Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

сер Маргаус мовив до герцога: «Спини своїх синів, бо інакше я повбиваю вас усіх». І герцог зрозумів, що як він не підкориться, то смерті йому не минути, і гукнув своїм синам, і наказав їм здатися серові Маргаусу. Вони всі посхиляли коліна й простягли лицареві свої мечі руків’ям уперед, і той прийняв їхні мечі. Потім допомогли підвестися своєму батькові й усі разом заприсягайся серові Маргаусу ніколи не ворогувати з королем Артуром і на найближчі зелені свята приїхати всімох до його двору й здатися на його ласку… Отак воно було, благородний сер Хазяїне. А тепер знайте, що саме цього герцога й шістьох його синів ви кілька днів тому також перемогли й послали до двору короля Артура!

- Не може бути, Сенді, ти це вигадала!

- Якщо я це вигадала, то щоб мені щастя не знати!

- Ну, гаразд, гаразд. Але хто б міг подумати? Цілий герцог і шестеро герцогенят! Непогана здобич, га, Сенді? Мандрівне лицарство - ремесло безглузде, нудне й нелегке, але тепер і я починаю розуміти, що, коли поталанить, на ньому можна непогано заробити. Ні, я б сам за це не взявся - за такі речі я не беруся. Жодне чесне й надійне діло не може грунтуватися на ризику. Що залишиться мандрівному лицареві від його рулетки, якщо відкинути всі дурниці й узяти лише тверезі факти? Він може розраховувати на удачу точнісінько так само, як торговець свининою. Він може розбагатіти… раптово розбагатіти… на день, а то й на тиждень, а потім хтось інший закидає ринок дешевою свининою, і з усієї торгівлі вийде пшик. Хіба не так, Сенді?

- Хоч ваша мова проста, окремі слова чомусь не складаються в розумі моєму у візерунок чіткий і зрозумілий…

- І не треба, Сенді, і не треба. Не шукай у моїх словах прихованого змісту, бери їх на віру і не сумнівайся. Більше того: якщо справді називати речі своїми іменами, то мандрівне лицарство гірше за торгівлю свининою, бо свинина - це все-таки свинина, і хтось її з’їсть; та коли в м’сорубку попадають мандрівні лицарі, яке майно зостається від них? Купа ламаних кісток і два вози залізного брухту. І це, по-твоєму, комусь потрібно? Ні, красненько дякую, мені краще давайте свинину! Ти згодна зі мною?

- Ах, мабуть, недавні пригоди, що їх супроводили такі незвичайні примхи фортуни, захмарили не тільки мою, а й вашу голову, власне, наші обидві голови…

- Ні, твоя голова тут ні до чого, Сенді. Голова твоя в порядку, але ти не знаєшся на торгівлі - ось у чім лихо. Не знаєшся, але берешся про неї судити й весь час попадаєш пальцем у небо. Однак досить про це. Вилов у нас добрячий, і при дворі короля Артура я вже матиму чим похвалитися. До речі, щодо ковбоїв - яка все ж таки дивна у вас країна: тутешні жінки й чоловіки ніколи не старіють! Узяти хоча б фею Моргану - молоденька, свіженька, мов курча з Вассара. 49 Або цей старий герцог Південно-Болотний - він ще й досі вимахує мечем і списом! І це ж у його роки, маючи таку родину! Якщо я не помиляюся, сер Гавен поклав сімох його синів, а проте в нього лишилося ще шестеро для сера Маргауса й для мене. Або, скажімо, ота діва: прожила шістдесят зим і все ще пускається в мандри, сяючи своєю замороженою красою… А тобі скільки років, Сенді?

Вона вперше не відповіла на моє запитання. Певно, в її тріскачці щось зіпсувалося.

 

Розділ XX
ЗАМОК ЛЮДОЖЕРА

 

 

Вирушивши о шостій, ми до дев’ятої проїхали десять миль - зовсім непогано, як на коня, що везе потрійний вантаж: чоловіка, жінку та лицарський обладунок. Потім ми зупинилися на перепочинок у гайку над прозорим струмком.

Аж ось ми побачили лицаря, який наближався до нас; ще здалеку я почув, що він то лається на всі заставки, то голосно й дуже гірко зітхає. Але я зрадів його появі, бо побачив на грудях його рекламу, що аж сяяла золотими літерами:

 

Вживайте Петерсонову

профілактичну зубну щітку!

Беруть нарозхват.

 

Я зрадів йому, бо зрозумів, що це один із моїх лицарів. То був сер Медок де ля Монтен, здоровило, який уславився тим, що одного разу мало не скинув з коня сера Ланселота. Про цей визначний факт своєї біографії він під тим чи іншим приводом неодмінно розповідав у першій же розмові кожному новому знайомому. Проте була у його житті й інша подія, не менш важлива, якої він хоч і не приховував, та все ж таки волів не виставляти напоказ; полягала вона в тому, що сера Ланселота йому не пощастило скинути лише тому, що той, випередивши сера Медока, скинув його з коня самого. Цей простакуватий вайло не вбачав великої різниці між цими двома фактами. Мені він подобався; я цінував його за сумлінне ставлення до своєї роботи. Та й з себе він був показний - широкі плечі в сталевій кольчузі, лев’яча голова прикрашена плюмажем, на високому його щиті своєрідний герб: рука в сталевій рукавичці стискає зубну щітку й девіз: «Вживайте тільки «Зубасту!» «Зубастою» називалася зубна паста, котру я пустив у продаж.

Сер Медок сказав мені, що страшенно втомився,- і справді, вигляд у нього був змучений. Але спішуватися він не хотів - пояснив, що женеться за чоловіком, який поширює політуру для чавунних грубок. І згадавши про того чоловіка, знову вибухнув страшною лайкою. Політуру рекламував сер Оссез Сюрлюзький, хоробрий лицар, відомий тим, що якось на турнірі наважився помірятися силами з самим сером Гахірісом,- щоправда, безуспішно. Він був хлопець веселий, дотепний і ні до чого в світі не ставився серйозно. Саме тому я і обрав його готувати ринок для політури. Річ у тім, що чавунних грубок іще не існувало, тож і серйозної розмови про політуру для них ще бути не могло. Завдання рекламного агента полягало в тому, щоб помалу вміло готувати публіку до великої зміни, з тим, щоб, коли чавунна грубка з’явиться на ринку, всі вже розуміли, що її треба тримати в чистоті.

Сер Медок був лютий, як чорт, і лаявся до нестями. Він сказав, що лайкою вже, певно, на віки вічні занапастив свою