Як поживаєш, Баранчику? - Шкляр Василь

Рідним, друзям... Не з вами одним таке трапилося. Не треба впадати у відчай. Життя ще попереду.

— Як я з'явлюся додому?

— Ну що за дурниці. Вас любитимуть ще дужче.

— А дружина?

— І дружина також, запевняю вас.

— Навіщо їй безногий?

— Ви знову говорите казна-що. Якби я любила людину, вона б мені стала тільки дорожчою.

— Тому так і кажете, що нікого не любите. Ви ще дуже молода.

— Неправда. Я люблю,— сказала вона несподівано для себе, і на білих щоках зарожевіло дві цяточки.

— Ви що, заміжня?

— Ні.

— Тоді ви ще нічого не знаєте.

— Кохання, якщо воно справжнє, у всіх однакове.

— І ви справді б не розлюбили чоловіка, якби...

— Про що ви говорите? Як вам не соромно. Викиньте це з голови. В мене тільки одна надія — знайти його.

* * *

Вологий серпанок заслав її очі, я хочу сказати цій дівчині щось приємне.

— Вам дуже пасує білий халат.

— Спасибі. Він мені теж казав ці слова.

— От бачите, він казав правду.

— Сергій ніколи не вмів брехати. Тільки раніше я чомусь не думала про це.

— Його звали Сергієм?

— Так, звуть.

— А вас?

— Галя.

— А я Іван Іванович.

— Дуже приємно. Але для нас мало цих даних. Треба все записати.

— Хочете завести карточку?

— Авжеж. Коли вас підібрали, в кишенях нічого не знайшли.

— Ми поверталися з розвідки...

— Розумію.

— Нас було четверо. Зостався один. І той...

— Не треба. Ви народились під щасливою зіркою.

— Щасливішої й бути не може.

— Як ваше прізвище?

— Ох, не люблю, коли про це запитують... Баранчик.

— Баранчик?! — аж скрикнула дівчина.

— Чому ви так?

— Ви часом не з Ленінграда?!

— Так, а хіба...

— Я теж,— сказала вона.

— І ви?!

— Я ще дзвонила вам, пригадуєте — "Баранчик, бе-е-е"?

І тоді я вперше розсміявся в тих білих стінах. І Галя теж сміялась зі мною, і сміялись ми довго, як люди, котрим рідко буває весело.

* * *

Минуло вже стільки часу, а з дому немає листа. Чому ти мовчиш, Машо? Я написав тобі всю правду, а ти — жодного слова. Ну, не вберігся, винен. Уже нічого не повернеш. Якщо не хочеш утішити, то напиши, що не ждатимеш, я не ображусь. Ти гарна жінка і знайдеш собі здорового чоловіка, нічого не маю проти. Тільки ж напиши мені хоч що-небудь, Машо, аби я знав, бо це чекання стає нестерпним. Напиши, як ти назвала нашого синочка. Я б хотів, аби Петьком. Чи він уже ходить? Напиши мені чисто все. І які в нього очі, і носик, і ротик. Якого кольору очі. Голубі чи карі, як у тебе? Бережи його, нашого маленького Баранчика. І якщо ти не проти, Машо, то назви Петьком. Товариш у мене був, Петром звали... За мною, Машо, не журися. Я тримаюся, а скоро, може, й ходитиму. Я ходитиму, Машо. Почуваюся добре, от тільки як прокинуся після сну і відразу згадаю, то моторошно. А так — нічого....

* * *

— Не побивайтеся,— сказала Галя.

— Уже б написала, аби...

— Вона написала. Тільки... Ви ж знаєте, що зараз у світі робиться. Як у нас із поштою.

— Раніше листи приходили вчасно.

— Всяке трапляється.

— Якби ви знали, як мені важко.

— А кому зараз легко?

Я дивлюся на Галю і помічаю, що шприц між її пальцями ледь-ледь тремтить. Вона закасує мій рукав вище ліктя, відчуваю, які холодні у неї руки. Наче крига. І голка теж холодна, її жало входить у синю вену там, де рясніє сіточка проколів. Я намагаюся не скривитися.

— Ви набагато краще колете за сестру,— сказав я.— Зовсім не боляче. Я хочу, щоб завжди робили уколи ви.

— Ну що ви, в мене для цього діла не набита рука.

— Почекайте, не йдіть. Посидьте трохи біля мене.

— Якщо ви не будете...

— Ні, квилити я не буду.

— Гаразд, але довго я не можу.— Вона приймає з табуретки ліки та інструмент на підвіконня й сідає біля мого ліжка.

— Галю, розкажіть мені щось гарне-гарне.

— Що?

— Про нього.

— Сергія?

— Так.

— Про нього неможливо розказати.

— Чому? Він такий гарний?

— Не тільки. Його треба бачити, чути... Раніше я цим не дорожила... Коли щось утрачаєш, лише тоді розумієш, що означає для тебе та втрата.

— Чому ви кажете, що втратили його?

— Мені так здається.

— Нісенітниця. Скоро все це скінчиться, і ви зустрінетесь. Все буде, як і раніше.

— Я боюся. Він не знає, як я кохаю його, і не берегтиме себе. Аби він знав, я б так не боялася.

— Як-то не знає?

— Я не встигла йому сказати. Я була безтурботним дівчиськом і думала, що життя нескінченне і все вічне. Я, Сергій, наше кохання... Я боялася сказати йому ті слова, бо здавалося, що коли їх вимовиш, то вони втратять свою таємничість. Але потім мені дуже-дуже захотілося їх сказати. Сказати якось так, як ніхто до мене ще не казав. Я мала їх мовити йому біля Ісаакіївського собору. Того дня, коли почалася війна... Сергій не прийшов, і я кричала в розпачі: "Я люблю тебе! Я люблю тебе". Я справді, мабуть, вимовляла ті слова, як ніхто до мене, але чув їх тільки собор. Чув і мовчав...

