Як поживаєш, Баранчику? - Шкляр Василь

І

Цю розповідь треба почати з весни 41-го...

Якось Галинка ні сіло ні впало зателефонувала тому чоловікові. Вона його ніколи не бачила і знати не знала. Можливо, комусь такий пустотливий дзвінок видасться аж надто безглуздим, та для мене... Хто б міг подумати, чим обернеться для мене ота витівка?

Навесні 41-го ми саме закінчували Ленінградський медичний інститут. Заклопотані випускними іспитами, але за неписаними законами молодості безтурботні, все частіше стали збиратися суботніми вечорами в Євгена.

Женя мешкав удвох із батьком, котрий подовгу бував у геологічних мандрах; отож, коли розпалювалися студентські дебати, чи якщо ми просто собі веселилися, ніхто не цитькав на нас і не квапився гамувати молодечі пристрасті.

Женя, Мартірос, Поля, Семен... Галинка,— за останній рік навчання ми здружились найдужче. Ще б пак — невзабарі з легкої руки комісії по розподілу юні спадкоємці Гіппократових турбот мали розлетітися навсібіч, і хтозна, коли там ще випаде нагода зустрітися. Тоді нікому й на гадку не спадало, що рознесе нас по світу війна і далеко не всім поталанить побачитись. Ні, ми ще не думали про те жахіття і були щасливими у Своїх клопотах і розвагах. Війна не входила в наші плани. Мріяли ми... Втім, я не люблю цього слова. Ні, воно зовсім непогане, навіть милозвучне, й особливо гарне, коли мрія твоя збувається. А коли ні — тоді й слово це видається химерним, як мрево — ніби й бачиш його вдалині, а ближче підійдеш — щезає.

II

Асфальтом прошелестів теплий квітневий дощ. Як линув несподівано, так і вщух. Лишив по собі в повітрі свіжий запах весни. Ніби ті краплі, зронені хмарами, були настояні на польових травах.

Здавалося, від того й волосся її, підмочене дощем, пахло травою далекого степу.

— Галинко...

— Чому ти мене так називаєш?

— У нас так кажуть. Тобі не подобається?

— Гарно. Я люблю вашу землю.

— Ти ж ніколи там не була.

— Мій улюблений письменник — Гоголь. Зараз у вас цвітуть вишні?

— Так.

— Я б хотіла побачити.

— Приїзди.

— Неодмінно.

— Галинко...

Як божевільно хочеться торкнутись губами цих світлих і запашних пасом волосся. Але бажання мої тонуть у її зелених очах, зволожених, мовби вони теж омиті дощем, як два круглих березових листочки.

— Галинко, я давно хотів сказати тобі...

— Потім, Сергію. Потім.

— Ну чому? Чому ти така?

— Я звичайна.

— Ти смієшся наді мною?

— Зрозумієш усе пізніше.

— Коли?

— Поглянь, хмарки як і не було. Це сліпий дощ?

— Авжеж, курячий дощ.

— Чому раптом курячий?

— Бо його навіть кури не бояться.

— А чому сліпий?

— Сонце...

Вона вдивляється десь угору, а я не зводжу очей з її брів, з маленького, чарівного носика і силкуюся прочитати на обличчі її думки.

— Пригадуєш, Сергію, ще на початку першого курсу професор Селіванов запитував кожного з нас, чому ми обрали саме фах хірурга. Всі говорили про високе покликання, про благородну мету продовжити людині життя. А я... тоді я не спромоглася на жодне слово.

Хіба міг я забути той день, коли, власне, й полонився уперше березовими листочками її очей, коли так запраглося відчути в собі силу, яка б оберігала цю дівчину від усіх прикрощів і кривд.

"То невже ж отак і подалися в медичний без будь-якого покликання? — стояв на своєму професор.— Дивно, дуже дивно. У вашому віці, знаєте, треба серйозніше дивитися на життя".

Пополотніло лице, стало білим, як і її волосся. Тільки очі темніли, темніли, і раптом з них закапали сльози, покотилися двома борозенками, схожими на печальні зморшки.

— Тоді я не сказала професорові, що пішла в медичний через хворобу тата. Та й навіщо? Однак я нічим не змогла йому допомогти. І ніхто не зможе.

