Хто винен - Чайковський Андрій

Мама мені твердила, що все треба правду казати. Тепер я мусив брехати. Питають мене, звідкіля я, куди йду. Ну, скажу я: підпалив і вертаюся з криміналу, то мене собаками затравлять, і певно з голоду здохну. Красти я ще тоді не міг зважитися. Тож треба було брехати, щоб кусень хліба вижебрати. Я видумував такі всілякі історії, що опісля в них сам повірив, так я вмів складно розказувати. Мене гризло сумління, що душа моєї мами на мене сердиться, але годі було інакше робити. Пішли ми з дідом до Гошева. То, знаєте, резиденція усіх дідів-лірників. Там мій хазяїн мав свою хатину. Там перечекали ми до весни. А з весною у дідів велика робота. Пішли ми по храмах, чудотворних місцях, по кальваріях. Куди я не ходив, чого я не надивився! Мені у діда було добре, бо заробляють чимало й добре їдять, але мені надокучила така волокита, таке циганське життя, погань і ті воші, що моє тіло гризли. У мами я все мав чисту сорочку. А як діди п’ють! Тільки я не хотів пити, бо покійниця мама все мене навчала, що горілка ніколи до доброго не доведе.

Я покинув діда і пішов за наймита до одного багача-дуки. Господар був незлий чоловік, але його жіночка, а ще більше синочок-одинак,— то таке зіллячко, що здалека пахне. Служила там наймичка, дівчина рівного зі мною віку. Я помітив, що синок мого хазяїна на неї взявся, і я вирішив пильнувати її. Я пам’ятав, як з моєю мамою було, і вважав своїм обов’язком не дати її скривдити. І одного разу я підслухав, як її той негідник піймав у стодолі — і давай підмовляти на лихе. Вона, сердешна, просить. "Ви,— каже,— багацький син, а я сирота, ви мене опозорите, а опісля мене зі служби проженуть,— і де я тоді дінуся?" Я так заслухався, що мені привиділось, ніби то моя мама перед шляхетським паничем випрошується. І справді такий самий мав бути кінець, бо я чув, як він перевернув її на солому і заткав рота. Тоді я ввійшов до стодоли в саму пору.

— Не гріх тобі, ледаре,— кажу,— бідну сироту кривдити? Ти й так з нею не оженишся.

А панич схопився з землі та й до мене.

— Тобі зась,— каже,— чого тут носа соваєш? — і луснув мене по пиці.

Мене взяла злість. Ех, як лусну його по морді, як не впіймаю за боже пошиття та й кулаком! Тоді він прямо до мамунці скаржитись на мене. Як мамунця побачила покривавлену пику свого синочка, то такого наробила вереску, що господи! Я думаю собі: чи йти мені на вечерю в хату, чи ні? Таки піду. Говори ти своє, а я своє скажу, а тоді побачимо, чия візьме. Прийшов я до хати. Вже й ґазда є, а ґаздиня до мене присікується, мов собака. Я розказав своє. Якось трохи замовкла, і ми повечеряли. Але за ніч таки порадилися ґазди між собою, і мене зі служби прогнали. Мене старий розрахував і таки обірвав мені дещо з моєї плати буцімто тому, що я не добув року. Ех, багачі, багачі! Одним ви всі миром мазані.

Забрав я свої пожитки і пішов з села. Мене та бідна дівчина вивела за ворота і заплакала на прощання. Я її застерігав, щоб обминала його і ніколи не оставалась з ним на самоті. Вже мені на язиці було сказати, що і з моєю мамою таке трапилось, але не сказав нічого.

Став дощ накрапати, а я не зважаю і мандрую далі. Десь би мені переночувати. Здибав я під лісом якусь корчмину, гадаю вступити туди, бо голод я відчував. Я згадав, що в таких корчмах, далеко від села, злодії та розбишаки ховаються. Мені стало смішно,— чого розбишак боятися? Хіба ж у мене що є? Входжу і кажу до корчмаря, щоб дав мені дечого поїсти. А він зараз:

— Гроші в тебе є?

