Хто винен - Чайковський Андрій

Тепер моя душа збунтувалася. Треба себе боронити, а коли ніде нам права шукати, так зробімо самі собі право. Лише я не вирішив ще, як це зробити.

Моя нога загоїлася, і я пішов пасти корів. Одного разу дивлюся: йде мій батько вулицею. Я хотів його обминути і відскочив набік, за плотом сховався, поки не пройде. Та в тій хвилі хтось кинув на нього грудкою землі. А він прямо до мене. Я навтікача. Він розлютився і став за мною гнатись, поки мене не впіймав. Ах, бив мене, бив! "Ти,— каже,— будеш за мною камінням кидати?" Я не міг слова промовити, так налякався. Вибив мене, викулакував і кинув у бур’ян. Я ледве підвівся, ледве зайшов до хати. Мамі я нічого й не говорив, бо й так вона мені нічого не поможе, а лише журитися буде та плакати.

Я сам собі поможу. Я надумав батька підпалити. З побоїв я вилизався незадовго. Моя думка вертілася мені в голові. Я лиш вагався, щоб на тім інші невинні люди не потерпіли. Треба виждати такої днини, як не буде вітру. Я бачив раз пожар у селі, і люди говорили: велике щастя, що не було вітру. Та ще треба підождати до осені, коли хліб з поля звезе, хай би цілком пішов з димом та в людей шматок хліба жебрав. Як палити, то палити.

З того часу я тікав від людей мов дикий. Мені здавалося, хто на мене погляне, то відгадає мою думку і мене зрадить. Але при тім я нічим не видав себе і робив свою роботу як завжди.

Прийшла осінь, і я вижидав такої темної, спокійної, без вітру, ночі. І діждався. Надворі було темно і тихо. Тепер пора. Я знав, що мене вб’ють, як при тому піймають, та я не боявся, лише мами було мені жаль. Того вечора я весь час пересидів біля мами. Я тулився до неї, обнімав, а вона гладила мене по голівці та пестила. Серце мені говорило, що це востаннє...

Мені зробилося невимовно жаль, і я став вагатися. Вже хотів мамі признатися у своєму замислі. Та ні! Мама певно мене не пустила б, а я мусив так зробити. Перед моїми очима пересувалися всі злидні і зневаги та кривди. Я бачив, як мою книжку багацькі діти дерли, я бачив, як мою маму клали на лаву та били... Все, все! А те все через того батька-багача, бо коли б він її до того не привів, того всього не було б.

— Йди вже, дитино, спати,— каже мама і поцілувала мене сердечно в голову. То був останній поцілунок на моїй голові...

Припонь став і важко задумався. Я помітив знову сльозу на його обличчі. Відтак він махнув рукою і говорив далі:

— Думаєте, що мене тоді моє сумління остерігало, щоб цього не робити? Ні, мене перло до того, на що я рішився. Я мусив зробити собі сам право, коли у людей не міг його знайти. Навіть тепер я за тим не жалкую.

Як уже всі позасинали, я зліз потихеньку з моєї лежанки і вийшов з хати. Знаєте, пане, коли я пізніше вибирався красти, то не раз у мене серце билося з тривоги. А тоді я йшов як до буденної роботи. Йшов запалити батька, бо на ньому треба було мені помститися в першу чергу.

Пішов я городами, поки не закрався під батькову стодолу. У мене було клоччя і сірники. Я чиркнув, підпалив клоччя і встромив під стріху та чекав, поки не розгориться. Того було мені мало, і я підпалив так само у другому місці. Пішов би ще й під хату та під стайню, але боявся собаки. Потім я вскочив у бур’ян і пішов нишком попід плоти, городами, став серед села під вербою і дивлюся. Горить гарно. Полум’я йде вгору, мов свічка. Вже вогонь і на хату перекинувся, поки люди посхоплювалися. Настав рейвах. Вартові вдарили у дзвони, а я собі нічого. Стою під вербою і дивлюся, бо мене ніхто не бачить. Стояв я так з годину, потім вуличками закрався до хати, де всі спали і дзвонів не чули, отворив потихеньку двері, заліз на лежанку й заснув.

Аж тут над ранком чую перед хатою крик. Я прокинувся і вдразу пригадав собі, що то, прийшли до мене. Дивлюся, стоїть гурт людей, а з ними шандар. Усі кричать: "Давайте його сюди, того клятого бойчука, ми їм тут зробимо празник". Я знав, що мене вб’ють, але від того не було мені лячно, я боявся лише, щоб моєї мами не чіпали.

Шандар узяв мене за руку.

— Ти підпалив? — питає.

Я міг не признатися, бо мене ніхто не бачив. Та я подумав собі так: хай мій тато знає, що то я підпалив за мою кривду.

— Я,— кажу.

— Хто тебе до того намовив?

— Ніхто не намовив, хіба моя кривда. Він мені батьком, а він мене травив собакою і без причини бив.

— Може, тебе до того мама намовила?

— Мама? Коли б я був мамі це сказав, була б мене певно не пустила. Вона мені все наказувала, щоб я нікому не перечив, бо я бідний, а вони всі багаті.

Мені дивно стало, як можуть люди мою маму у цьому підозрювати.

Люди кинулися на мене, та шандар мене не дав.

— Ні, панове,— каже,— йому не мусить волос з голови впасти: я його до суду поведу.

І повів мене, і я не мав змоги з мамою попрощатися, бо її тоді не було дома. Виходимо за село. Так гарно сонце зійшло, небо таке погідне, ні однієї хмаринки. Павутиння стелиться по стерні білими пасмами, мов пряжа. Люди женуть товар пасти і придивляються до мене. Мені так весело на серці. Я й забув, куди мене ведуть.

На дорозі за селом каже до мене шандар:

— Закую тебе в ланцюжки, бо ти від мене втечеш.

