Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

Вранці Сенді зібрала свиней у їдальні й нагодувала сніданком, причому сама прислуговувала з тією глибокою шаною, яку жителі її острова, давні й сучасні, завжди відчувають до титулованих осіб, незалежно від їхніх розумових та моральних якостей. Я міг би снідати в товаристві свиней, якби моє походження відповідало моїй високій офіційній посаді; але, як людина без роду й племені, я змушений був їсти окремо від них і, щиро кажучи, не скаржився. Ми з Сенді снідали за іншим столом. Хазяїнів маєтку не було вдома.

- Чи тут мешкає велика родина, Сенді? - спитав я.- І куди вони всі поділися?

- Родина?

- Так.

- Яка родина, великодушний мілорде?

- Як це - яка? Та, що мешкає в цьому маєтку. Твоя родина.

- На жаль, я не розумію вас. У мене немає родини.

- Немає родини? Виходить, це не твій дім, Сенді?

- Ну, звісно, ні! Я не маю ніякого дому!

- Гаразд, тоді чий же це дім?

- Ах, я б залюбки сказала вам, якби знала сама.

- То ти не знаєш хазяїнів цього дому? Хто ж тоді запросив нас сюди?

- Ніхто нас не запрошував. Ми самі прийшли, та й по всьому.

- Слухай, дівчино, але ж це нечуване зухвальство. Ми вдираємось у чужий будинок, напихаємо його по зав’язку єдиною аристократією, яка бодай чогось варта, а потім виявляється, що ми не знаємо навіть, як звуть господаря. Як ти наважилася на такий негідний вчинок? Я був певен, що це твій дім. Що скаже господар?

- Що скаже господар? А що він може сказати, крім як подякувати нам?

- Подякувати? За що?

Сенді щиро здивувалася.

- Далебі, ваші дивні слова збивають мене з пантелику. Невже, по-вашому, господар цього дому може сподіватися, що ми ще раз зробимо йому честь, привівши до нього таке благородне товариство?

- Мабуть, ти маєш рацію. Я навіть ладен закластися, що такими відвідинами його вшановано вперше.

- Тоді нехай він буде нам вдячний і висловить свою вдячність відповідними словами й належною покорою. Бо інакше він сучий син, сучий батько і сучий дід.

Я, однак, почував себе ніяково і побоювався, що ми можемо опинитись у зовсім незручному становищі. Мабуть, треба було зігнати наших свиней докупи та забиратися геть. Тож я сказав:

- Ми марнуємо час, Сенді. Скликаймо наших аристократок і гайда в дорогу.

- Навіщо, благородний сер і Хазяїне?

- Як це навіщо? Треба ж одвести їх додому!

- Ні, ви послухайте його! Та вони ж родом із різних кінців землі! Кожну з них треба припровадити до її рідного дому; невже ж ви гадаєте, що ми встигнемо здійснити всі ці подорожі за короткий час, що його відміряв нам на цім світі той, хто створив життя, а отже, і смерть, завдяки Адамові, який, согрішивши за умовлянням подруги своєї, введеної в оману й спокусу найстрашнішим ворогом людства, змієм, званим Сатаною, котрий з давніх давен присвятив себе виключно цій мерзоті, отруївши серце своє злобою й заздрощами через невситиме честолюбство, що спотворило й споганило єство цього духа, колись настільки чистого й невинного, що він міг витати у світосяйному сонмі братів своїх на яскравім осонні, а також у благословенному затінку райських кущів славного царства божого, де тільки святі душею й тілом…

- Хай йому біс!

- Мілорде!

- Слухай, нащо ти гайнуєш час на такі балачки? Невже ти не розумієш, що ми встигли б усіх порозводити по домівках за той час, який ти витрачаєш, доводячи, що ми їх розвести не встигнемо? Треба діло робити, а не теревені правити! Припни язика. Годі базікати. Зараз кожна хвилина дорога. Хто приправлятиме цих аристократок по домівках?

- Їхні приятелі. Вони з’їдуться сюди з усіх кінців землі.

Ця відповідь була несподівана, мов грім з ясного неба, мов помилування в’язневі, щойно засудженому на довічне ув’язнення. Сенді, ясна річ, залишиться тут чекати, доки останній приятель з’явиться по останню принцесу!

- Чудово, Сенді. Виходить, своє доручення ми виконали успішно й до кінця, і мені треба поспішати з доповіддю до короля. Якщо колись іще…

- Я теж готова. Я їду разом з вами.

Ось тобі й помилування!

- Зі мною? Навіщо?

- Невже ви гадаєте, що я здатна зрадити свого лицаря? Що я здатна на таке безчестя? Я не розлучуся з вами, поки в Рицарському герці на полі бою який-небудь сильніший лицар не відіб’є мене від вас. Але я не варта була б доброго слова, якби припускала таку можливість.

«Отже, вона обрала мене на довгий час,- подумав я й зітхнув.- Що ж, доведеться зробити з цього відповідні висновки». І я звелів:

- Гаразд. Тоді вирушаймо.

Поки Сенді, ридаючи, прощалась із своєю свининою, я сказав слугам, що залишаю всю цю аристократію на них,- нехай з нею, що хочуть, те й роблять. Я попросив їх узяти віхті й повитирати підлоги в тих приміщеннях, де ці вельможні дами ночували та прогулювались. Але слуги вважали, що витирати підлоги немає рації, бо це порушило б звичаї й викликало б усілякі пересуди. Почувши про «порушення звичаїв», я зрозумів, що переконувати їх далі безглуздо: ця нація здатна на будь-який злочин, крім такого. Слуги пояснили, що, дотримуючись дуже давньої, освяченої віками традиції, вони встелять підлогу в усіх кімнатах та залах свіжим очеретом, приховавши під ним сліди перебування, аристократичних гостей. Виходила така собі сатира на природу, метод був науковий, геологічний: історія родини увічнювалася у геологічних нашаруваннях; майбутній археолог, розкопуючи ці пласти, зможе із залишків кожного періоду визначити, як змінювалося харчування родини протягом століть.

Виїхавши на шлях, ми відразу натрапили на валку прочан. Нам було не по дорозі, але ми приєдналися до них, бо я тепер з кожною годиною дедалі більше переконувався в тому, що мудро керувати країною можна, лише добре вивчивши її - і не з чужих слів, а шляхом уважних особистих спостережень.

Десь таке