— А тобі на диявола моїх грошей, хіба в тебе їх немає? Який же ти був би корчмар, щоб грошей у тебе не було? — Так я собі жартую з ним.

— Задарма у мене нічого немає, йди собі до чорта.

Я став злий, бо в животі аж корчить.

— Я не гадаю наперед платити, як не бачу, за що,— і бренькнув у кишені грішми. Дивлюся, а за столом сидить декілька людей-обірванців. "Еге ж, думаю, це, певно, якісь такі, котрих багачі бояться". Сів я при столі теж і жду, поки шинкарка не принесе мені їсти. Один з тих зачинає до мене цікаво придивлятися. Якийсь знайомий, думаю собі, десь я його бачив, і придивляюся до нього теж.

— А ти, Степане, куди? — питає мене відразу.

— Еге ж! То ти, певно, Максим будеш, чи так?

То був один з тих, що я з ними сидів у Самборі під млином. Я таки зрадів, що знайшов знайомого, та й розповів йому все дочиста з того часу, як я вийшов з криміналу. Тоді принесла мені шинкарка їсти, і я їв та й розказував.

— Ну, у діда то ще півбіди,— каже,— але чого ти, дурний, між багачів пхався? Мало тобі їх було?

— Надокучило волочитися.

— Дурний ти, приставай до нас, заживемо весело. Багачів доволі на світі, а коней ще більше. Ну, шинкарю, чого довго даєш на себе ждати? Давай хлопцеві чарку горілки!

Зараз з’явилася передо мною горілка, хліб, масло, сир, а Максим добавив ще й ковбаси. Мені запаморочило голову.

— Лягай на поді спати, виспися добре, а завтра вечером до роботи, ти проворний, і з тебе буде добрий коновод.

Поліз я на вишки в сіно і заснув мов мертвий. Збудили мене перед заходом сонця, і Максим зілляв мені холодної води на голову. Од того мені прояснилося в голові і перестала вона у мене боліти. Максим із своїми компаньйонами повів мене до лісу і тут сказав, що і як мені робити. Він пояснив, як то добре коні красти, лиш треба бути проворним і тверезим при роботі. Тої ночі повели мене на пробу до панського двора. Я трішки лякався, а не так лякався, як мені було соромно, що на таке пускаюся. Але Максим не переставав мене умовляти та приговорювати, та нагадувати ті кривди, яких я зазнав від багачів. Переконував мене, що це нічого злого, що не дамо багачам надто потовстіти. З голоду вони не поздихають так, як бідні люди здихають. Розумний у біса той Максим, усі штуки злодійські знав добре. У тім дворі були собаки, і ми чули, як вони бігали і гавкали. Та Максим знайшов на них спосіб. Як ми йшли сюди, зайшли на громадське стервисько і викопали здохлу коняку. Максим випоров з неї тельбухи, і хоч вони вже смерділи, забрав їх з собою. Ті тельбухи кинув він між собак. Собаки зараз замовкли, стали їх рвати і заволокли геть далеко. Тоді я переліз через пліт і відчинив ворота. Ввійшли всі на подвір’я та зараз до стайні. Вона була закладена впоперек дрючком і замкнена на колодку. Максим витяг скобель, мов порошину, і ми пішли між коні. Ми тоді привели дев’ятеро панських коней, мов золото. Вивели за ворота, я замкнув ворота і знову переліз через пліт. Мене підсадили на коня. Де тоді була двірська служба, не знаю. Либонь, гаряче їм було спати у стайні, і вони пішли де-небудь у холодок, а все оставили на псів. Мусив їм пан гарненько за це подякувати!..

— Держись добре гриви,— каже Максим,— бо, як упадеш, битиму.