— Ви скажете і йому ті слова.

* * *

Чому я так прикипів душею до цеї дівчини? Чому світліє в палаті, коли з'являється вона? Обличчя усміхнене, а в очах зажура.

Може, її любов не дає мені думати про...

Машо, чому ти не пишеш?

Іншим приходять довгі-довгі листи, а на них — обведені олівцем дитячі рученяти. Це дуже просто, Машо,— мами прикладають дитячі ручки до аркушів, а потім обводять їх олівцем... А ти хоч би слово...

Може, я тебе чимось прогнівив? Знаєш, Машо, якщо не хочеш, щоб він був Петьком, то назви, як тобі самій подобається. Тільки мені потім напиши, як ти назвала.

* * *

Коли до палати заходить Галя, я завжди прошу її розповідати про Сергія. І тоді мені наче розвидняється в очах, легше стає на душі. Чого воно так? Не можу зрозуміти. Наче своїми розмовами вона мені сили додає.

А як починає говорити про Сергія, обличчя її стає таким гарним, що й не сказати, і тоді всі люди видаються мені красивими. Красивими й вірними, добрими й совісними.

Тепер я розумію, чому так прив'язався до цеї дівчини, чому мені хочеться її слухати й слухати. Бо тоді я не думаю про...

* * *

Машо, рідна моя, найдорожча моя, я ж люблю тебе. (Це було викреслено чорним чорнилом).

* * *

Це як приїду додому, то Петько буде вже величенький. Треба буде взяти у Галі адресу, щоб у гості прийшла. Хай подивиться на маленького Баранчика.

* * *

Я вже майже видужав. Якщо можна оце назвати видужуванням.

Невдовзі мене одвезуть подалі в тил. Фронт усе ближчає, з кожним днем гучнішає гуркіт канонади. І як тільки долинає сюди протяжне гахкання вибуху, нестерпно ниє відтята нога і тіло наливає нудотна млість.

— Скоро будемо прощатися,— сказала Галя.

— Шкода. Я так звик до вас.

— Я теж. Ви єдина людина, перед котрою я висповідалася, Повинна ж була хоч комусь сказати. Ви один про все знаєте і тому стали для мене якимсь... немовби рідним.

— Спасибі, Галю. Я часто згадуватиму...

— Ми ще зустрінемося в Ленінграді. Ви мене познайомите із своєю дружиною.

— Обов'язково. Не думайте, що вона... Вона в мене така... (Далі слова були затушовані чорним чорнилом, так що розібрати їх неможливо). Але неодмінно приходьте із Сергієм. Одну вас і в дім не пущу.

— Добре. Спершу ми зателефонуємо, щоб ви приготувалися до зустрічі. І знаєте, що скажемо?

— Що?

— Баранчик, бе-е-е...

І ми знову засміялися, як люди, котрим рідко випадало бути веселими.

* * *

Машо, мене переводять до іншого госпіталю. Але ти не бійся. Якщо сюди надійде твій лист, Галя мені його відразу перешле. Я тобі напишу, як тільки прибуду на нове місце. Галя — це та лікарка, про яку я вже писав тобі, Машо... (Далі слова затушовані).

Написане червоним чорнилом

Я страшенно хвилювався.

Все ближче підкочувався фронт. Бухкало вже зовсім недалеко.

Ми готові були в дорогу. Машина чекала нас.

Я стояв, обіпершись на милиці, і роззирався на всі боки. Від незвички дуже муляло під пахвами.

Галі не було. А я не міг поїхати, не попрощавшись із нею. Мусив її побачити.

Важко було мені. Дуже важко.

Колись я кричав: "У бій би вас!"

Тепер вона була там. Багатьом пораненим потрібна була негайна допомога. їх не можна було перевозити, і Галя оперувала їх на місці.

Тендітна білокоса дівчинка в такому пеклі.

Машина поволі рушила, і все попливло перед очима.

Терпкий клубок затужавів у горлі, і, може, вперше за роки війни щоками моїми потекли гарячі сльози...

* * *

На цьому й обривався щоденник Івана Івановича Баранчика. До останньої сторінки було ще приклеєно два невеличких листи-цидулки. Обидва написані чорним чорнилом, але неоднаковим почерком і на різному папері.

Два вилинялих аркушики.

У мене темніє в очах, напружую зір, але вже нічого не бачу. Ті кілька рядків холодним ланцетом розтинають серце.

Кілька безжальних скупих рядків.

Слова на білому папері:

Галина Миколаївна Образцова загинула в бою від осколка снаряда. Лист, про який ви запитуєте, до нашого госпіталю не надходив.

Слова на сірому папері:

Ваню, прости мене, але я так жити не зможу. Не шукай нас. Синові скажу, що ти загинув. Прости і будь щасливим.

Маша.

IX

"Я люблю тебе! Я люблю тебе!" — чув Ісаакіївський собор.

Я теж тебе чую, Галинко.

Рясні грона червоних вишень спадають до оголених плечей. Я ловлю їх губами.

Галинко... Я люблю тебе. Чуєш?

Де це я? Де?

Переді мною стоїть якийсь чоловік. Хто б то міг бути? Хто? Звідкіля він узявся, цей незнайомець?

Та це ж Іван Іванович! Як невпізнанно змінився. Виголене обличчя, розпростані плечі, а очі голубі-голубі. І чисті, як у дитини.

Галинко...

Я чую тебе.