Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Милосердя!!!
Глава 9 ВІДХІД
Загін вандалів був невеликий. Жменька вояків, якихось пару десятків, вискочили, закинувши залізні гаки з довгим мотуззям на вали, у вузенький прозір охоронців, і, не вступаючи у брань, непомітно пробралися у венедійські садки, повзучи кущами. Перечекали, доки не стемніло. Мислили поночі підпалити склади з смоляними бочками і, поки венеди будуть вовтузитися на пожарищі, вдарити по охоронцях головної брами.
Зморена Венедія поступово затихала. Частина вояків вмощувалася спати прямо під валами на голій землі. Військові чати також в основному були зосереджені на оборонних рубежах. А вороги непомітно повзли до серця посаду. Невдовзі дісталися до невисокого пагорба, у пониззі якого містилася дитяча криївка.
Ярина, Марія, Птаха, Горислава, Дара... Він — Апостол Андрій...
авіть підлітки, ті, котрі могли підняти зброю, підносити стріли, — всі були біля валів. Янек, опісля того як одхлинула остання ворожа лавина, пробирався до свого Учителя. Ішов стежиною й не озирався, аніякої загрози не передчував. Присвічував собі смолоскипом, дороги все ж ледве розбирав. Ще тремтів опісля кривавої трапези, нудило від запаху і смаку крови. Уже хотів стиха гукнути, аби попередити про свій прихід, та несподівано жаскне передчуття небезпеки одкинуло його різко навбік, він вихопив двосічника і з криком: "Тривога!!! На поміч! На поміч!", — відбив меча першого нападника. Його волання, либонь, таки почули. У посаді піднявся крик, поміж дерев завихорили смолоскипи. До них бігли, треба було виграти трохи часу: Янек в'юнився у тісному кільці ворогів. Герць був лютим, запеклим, коротким. Довге металеве лезо меча увійшло в спину, списи пронизали боки. Він падав, і падала йому в очу безпритульна зірка надії. Ще б трохи часу, ще б трохи часу, заплакав і з жахом почув, як неподалік верескнули нажахані діти, і побачив, як рванулись туди страшні тіні. "Врятуй їх, мій Боже..." — прошепотів, падаючи на землю.
Вороги кинулися до дитячої криївки, це була їхня остання надія — захопити печеру, де ховали дітей до підходу венедійських вояків. Переполох через білоголового бовдура, який бозна-як вихопився на них, міг усім коштувати життя. Зробити малих венедів своїми закладниками, сховатися за дитячими спинами. О, тоді посад буде у їхніх руках. Можна буде вимагати будь-що і венеди виконають будь-яку їхню забаганку. Зроблять усе зі страху за своїх синів і дочок. Вони — кількоро вандалів — захоплять непокірну Венедію!
Верховода, схопивши з рук мертвого Янека смолоскипа, освітив западину: жінки, дідок... Не до розмислів. За мить вони були уже внизу. Ще десяток кроків до входу. За спинами хропіння коней, гуркіт копит, загрозливі крики. Вони знали, що викриті, та були певні, що порятовані, що перемогли — повною і останньою побідою.
Верховода з ходу прицілявся у беззбройного старця, чий білий одяг, біле волосся світною плямою виділялися з-поміж інших. Гаркнув:
— Старих прикінчити, молодих на забаву, дідок — мій.
Відпустив тятиву. Стріла пролетіла мимо, але це не стурбувало верховоду, високо над головою зблиснув меч. Він уже бачив прозорі, смутні очі. У них не було страху. Він ще встиг здивуватися, що в них не було страху...
...Гойднулася земля.
Гойднулася земля, погас смолоскип, погасли зірки, пропали всі звуки, вандали випали у хитливу, химерну тишу і темінь, ноги марно намацували твердь під собою, губи марно хапали повітря, непроникний купол впав на них звідкілясь з піднебесся, і, збившись у жменьку нікчемних, нажаханих людців, вони марно намагалися розмахнутися мечами, аби пробити густу, смоляну, плавку стіну, що виросла перед ними, за ними, в них.
