Хто винен - Чайковський Андрій
Я ввійшов до судової зали саме тоді, як предводитель суду заложив берет на голову і проголосив засуд: "В імені його величества цісаря суд окружний признає Степана Припоня винним у крадіжці і засуджує його на важку в’язницю протягом одного року..."
Обжалуваний засуд прийняв, і предводитель сказав йому таке:
— Ти непоправний злодій. Замість чесно працювати,— бо ти здоровий хлоп,— ти крадеш. Пам’ятай, що як ще раз украдеш щонайменшого, то підеш, як налоговий злодій, перед присяжних суддів, а тоді дістанеш п’ять років важкої в’язниці.
Степан вислухав цю науку, начеб його похвалили. Він байдуже усміхнувся, а відтак уклонився судові і сказав:
— Дзенькую...
Я придивився до нього ближче.
Це був кремезний парубійко яких двадцяти п’яти років. Лице гладко виголене, з підкрученим угору вусиком. Волосся чорне, як смола. Очі чорні та розумні. Дивився ними на світ, начеб у нього на сумлінні не було ніякого гріха. Вдивляюся в те обличчя і не помічаю ніякого збочення, як це у злочинців помітити можна, ні одної рисочки, котра б указувала на те, що то небезпечний чоловік для людства. Навпаки, якби не арештантська сірячина, думав би, що це парубійко, якому радять люди женитися, а він вагається, котру брати...
За кілька днів опісля робили в мене в городі арештанти з місцевої в’язниці. У цій партії був і Припонь Степан. Двоє арештантів напинали якраз колючий дріт на паркан.
— Що це поможе? — каже один арештант.— Такий дріт злодія не спинить... Мене раз притиснув шандар до такого паркана з колючим дротом. Здавалося: ось-ось піймає за комір... Господи, як махну через дріт, мов птиця, далебі! А шандар став, як теля перед новими воротами. Я йому ще язик показав та й дав ногам знати...
— А він не стріляв? — питає другий арештант.
— Ба, коли невільно... він мене ще не впіймав, і я йому не втікав, то невільно стріляти.
— А я тобі кажу,— каже Припонь,— що ти нісенітниці говориш. Певно, що на нашого брата-злодія такий дріт — то нічого. Але я хотів би бачити такого нешануючого своєї честі злодія, котрий ішов би до чужого садка яблука красти... Така крадіжка — то для дітваків, а для них колючого дроту вистачить, і через нього, певно, не полізуть.
— Хіба ж між злодіями є гонорні люди? — питає арештант-газда, що відбував кару за те, що переломив комусь руку.
— Певно, є їх більше, як між вами, славетними газдами-дуками,— каже Припонь.— Порядний злодій не скривдить та не ошукає свого товариша, додержить слова без присяги, в біді йому поможе, не псує йому зарібку, не зрадить... І межі йому не переоре. У нас, злодіїв, є свій закон і своя честь...
Дехто став сміятися.
— Якого чорта смієшся?! Хіба ж ти це розумієш? Зломив комусь руку і хоче рівнятися з порядними злодіями!
— А ти, Припонь, то вже злодій порядний, з діда-прадіда,— каже дозорець.
— Це ні. Мій батько багач був: у соломі спав та постолом куліш сьорбав...
Припонь сперся на заступ й каже до мене:
— Ви, пане, книжки пишете. Я одну вашу книжку читав у казні. Коли б я вам розказав свою історію, було б з чого книжку писати...
— Ну, розкажіть мені свою історію, я попробую написати книжку.
— Перш усього ви мені не "викайте", бо це мені не належиться... я арештант, не звик до того.
— Хай буде й так. А де ж ти читати навчився?
— А де ж би? В академії, в криміналі в Станіславі сидів.
— Вже і в Станіславі сидів?
— Сидів двома наворотами.
— За крадіжку теж?
— Різно бувало...
— Я рад послухати твоєї історії...