Ми гнали так аж до ранку. Тепер були в лісі. Завели коней у гущавину, поприв’язували, а самі пішли якнайдалі та лягли спати. Мені така робота подобалася. Колись-то я поведу їх до мого батенька в гості... В мені прокинулася охота до помсти, і я аж повеселішав від такої думки.

— Ти ще не дуже радій,— каже Максим,— бо сьогоднішня робота лише до половини зроблена. Як завтра коней ніхто не знайде, то вони вже наші.

— А що ж коням може статися, хіба їх вовки поїдять? — питаю.

— Можуть їх знайти за слідом і забрати.

Ми випили горілки і поїли, що було в торбині, та полягали спати. Вечором пішли ми до коней. Вони, сердеги, з голоду всі гілляки пообгризали. Ми їх попасли на якомусь панському лані, напоїли та й у дорогу. Заїхали ми горами аж на Венгри. Максим мав там своїх "блатів" і зараз продав. Добре ми заробили і по правді поділилися. З Венгрів ми не вернулись з порожніми руками — знову повезло у дворі вкрасти. Тоді я впився перший раз вином;

А потім, то вже йшло мені як по маслу. Одна робота за другою, я до того привик і з тим зжився, бо справді під рукою Максима можна було багато навчитися.

— А де ж той твій славний учитель? — питаю.

— Досиджує своє в Станіславі, якраз за рік вийде.

— Ти не гадаєш покинути те погане ремесло? — питаю я.

— Воно зовсім не погане, а таке, як кожне інше ремесло! А хіба воно краще людей споювати шинкарям і з найбіднішого тягти грошики? Або позичати грошей бідакам у скрутний час на великий процент, або використовувати бідноту за малу Плату при важкій роботі й жити її соками і кров’ю? Тільки така крадіжка йде багачам на пожиток, а моє ремесло їм іде на шкоду. Тому вони так на нас гулюкають, мов на вовків. Ну, скажіть, чи не правду я кажу? Та ви підождіть, я ще всього не договорив.

Гуляв я по світу, попався кілька разів, посидів. Ну, воно у кожному інтересі так буває, що заробіток і втрата йдуть навперемінно, чергуються. Дався я взнаки й моєму татунцеві дорогому... Два рази вивів я у нього коней,— а добрі він коні мав,— раз розбив комору і забрав своє придане, цебто посаг, та ще раз підпалив. Я не маю звичаю підпалювати,— бо яка з того користь, що піде з димом те, за що можна гроші взяти? Але тут було інше діло: я хотів і мушу довести до того, що він піде між старців, і його діти будуть такими дідами, як і я. Чому ми не маємо бути рівними, як ми діти одного батька? А найважніше те, що мене ні разу не зловили у таточка...

Припонь став гатити сокирою корінь старої деревини, начеб справді рубав ненависного батька.

— Ну,— кажу,— ти з батьком маєш свої порахунки, бо тебе справді скривдив,— але що тобі інші люди винні?

— Хіба пан не чули, як я розказував? Що було б сьогодні з мене, коли б не кидали мені колод перед ноги? Я був би підучився чогось при війську, а не в криміналі, був би десь служив, оженився, маму при собі держав та відплатився їй за те, що вона через мене нагорювалася; вона була б мені дітей няньчила, і більше для щастя мені не було б треба... Я був би чужої стеблини не рушив. А так я попалив за собою всі мости, і мені вороття немає. А хто мене до того довів? Чи не багачі, не те, якесь кляте, через них видумане право, що діти одного батька не мають бути рівні, що одні панята, а інші байстрюки під плотом! А що я злого тим іншим зробив, за що мене гонили, мов скажену собаку, і кривдили всі,— і що я їм злого зробив? Хіба ж я не чоловік і не маю права на життя, як і вони? Вони пошкодували мені світла й науки, і я мусив аж у криміналі навчитися того, чого був би навчився в школі між дітьми.