Із непроглядної темені спочатку маленькою фігуркою, потім усе більшою, більшою, а потім на увесь велетенський зріст до них наближався срібноволосий могутній велет, і з-під нахмурених брів лилося на них пронизливе світло, яке пропікало нестерпним болем кожну клітинку єства, випалювало все осереддя, залишаючи по собі нестерпну муку порожнечі.
Вандали почали приходити до тями, коли їхні руки були міцно змотузовані, а їхня зброя в руках венедів.
Іломер витер з лоба холодний піт і низько схилився перед Апостолом:
Спасибі, батьку! Ніколи не забуде наше плем'я того, що ти нині вчинив. Ми не знаємо, як ти зміг зневолити їхній дух, та усе ж спасибі тобі за наших дітей. Тобі спасибі і... твоєму Господу.
Апостол мовчки дивився на сполотнілих полоненців:
— Що ти збираєшся з ними робити, володарю?
— А що роблять з ворогами? — Голос венедійського начільника видзвонював залізом. — Смерть!
— Я прошу у тебе їхні життя... — тихо попросив Апостол Андрій, кланяючись Іломеру у відповідь. — Ці люди ніколи не візьмуть більше до рук зброї. Вони ніколи більш не проливатимуть людської крови і не завдадуть зла твоєму народові. Залиште їх живими, венеди.
— Дивний ти, чужинцю, — прошепотів Іломер, вкладаючи меча у шкіряні піхви. — Добрий ворог — мертвий ворог.
— Але добрі люди — живі люди, — в тон йому відказав Апостол.
— Не в наших звичаях дарувати життя напасникам, ворогам.
— Зламай звичай, володарю. — Апостола було ледве чути. — Даруй цим людям життя.
— Подивимось, — зимислено крутив вуса Іломер. — А поки що нехай буде по твоєму слову. Суть.
Побіля них збивався жіночий натовп. Наполохані страшною звісткою, до них зліталися матері. Іломер розпорядився виносити дітей до таємного ходу побіля Священного дуба. Починався великий відхід венедів зі свої землі. Кремезні вояки обережно підхоплювали зашкарублими, шорсткими руками згорточки з немовлятами, ті тихенько попискували, простягаючи до них рожеві рученята. Під тихе колихання спокійно засипали і кружляла довкола них зірчаста ніч, обціловуючи їхні дрібні личка, проводжаючи їх у далеку дорогу до іншого неба, до інших земель.
Поранених несли на ношах. Поранених та мертвих. Жінки нав'ючували на спини міхи зі збіжжям, хапали реманент. Вихор послав своїх вояків, аби розібрати ливарню і всю до гвіздка винести у безпечне місце. З пораненими та дітьми однією з перших спустилася у потаємний хід Дара, скільки не відмагалася, та жіноцтво було невмолимим: Велика Ткаля повинна жити будь-що. Один за одним зникали під землею венеди, але коли настав ранок, стало ясно, що повністю вивести за такий короткий час стільки люду неспромога. Тьма людей скупчилася біля Священного дуба, ніхто не проривався наперед, не штовхалися, чекали поклику Ярини, яка вправно порядкувала чергою і всім наказувала: іти тихо, без ґвалту, смолоскипів не палити, аби не подушитися без повітря, та й, як попередила Велика Мати, підземний хід заповнений випарами, що можуть зайнятися від однієї вогняної іскорки. І тоді по всьому. Тоді — смерть.
Апостол спостерігав за колихким гуртом неподалік. Скільки його не допоминалася Ярина, не відгукувався. Тоскно дивився, притулившись до прохолодного стовбура крислатого горіха, на виднокрай, що швидко сірів, яснів; ось перші промені торкнулися верховіть дальніх дерев, і виринуло велетенське роз'ярене сонце, враз увібравши в себе і легку прохолоду, і росянисті полиски.