— Візьміть мене де-небудь набік до іншої роботи,— каже стиха,— нащо ці дурники мають слухати? Вони й так цього не розуміють.
— То ходи і викорчуй мені он цю стару черешню,— кажу.
Припонь узяв заступ і сокиру, і ми пішли в другий кінець городу. Припонь вийняв з-за пазухи тютюн і папірці, скрутив умить цигарку і закурив.
— Моя мама була з бойків[1] — почав своє оповідання, обкопуючи черешню.— В голодний рік зайшла, ще малою дівчинкою, з своїм батьком до одного багатого шляхетського села близько Самбора. Батько незадовго вмер, а вона пішла в найми до одного багатого шляхтича-дуки. Як вона виросла на дівчину, то казали люди, що дуже гарна вдалася. А в того шляхтича був синок-одинак... ну, догадайтеся, що було далі.
Мама, бувало, розказуючи про це, плаче та присягається, що панич її силою взяв...
Та пощо це я говорю? Пощо тривожу кості моєї бідної мами? Ех, не вірте, пане, я собі так жартував, щоб ви у книжку написали...
Він завзято копав землю.
— Про мене — пишіть або й ні. Але мені так накипіло під серцем, мушу перед кимсь виговоритися. Ви не раз бороните в суді таких, як я, а може, ще й гірших. Вам добре знати, що нашого брата-злодія не раз доводить до того... Не раз би подумати над тим, хто тому винен? Чи він сам, чи ті богомольці, що його до того довели? Ось я злодій, кримінальник, усі мене бояться, ніхто в хату не впустить, а в мене сумління таке чисте, як у малої дитини. Бо я ніколи бідного не скривдив, я не одному бідоласі поміг,— так мені, боже, здоров’я дай! Ви з мене, може, й посмієтеся, як з того цигана, що зловили його на крадіжці коняки, а він клявся, що хотів через рів перескочити, а там паслася кобила, він на неї впав, а кобила налякалася і погналась з ним до лісу... Послухайте моєї історії, а тоді скажіть самі, чи не правду я кажу...
Що моїй бідній мамі було потім робити? Сирота, всіма покинута... Де їй було шукати права і правди? Вона жалілася перед господинею, а та її ще й вилаяла. "Ти сяка-така, заволоко, ти мені хлопця звела, він не з таких, я його гарно й побожно виховала". Пожалілась вона й перед господарем, а він лиш засміявся і каже: "Ти повинна собі за честь вважати, що багацький син, та ще й шляхтич, з тобою заходився, з таким опудалом".
А коли вже приходилося мамі родити, то багачі прогнали її з хати і дали їй відчіпного десятку. Пішла мама з плачем... Прийдеться родити під плотом. На прощання ще її ґаздиня вилаяла: "Ти, приблудо, хату-сь мені споганила, хлопця звела"
Зібрала мама свою мізерію і пішла між бідноту. Змилувалася над нею якась стара повитуха, і там вона мене на світ привела. Бабуся радила мамі, щоб мене дала де-небудь на виховання, а сама пішла до євреїв за мамку. Та мама й чути про це не хотіла, не хотіла зі мною розставатися і дати мене на чужі руки, де мені зробили б амінь. Бідувала зі мною, як могла, горювала та заробляла, сорому наїлася, а не дала мене з рук. І я виховався між телятами та поросятами в смороді та гною. Відтак, як я підріс, то пас людям гуси, опісля корови, а мама прала, пряла, ходила в поле жати... Усе село називало її бойчихою, а мене бойчуком. Обоє ми були людськими попихачами. Мама була покірна, нікого не зачіпала, не сварилася, нікого не проклинала, молилась богу і мене цьому вчила. Я зносив терпеливо, кожному був радий послужити, кожному вступався з дороги... Ми з мамою дуже любилися. Таких приятелів других на світі не знайдеш.