Ми мовчки поминули Ісаакіївський собор. Неподалік од нього жила Галинка. Я давно їй збирався сказати, як добре, що живе вона поблизу найвищої споруди Ленінграда. Верхівку собору я міг побачити із будь-якого кінця міста. І тієї хвилини згадував Галинку, і мені здавалося, що вона десь поруч, майже на відстані руки.

— Коли ми зустрінемось?

— Не знаю.

— Все буде добре. Не тужи.

— До побачення.

— До побачення, Галинко.

Тоненька постать щезає в під'їзді, а я ще довго не можу зрушити з місця.

В повітрі — запах далекого степу.

III

За кілька днів помер її батько.

Я не мав права займати Галинку своїми почуттями, хоча в мені уже тепліли слова, які міг сказати лиш їй. Я навіть не говорив, як гостро защеміло серце, коли побачив її в чорній хустинці, що облягала білі коси. Сповідь свою переносив на потім.

Зацвів травень, погарячішали дні, і всі ми стали якимись гарячковитішими. Не вельми охоче сиділи на консультаціях, спокійніше вислуховували погрози викладачів ("Зарізяки з вас вийдуть, а не хірурги",— дорікав Селіванов), зате на дозвіллі завзяття з нас хлюпало аж через верх.

Той вечір я добре запам'ятав. Саме святкували Мартіросів день народження. Як завше, зібралися в Жені. Випили за товаришеве здоров'я, а Галинки все не було. Після кількох тостів одсунули вбік стола і влаштували танці.

Мені було не до веселощів, мовчки сів у кутку на шкіряному диванчику, смалив цигарку, втупившись очима в телефон. А потім узяв довідник абонентів і знічев'я став машинально перечитувати прізвища. Може, для того, щоб приховати своє хвилювання.

Чому вона пе прийшла? Годину прочекав біля Ісаакіївського. Краще б сказала уже відразу: пе туди топчеш стежку, хлопче.

У дверях пролунав дзвінок. Женя вийшов у коридор, а за хвилю товариство збудженими вигуками вітало Галинку.

За Мартіросів день — звичайно, штрафну. І перший танець — з іменинником.

Я запалив нову цигарку. О, навіть погляд у мій бік. Мерсі.

Не ображайся, старий, ти ще нічого не знаєш. Може, вона й не винна, що не прийшла до тебе на побачення. І взагалі, хто ти такий, що вона мусила йти сюди саме тобою? Май нарешті характер. Не гнівайся і читай свій довідник... Арканов, Аркасов, Аркахін...

— Вибач, Сергію.

— Що? А, пусте.

— Я справді не змогла, віриш?

Бабаков, Бабенко, Баринов...

— Ха-ха, дивися, яке смішне прізвище.

— Ти образився?

— Баранчик! Ну й прізвище в бідолахи. Сміхота!

— Нічого смішного.

І я знову сам. Роздратовано відкидаю довідник, заплющую очі й уявляю розквітле дерево. Це вишня, облита піною білого цвіту. Сліпучо-світлі пелюстки, аж різь під повіками. Враз вони червоніють і перетворюються на ягоди. Мине місяць-другий, і ми стрінемося з нею в достиглому вишняку. Назавжди. Навіки. А поки що дерева квітнуть, біло-біло, аж боляче очам.

— Не будь таким. Я люблю, коли ти жартуєш.

— Ти ніколи не відповідала на мої жарти.

— Дурниці, тобі так здається.

— Галинко...

— Де довідник? Баранчик — то справді смішне прізвище.

— Не вигадуй, воно звичайне.

— А от і ні.

Вона взяла телефонний довідник, перегорнула сторінки до літери "б".

— Ось воно.

І тоді ні сіло ні впало почала набирати номер.

— Що ти намислила?

Галинка тільки махнула рукою. В слухавці потяглися довгі гудки. А потім: "Алло!"

— Це Баранчик? — спитала.

— Так.

— Та невже таки справжній Баранчик?

— У вас що — не всі дома?

— Баранчик, бе-е-е-е...

Потім вона засміялася й поклала трубку.

— Що він тобі сказав?

