Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Саме туди вона й потягнула на ведмежій шкурі хворого гостя й вклала просто на болотисте пахке, гаряче дно.

Невдовзі чужинець опритомнів.

Вона довго виходжувала його. За погожої днини лежав горбоносий заблука на освітленій сонцем галяві, занурений у свої думки, коли ж спадала прохолода, то загортала його у м'які, теплі шкури і тягнула до печери. Він не опирався її турботам, втім, й не помітно було, що вдячний за рятунок. Байдужим до всього, якимось усередині зовсім дуплястим, порожнім був той чоловік. Приглядалася, заговорювала: мляво щось шепотів спеченими губами. Не сказати б, щоб страхався її, та дивився на неї як на приручену лісову звірину, в легконогій лісовій істоті не вбачав людини, тим паче жінки.

Вперше у очах засвітилася цікавість, коли вона на його очах саморуч зладнувала піч для випалу глиняного посуду.

Вона тоді так заклопоталася, що зовсім забула про свого недужого. Весело клопоталася біля своїх глиняних витворок, розмальовуючи їх химерними візерунками, наспівувала, нашіптувала. Тріпотів вогонь, полив'яним блиском світилися чаші, глеки, налиті сонцем, набубнявілі жагучими земними соками. Він, уперше звівшись на рівні ноги, чудно дивився на розпашілу, щасливу жінку і, либонь, уперше помітив, що очі у неї як розчахнута голубінь, стан гнучкий і молодий, а під грубими звіриними шкурами золотіє ніжна шкіра, що вона вся променіє дикою первозданною силою і богатирським духом.

Зніжений мандрованець, звиклий до незнаних їй розкошів ситого та теплого життя, все ж деякий час із зневажливою погордою спостерігав за її безкінечним клопотанням. Вони уже потроху заговорювали. Мову він трохи уже знав: вивчав від торговців зерном, та більшість слів він всотав од неї. Вона ж бо, відлучена від людей, приречена на безмовність, бунтувалася проти німоти. І хоч не могла розмовляти з людьми, то ословлювала свої стосунки з деревами, квітами, травами, звір'ям, що вирувало на Зеленій верховині, птицями, які обліплювали густими хмарами навколишні дерева та кущі. Натрапивши на невідому їй рослину, вона чіпко придивлялася, принюхувалася до неї, ще і ще раз поверталася до неї, доки не злітала з її уст уроча пісенька. Це називалося одмиканням неба, народженням нового імені, нового Слова, яке однині летітиме венедійськими землями. Час той завжди був для неї урочим, радісним, бо ж це була її власна перемога над німотою і самотиною: ось вона, відлюдниця, вигнанниця з людського Кола, окрадена людським спілкуванням, прориває своє самітництво тим, чим її назавжди обділено — чарами Слова.

Він спершу добродушно підсміювався над її нехитрим словесним чаклуванням. Потім затято сперечався проти її способів лікування. Розповідав їй, що там, звіділя він прибув, рятують людей не травами чи коріннями, а залізними чи золотими обладунками. Розповідав, що у його країні цілителі уже пробивають череп, аби врівноважити тиск, а її чаклування на травах не може допомогти нікому.

Все так, погоджувалася вона, багато закритого очам ховається за видноколом. Та все ж не раніше, не пізніше, а тільки тоді, коли повен місяць здіймався над землею (чужинець ставав неспокійний, морщив лоба і говорив, що на морі починається великий приплив) і всі земні соки здіймалися до вершків рослин, суцвіть, вона брала до рук плетеного з лози кошика і сновидною тінню блукала навколишніми горбами, вишукуючи цілюще зело. І хмиз ламала тут же, на горі, і воду брала з підніжжя. Венеди спостерігали за мерехткими вогнями, на яких вона вичакловувала свої чудо-ліки, і лякали ними дітей.

А літо цього року видалося напрочуд спокійним. Не тривожили її венеди, на їх полях дозрівав добрий урожай, посад млів від лагідного сонця, вечорами дзвенів дівочими піснями, як гриби після дощу виростали нові будівлі, діти народжувалися легко, були здоровами і міцними, жінки після пологів швидко очунювали. А, позаяк про неї згадували тільки в часи біди, то й стежина на Зелену верховину потроху заростала сон-травою. Чужинець, очунявши, чомусь не поспішав збиратися в дорогу. Він ще кпинив над нею, але все частіше уважно її слухав, а ув очах розгорялися чудні вогники. Вона показувала на посад, який розгортався перед Зеленою верховиною, — заперечно крутив головою. Не хотів до людей. Вочевидь, щось трапилося у його колишньому житті, якщо так далеко забрався він зі свого краю, в котрому люди жили в кам'яних палацах, як він хвалькувато оповідав, носили одежу, розшиту золотими нитями, спали на пухових ложах і не клопоталися хлібом насущним. Втім, оповідаючи про свою країну, він щоразу раптово уривав розповідь і в горлі клекотіло приховане ридання.

Не запитувала, чому він забився так далеко від рідної землі. Життя у людському світі тяжке і в палацах, і в хижах, і в печерах, та іншого не дано. Переболіє своє лихо в серці, примириться та й повернеться назад. Перед ним всі дороги відкриті, їй же судилася лише оця гора, ця печера... Не владна була над своєю долею.

Кохання прийшло до них, як пожежа.

Нараз вогнем налилося тіло, спалахнули очі, і полетіли вони в крутопадь днів і ночей, нагло захоплені вічним колесом пристрасті й неймовірного, неможливого щастя.