Бог вислухав нашу молитву і наша доля поправилася. Одному старому господареві померла жінка, дітей у нього не було. Отож він уговорив маму до себе на службу, щоб доглядала його мізерії. Старий добрий був чоловік, але терпів на дихавицю, і ламало у нього в кістках.
Перший раз у житті було нам добре. Я вже не пас чужих корів, лише його дві корови, двоє телят. Мама оглядала все, мов своє власне. Він справив мені нову одежину, і я почував себе дуже щасливим.
Тоді захотілося мені печеного льоду. Бачив я, як людські діти ходили до школи, і мені захотілося вчитися теж. Скільки разів я просив маму, щоб мене у школу повела, а вона, сердешна, все своє, те саме: "Куди, тобі, Степане, до школи! Ти сирота, бідний, заробляй на кусень хліба, а науку залиши багатим...",— і мама плаче, плаче...
Та я таки випросив, виблагав, що мама згодилася посилати мене зимою до школи. І наш старий господар згодився, не противився. "Чому не має йти,— каже,— хлопець цікавий, а знати письмо, то йому в світі може придатися". Ну, піду до школи! Немає мені ні їди, ні спання, ходжу, як не по цім світі, а все про школу думаю.
Я мав п’ятнадцять крейцарів, які заробив собі у єврея, пасучи його корову, решту додала мама і попрохала того-таки єврея, щоб купив у Самборі для мене букварець. Того дня, як він поїхав до міста і мав купити книжку, я аж розболівся. Боліла у мене страшно голова, і я дрижав мов у пропасниці. Яка ця книжка буде?
Увечері привіз книжку. Вона була зверху червона, що аж за очі хапало, і всередині ще й фарбою смерділо, новісінька! Перший раз я оглядав її при світлі каганця. Трохи мені очі не повилазили, так хотів відгадати, що ті всі значки є і як вони називаються. Обгорнув книжку в хустину і поклав під голову. Довго мені не спалося. Я все про школу думав, а опісля вона мені снилася. В голові стукотіло молотом. На другий день мама вшила мені з полотна торбину таку, що влізалася книжка та ще й кусник хліба і зубець часнику. Я аж горів з нетерплячки, коли то вже поведе мене мама до школи.
Мама прибрала мене чистенько, причесала мої кучері, взяла за руку й повела до школи. Я, йдучи, ступав гордовито, начеб який князь. Інші школярі стрічали нас з насмішками, а дехто крикнув за мною: "Бойчук!" Та я на це не зважав. "Я теж буду таким школярем, як і ти". Який я був у тій хвилі щасливий!
Прийшли ми в школу. Мама привітала вчителя, а я стояв, мов укопаний, придивляючись цікаво до всього. В школі, мов у вулику, гуде, бо наука ще не розпочалася.
— Прохаю ласки пана вчителя,— каже мама, а голос у неї дрижить,— прохаю і мого Степанка записати, хай би й воно вчилося...
— Як його записати?
— Та вже ж Степан...
— А батько його як?
Мама спаленіла вся і сльози з очей капнули. Од того й мені соромно стало, бо в цій хвилі в школі стало тихо, мов маком посіяв. Школярі наставили вуха і вп’ялили в мене очі, мов шпильками мене колють. Хоч не дивлюся на них, а чую їхні колючі погляди на собі.
— Батька у нього немає,— прошепотіла мама.
Я почув, як у неї, небоги, дух заперло.
— Так треба записати на вас,— як же ви називаєтеся?
— Марта Припонь.
— Так і запишемо? Ти, Степанику, сідай собі он там. А книжка в тебе є?
Як спитав про книжку, то я зараз не той став. Увесь мій сором кудись подівся. Я радів, що можу новою книжкою повеличатися, і зараз вийняв її з торбини і показав учителеві.
Мама поцілувала вчителя в руку та просила, щоб вважав на сироту, і обіцяла за мою науку заплатити так, як і інші платять.