Дивлюсь йому весело у вічі й кажу:

— Ні, пане, я не втечу,— куди ж мені тікати? Верну до села, то мене шляхтичі вб’ють певно.

Став мене шандар ще раз випитувати, як воно було, і я розказав йому все дочиста. Зараз при першій корчмі купив мені шандар молока й калач, бо я справді був голодний.

Мене стали судити. То була моя перша розправа. Страх як на мене насідав прокурор! Він ворожив мені, що я буду дуже небезпечним чоловіком, коли ще такий малий, а вже знаю, що таке помста, бо в суді розказав усе дочиста, і з паперів громадських таке вичитали, що моя мама вказувала, хто мій батько. Ну, він трохи вгадав, який я буду, але не сказав ні словечка про те, що мене до такого привело.

Мені дали лиш два місяці арешту, бо я тоді ще не мав чотирнадцять років.

Посадили мене в казні зі старими злодіями. Вони спершу знущалися наді мною, а опісля дали мені спокій. Я їм послужував, був веселий і дотепний. Вони, пізнавши мене, почали мене вчити свого ремесла.

— Тобі,— кажуть,— неминуче коні красти. Таким, як ти, немає що робити між тими "порядними" людьми, тобі місце між нами, дійдеш до великого, і не буде тобі кривди.

Я мусив показувати, що мені це подобається, хоч це мене гидило. На таке ремесло, як красти, не було в мене охоти. Та я не смів того сказати, щоб часом не побили. Підпалив я, бо мені зробили кривду, але чужого я не рушу, бо мама все мене навчала, що це гріх. І я міркував собі, що як вийду з арешту, то підемо з мамою геть з того багацького села. Станемо на службу у якогось пана на фільварку і будемо там разом з мамою мешкати. Буду служити за пастуха, опісля за парубка, а коли я вже вийду з війська, то вже буду удержувати маму при собі до смерті. Може, дороблюся та яку хатину собі куплю. Більше я собі нічого не бажав і радів тою думкою, як найбільшим щастям.

Так я собі міркував, а воно не так склалося...

По двох місяцях мене випустили. Вже зима була. Я в легкій одежині, в якій привезли мене восени, не мав грошика за душею, а шматок арештантського хліба вже з’їв. Такий я голодний мов собака. Вертаю прямо до мами. Але вдень небезпечно мені йти, і я чекав, коли смерклося. Перш за все, хоч спішно мені було до мами, я хотів налюбуватися згарищем мого батенька. Я радів, що й він тепер мерзне, а може й голодний. Та ба! Багачеві й дитину чорт заколише! Дивлюсь, а на тім місці стоїть нова хата, краща від старої. Так само стайня та стодола. Це дуже вразило. Даремна моя робота була, даремно я два місяці сидів у тюрмі. Та рахунок між нами ще не скінчений: він мусить прийти до дідівської торби так, як я тепер. Пішов я до мами. Застукав до дверей. Якась стара бабуся відчинила. Мені тьохнуло в серці якесь болюче передчуття...

Увійшов я в хату. Бабуся засвітила каганець. Старий лежав на постелі, мами не було. Я привітався і поцілував старого в руку.

— То ти, Степане?

— Та я, а де ж мама?

— Вже її не побачиш,— каже старий, її — вже тиждень, як її поховали... З туги вмерла та й з того, що не дали їй багачі селом пройти, та й префект погрожував, що її з села проженуть, бо вона нетутешня.

Мене мов обухом по голові вдарив. Я став страшенно плакати. Бабуся дала мені їсти.

— Покажете мені завтра, дідусю, де моя мама похована?

— Її могила направо від хреста Петра Кульчицького, прямо під самим плотом. Я з тобою не піду, бо я нездужаю, кісток не зберу. Але тобі теж, небоже, небезпечно, щоб тебе в селі побачили. Шляхтичі погрожують, що тебе вб’ють, як лише в селі покажешся. Кажуть, що кара на два місяці, то не є кара.

Я ліг спати на лаві, на тій самій лаві, де востаннє мене покійна мама поцілувала... Плакав ще довго, поки мене сон не зломив, і я заснув. Як лише засіріло, встав з лежанки,— дідусь ще спав, і я не Хотів його будити. Вийшов потихеньку і подався на кладовище. Там було повно снігу, але я знайшов відразу хрест Петра Кульчицького. Ось тут десь лежить та, яку я найбільше любив. Пішов направо від хреста і припав до якоїсь замерзлої могилки. Чи то була могила мами, не знаю, але вона, певно, почула мій плач... Чого ми так терпимо, мамо? Чого, чого?! Через людей-звірів, буцімто християн,— а як їм далеко до того! У них, хто не багач, той собака, якого можна копати та бити досхочу, можна жити з його праці. Тепер мені спало на думку, щоб де-небудь переховатися, хоч би в лісі, вночі вийти непомітно до села і підпалити батенька знову. Мене взяло таке завзяття, що, певно, був би це зробив, тільки що в мене не було сірників, ні клоччя. Та він від мене не втече, подумав я собі, а коли краще розживеться, то буде для нього болючіше. Я махнув рукою і пішов у світ. Нічого мені було тут робити.

Ішов я від села до села за жебраним хлібом. Було й таке, що мене гонили з хати мов неробу, дармоїда, волоцюгу. Та я був би де-небудь найнявся, але хто мене прийме? Яка тепер робота на селі? Я мерз, голодував, ночував не раз під скиртою сіна в полі; аж по якімсь часі стрінув я сліпого діда з лірою, що плівся додому, а по дорозі втік од нього проводир. Пристав я до нього, він мене нагодував хлібом.

Чого я у тій моїй мандрівці навчився — то брехати. До того часу я говорив усе правду.