської вежі. Погладив вірного коня по спині, притулив до кінської морди лице. Не приховуючи розпачу, схлипнув:

— Прости, братику, і прощай. Не зумів тебе вберегти. Послужи, друже, востаннє.

Скочив на іншого коня позад спини Лебедя. Вогник смикнувся, та тут же застиг. Полетіли...

Квітослава обвішалась невеликими клуночками і вискочила на відкритий простір земляного валу.

Вороги, які страшною повінню затоплювали простір навколо посаду, її помітили. Поля, луки, прибережжя Росі — все було заповнене військом, яке витягалося з Пралісу все новими лавами.

Руденька голівка поблискувала на сонці веселими промінцями. Вандали заревіли од захвату: зараз ти будеш наша, пташечко. Бігли до валу, закинули гаки, перші вояки вчепилися за мотуззя, дівча змахнуло рукою і перший пакунок полетів додолу, відбігла, закинула другий, ще далі — третій. Вона стрибала безжурним сонячним зайчиком і весело сміялася, скидаючи на голови чужинців свої згорточки.

— Квітославо! — здалеку долинув крик Іломера. — Квітославо, тікай!!! — Оглянулася. Побіля Священного дуба гурт вояків швидко танув. Ще трохи, ще пару миттєвостей — і всі будуть порятовані, а зайди ніколи не дізнаються, куди ж зникла тьма народу з венедійського посаду. Знизу чулися крики. Гаки ослабли. Густе хмаровиння бджіл, розлютоване рухом, криками, запахом крови і поту, ринулося на сторопілих нападників. Рої обліплювали голови, жалили в оголені груди і спини, хоробрі вояки ревіли од болю, розмахували руками, з яких випадали мечі, кидалися додолу, просто під ноги оскаженілих коней, декілька загонів повернуло до річки, аби в прохолодній воді знайти порятунок од несподіваної напасти.

Квітослава зареготала й оглянулася: побіля Священного дуба — одинока постать володаря.

Біжу! — стрибнула просто на спину Вогника. Та рушити з місця не змогла. Кинута могутньою рукою петля міцно змотузувала руки та плечі й вихопила її зі спини коня, покотивши по землі.

Вона забилася у корчах, гризучи зубенятами просмолену мотузку. Марно... До неї уже летів просто з розколеного залізним биком розворіття загін вершників. Ближче... Ближче! Дівча затріпотіло в цупких, хижих руках, зривав голос Іломер, пориваючись назад, до валу, та його міцно вхопили чотири вояки — молоді дружинники, які притьма на той час вирвалися на поверхню з ями.

Іломер хрипів, вириваючись, та його заштовхнули силоміць до входу, заскрипів жертовний камінь, стаючи на місце.

І за хвилю до того вихопилася рука з палаючим смолоскипом і полетіла на звалище смоли. Загуготів вогонь, вмент розтікся велетеньким стовбуром старука-дуба, запалали нижні гілляча, і... розквітла у серці Венедії величава вогняна квітка, розкрила свої страхітливі пелюстки і захопила землю та небеса.

Глава 11 ПОЛОНЯНКА

Розчахнутими воротами влітали збройні лави нових господарів Венедії, розкочувалися густими клубнями по поселенню. Під дужими ударами падали двері ліплянок, дерев'яних зрубів, хиж, обор, проштрикувалися довгими піками копиці з сіном та соломою — нікого. Сторопіння поступово переходило у страх: де? куди поділися поселяни? Пошуки тривали до самісінької ночі, а коли уже потемки зібралися зверхники вандалів на свою раду, то вже всім було ясно: посад порожній.