— Послав під три чорти, що ж іще.

— Тебе? — бозна-чому здивувався я. І швидко набрав той же номер.

— Алло!

— Слухай, Баранчику, не смій грубіянити моїй коханій,— випалив я.— Бе-е-е,— і кинув трубку.

— Що ти сказав?

— Сама чула, щоб він тобі не грубіянив.

— Ні, не те.

Підійшов Мартірос. Вуглинами полискують чорні очі, хоч зайчики ними пускай, дрібно закучерявлений чуб, ніби ніколи його не торкався гребінець. Мартірос одним оком пасе Галинку, другим підморгує до мене і свариться пальцем. Потім поважно схиляється перед Галинкою, шляхетно припрошує її до танцю, а мене мордують безглузді ревнощі. Знаю, що вони дурні, а от нічого не можу з собою вдіяти. Втім, і ці ревнощі приносять мені якусь незбагненну щемливу втіху.

— Сергію! Давайте до столу! — весело співчуває мені Поля.

Вперто хитаю головою. Почуття самоти теж солодке.

— Погляньте на нього, він зараз викличе Мартіроса на дуель.

Сміх.

Запалюю чергову цигарку. Приплющую очі. Ми з нею в достиглому вишняку. Червоні ягоди рясними гронами спадають до її худеньких оголених пліч. Я ловлю губами вишні і ненароком торкаюся ніжного тіла, губ, які так схожі на вигріті сонцем ягоди.

Перегодом біля мене сідають Галинка й Мартірос.

— Поглянь, Сергію, він схожий на баранчика,— киває дівчина на кучеряву чуприну іменинника.

— Невже? — Мартірос вдає ображеного, але це в нього зовсім не виходить. Не вміє він ображатися.— Ти ще не бачила справжнього баранчика. От приїзди влітку до Вірменії. Шашлик зробимо. Приїдеш?

— А Сергій?

— Усі приїжджайте.

— Тоді згода. Спершу поїду на Україну, а потім до Вірменії.

Я ловлю її ніжний і трохи лукавий погляд.

Мартірос "образився" знову і, кумедно спохмурнівши, справді якось по-овечому, відійшов до столу.

— Галинко...

— Хочеш,— веселіє вона,— подзвонимо до Баранчика?

— Тобі дозволено все. Я люблю тебе.

Її рука з телефонною трубкою зависає в повітрі.

— Скажи що-небудь. Не мовчи,— прошу пересохлим голосом так тихо, що й сам себе не чую.

— Ти хороший хлопчик,— усміхається Галинка, але я помічаю, що її очі не сміються. Я знаю їх, ці очі, зараз вона дивиться в себе. А потім, ніби щось пригадавши, Галинка починає набирати номер. Це — телефон Баранчика. Я беру її руку в свою і зупиняю диск.

— Не треба,— кажу.— Баранчик має ріжки, буцне.

— Хіба ти мене не захистиш?

— Захищу, звичайно. Але...

— Ти боїшся його?

— Ні, не те.

— А що?

— Я ревную тебе.

— До Баранчика?

— Так.

— Мені це подобається. Це ж просто чудово, що ти ревнуєш мене до такого милого чоловіка. Я скучила за ним.

Галинка швидко набирає номер, і здається, то вона не в трубку говорить, а до мене:

— Як поживаєш, Баранчику?

ІV

Почалися екзамени. Ми засіли за конспекти і мусили "гратися" в інші довідники: баротал, баротравма, батилол... А про Баранчика, звісно, забули. Не до розваг було і не до вечорниць. Правда, у Жені ще зустрічалися, інколи гуртом і зубрилося краще, однак Галинка готувалася вдома. Тепер ми бачилися вряди-годи, та й то поміж іншим — під час екзамену, в коридорі.

Що мені тих коротких хвилин? Я хотів бути з нею щомиті. Дивитися, як вона читає, сидить, йде, їсть, спить, дихає... Та коли підходив до неї — і в ті скупі хвилини голос пересихав у горлі, і я ненавидів себе за хлопчачі вагання.

— Галинко...

— А, привіт! Ну, як там у тебе?

— Все гаразд.

— А правда ж, Селіванов не такий страшний, як удавав із себе.