Ревіли ведмеді, викликаючи на бій суперників, трубіли олені, похитуючи розквітлими рогами, у норах по-котячому хтиво муркотіли лисички, молодик світлими літніми ночами водив і водив свою безкінечну зоряну вервечку очманілою небесною заводдю, вона сама розквітала і цвіла у дужих обіймах чужинця, забувши про усе на світі.

— Так буде вічно, правда ж? — Не так запитувала, як стверджувала вона, тулячись до широких грудей.

Він усміхався:

— О, звісно, минуть роки і віки, а ми житимемо тут, на нашій Зеленій верховині. Тільки ти, моя чаклунко, і я. Нас ніхто ніколи не знайде, про нас усі забудуть. Ти для мене, я для тебе. Хіба це мало?

— Це так багато... — тішилася вона. — Я обсаджу гору садами і квітами, за вартівні для нас будуть оці дуби, за чати — мої вовки, оборонцями для нас будуть світлі духи Пралісу...

...Осени вони не помітили, коротку, як ніколи, зиму перебули у теплій печері. Навесні весело глипнув на них голубоокий синок.

У посаді розпочалися пожежі.

Вони спалахували якось дивно, ще не зійшли весняні води, накрапали дощі, все було просякнуте вільготним духом, а вогняні півні сокотіли дружно як ніколи. Венеди не встигали погасити одне пожарище, як курилися дими в іншому кутку

Венедії. Згоріла глинобитна хижка старої Орислави і Добромисла, дерев'яні зруби Ведмедів, обори, де венеди зберігали добірне зерно на засів.

Лементували жінки, брязкотіли мечами чоловіки: вона, відьма!!!

— Поїдемо зі мною, — просив він, благально зазираючи їй до очей. — Тут нам не дадуть спокійно жити, ще день-два — і рушать безумці сюди. Подумай про нашого сина.

Син...

...У неї колись був син.

Вона сама загорнула його у лляний сповиток і власними руками оддала його батькові, прошепотівши чужими білими губами:

— Ти іди. Наше щастя закінчилося. Не місце тут, на горі, у відлюдництві, ні тобі, ані нашій дитині. Повертайся додому, навчи мого сина всім наукам, які у вас є. А тоді нехай повертається у Венедію. Я чекатиму. Тільки... нехай нікому не говорить, хто його мати, бо не дадуть венеди йому спокійно жити. Всі лиха посиплються на голову сина Великої Матері.

— А ти? Як житимеш ти? Ідемо зі мною, Росинко. У моїй країні шануватимуть тебе за мудрість і твій великий дар. Ти лікуватимеш людей, станеш знатною і могутньою. Тут, поміж свого народу, ти лише лісова дикунка, нечисть, а у нас цілуватимуть тобі руки і прославлятимуть твій талан.

Зітхнула:

— Не моя на те воля, любий. Не пустять мене звідси духи цієї землі...

Сама посадила їх у наладований човен. Востаннє поцілувала маленьке, дрібне личко. Хлопчик спокійно спав, притулившись до грудей чужинця. Називала його різними іменами, вгорнула його у свої пісні і примовки. Чи ж почує він їх колись?

Занімілою, всохлою деревиною чапіла на березі. Він намагався востаннє обняти її, потішити словом — не чула. Уривалося і падало кудись у безвість живе людське серце. Човен ще довго виднівся на плесі, відпливав повільно, зменшувався, ніби танув.

Вона пройшла мимо заціпенілих від її появи венедійських рибалок і попростувала до свого осіддя на Зелену верховину, очікувати гостей з посаду.

...Тепер нехай приходять.

Глава 8 НАВАЛА

Того ж дня Венедія вдруге відчула на собі тверду руку нового вождя. Замість свята Юри-побідника во славу перемоги над напасниками, котре за стародавнім поконом мало відбутися в посаді, володар оголосив жнивний день. Старі, малі, вої, потомлені після походу, жінки, дівчата, все, що могло ворушитися і тримати в руках серпи, рушило за земляні вали. У Пралісі на всіх дорогах стояли дозори. Загриміли ціпки на безлічі токів, Іломер наказав зерно зсипати не у обори, як зазвичай повелося, а у мішки, торби — все до зернини. Його розпорядливості усі дивувалися — ніколи ж бо до хліборобської праці у нього не було ні потягу, ні особливої цікавости. Та нині він літав на своєму Вогнику з поля до поля, вимагав швидкости, руху, звиклі до неквапного руху життя венеди бурчали, та корилися, добре-бо відали про нове військо, яке з'явилося у Ведмежому лозі. Іломер гасав Пралісом, перевіряв військові залоги, підганяв будовців на земляних валах. Посад вирував, молотили навіть поночі при світлі смолоскипів, і допізна жіноцтво пряло мішковини у дворищі Великої Ткалі.

Апостол порядкував у володарському теремі, де розмістили поранених. Було кілька доходяг, стогнали, спливали кров'ю. Апостол до кожного підходив, розмовляв, за кожного молився. Проходила лихоманка, гоїлися рани, затихав біль. Вся Венедія уже знала про розправу володаря з чорнобогами, за ними ніхто не побивався, сама Велика Матір з Зеленої верховини благословила, пустила три золотих дими: спокійно, діти мої. Будемо жити... До Апостола накип підозріливости стих так само швидко, як і з'явився. Винувато заглядали йому у вічі, та той у відповідь щиро усміхався. Дивувалися: багато жалощів у його серці. Та усе ж як можна любити всіх? Не прогнав навіть молоденького Соколенка, коли той, скривившись, закасав холошу ногавок перед Апостолом і показав тому зчорнілого, нагноєного рубця. Жінки прикладали гойові трави, Апостол, схилившись над ним, тихо шепотів слова молитви.