Починався новий день. На валах заметушилися колихкі постаті венедів.
Скільки ж їх переживе цей день?..
Глава 10
ДЕНЬ ОСТАННІЙ. ГЕРЦЬ
Натовп біля Священного дуба не танув, здавалося, навпаки — він розпливався щораз ширшими колами, заповнюючи усе більші обшири. Голос Ярини вигострювався, ставав дедалі тривожнішим. Вона раз по раз оглядалася на земляні вали і прислухалася до звуків.
Нарешті діти, підлітки, немічні зникли у підземному ході. Слідом, нав'ючивши на спини важезні міхи з зерном, пішли полоненці. Вони покірно приймали свою ношу, покірно спускалися в яму. Потухлими сліпами обводив бородатий могутній верховода вандалів венедійський натовп, та, здавалося, нічого не бачив. І не дослухався до погроз смерти, які кидали у його бік розлючені жінки. Він уже не боявся смерти.
...Бачив щось страшніше за смерть.
Те, до чого дослухалося венедійське жіноцтво, нарешті прийшло. Залунали крики, загупали колоди, ярим вогнем почав знову розцвічуватися земляний вал, на якому ратилися із забродами їхні мужі, сини, батьки, їхні кохані лада.
Перші крики болю. Перші судоми смерти.
Богиня Морана розпочала другий день своїх кривавих жнив.
Венеди зуміли-таки підпалити збиті ворогами за ніч дерев'яні заборола. Та прийшла нова біда: не припиняючи наступу зувсібіч, вандали вдарили основною свою силою по воротях, куди венеди не могли скинути бочки з горючою смолистою рідиною, страхаючись їх підпалити й знищити. Тоді по пожариську вандали таки зможуть впертися у посад і зламати оборону венедів. Тоді руїнники прорвуться до Священного дуба — і всі їхні сподівання підуть намарне.
Іломер подав знак своїй молодій дружині, вишколеній у ловецьких виправах і бойових грищах. Куценький Паливода, нерозлийвода Корінь та Лебідь, Губокопилка, Знайда, Сіробаба, рудобровий Пугач... На бистрих кониках зібралися молоді венедійські одчайдухи, які не боялися ні смаленого вовка, ні примх дівиці Обиди. Пересмішники та шибайголови. Головний біль венедійських матусь та сердечний — їхніх дочок-красунь. Поривався Чорногуз, Сіробаба, та Іломер був невмолимим: ні! Ви будете керувати обороною з валів. А про себе думав: чи відають, чого просять? Старі вояки погублять справу. Одягнув на себе святошне володарське корзно, підперезався срібним паском. Чорне волосся стягнув золотий начільник. Вогник під ним стояв непорушно, гордо косячи на усіх лукавим золотистим оком.
Коли в черговий раз відкотилися од воріт вороги, Іломер наказав відчиняти ворота. Загуділи могутні, викладені з половинок дубових колод застінки, і молода дружина володаря вилетіла на простір.
...І потонула в кипінні велемор'я чужинців.
До венедійських воріт зувсібіч кинулися нападники. Забулькала люта людська твань, втягнула в себе і потопила жменьку хоробрих, які кинули виклик неміряній силі.
— Він загине! — рвав на собі волосся Сивокінь, спостерігаючи з надбрамної вежі за побоїщем. Усі домисли, сумніви, неприязнь до молодого, жорстокого у поводженні венедійського владики розсипалися на друзки і поступилися місцем вселенському жахові, коли він врешті збагнув, що велике плем'я венедів, та замінити отого дужого, вродливого, химерного ватага з його несподіваними вибриками, котрі на перевірку виявлялися зблиском глибокої мудрости і високої душі, — о! замінити Іломера нікому.
Сивокінь вив од розпачу, його поплічники стискали кулаки і насувалися на нього з прокльонами та погрозами: відкривай браму, воєводо! А раптом володарю вдасться прорватися.
