Як поживаєш, Баранчику? - Шкляр Василь

Хотів було крикнути, як добре, Баранчику, що ти живий, але натомість у мене вирвалося несподіване:

— Баранчик, бе-е-е...

— Бе! бе! — почув у відповідь. — Зажди, мій любий. Не кидай трубку. Прошу, вислухай мене.

— Я вас слухаю,— відказав здивовано.— Хочете вилаятись?

— Ні, що ти!.. Не кидай трубку!

— Та я ж не кидаю.

— Звідкіля ти дзвониш?

— З квартири.

— Адреса яка, питаю?

— А в чому річ? Ви що, хочете відрізати бешкетникам телефон?

— Таж ні. Я серйозно!

Називаю Женину вулицю.

— Отже, зовсім недалеко. Чудово, за півгодини ти будеш у мене. Чернишевська, двадцять шість, тридцять один.

— Я щось нічого не розумію.

— Потім зрозумієш. Ти мені конче потрібний.

— Та знаєте... я тут не сам. У гості приїхав. Зараз якось...

— Ні-ні, негайно. З ними ти ще встигнеш.

Я міг би сприйняти його прохання за глузи у відповідь на моє нечемне звертання, але в голосі того чоловіка бриніла така бентега, ніби він кликав на сполох.

— Гаразд. Я приїду.

— Не барися.

— Ні,— сказав я і поклав трубку.

— З ким це ти розмовляв? — запитав Женя.

— З Баранчиком.

— Яким іще Баранчиком?

— Це мій давній друг. Я мушу зараз до нього поїхати.

— Вперше чую про цього друга.

— Я вам ніколи не казав про нього.

— Не вигадуй, ніхто тебе не відпустить. Нехай він їде сюди.

— Ні, хлопці. Мушу. Він уже жде. Мені треба йти. Потім усе поясню.

VIII

Східцями підіймаюся вгору. Навіть не знаю, що й думати. А може, він дав чужу адресу? Ото ще комедія буде.

Зупиняюся біля дверей із номером 31. Якийсь час віддихуюся, зволікаю, перш ніж подзвонити.

Натискую кнопку. А може, поки не пізно, вернутися? До чого оцей візит?

— Зайдіть! Там відчинено,— десь іздалеку долинає приглушений голос.

Штовхаю двері й переступаю поріг. Невловиме передчуття вовтузиться в грудях.

Хтось із кімнати ступає мені назустріч. Чується пронизливий скрип, важке гупання об підлогу. Знайомі звуки. Протез.

У квадраті кімнатних дверей виріс чоловік. Застиг, обіпершись на ковіньку, наче похилений телеграфний стовп. Пильно вдивляється в мене. Сірі колючі очі, давно не голена щетина чорною тінню лежить на загострених щоках і підборідді. Витяглась його довга худа шия, вся постать подалася вперед.

— Ну, здоров,— подав суху кістляву руку.

Від цієї загадковості мене вже бере нетерплячка.

— Здрастуйте.

— Будьмо знайомі, Сергію.— Щось кольнуло мені у грудях.— Іван Іванович... Баранчик.

— Звідки ви мене знаєте?

— Зараз, зараз, не поспішай.

— Ви що — ворожбит?

— Ну що це ми в коридорі? — він жестом припрошує до кімнати.— Проходь, проходь, Сергію.

З усього видно, що тут живе самотній чоловік. Ніякої вишуканості, немає отого ладу, до якого приводить оселю тільки жіноча рука. Стіл, накритий старенькою клейонкою, два стільці, залізне ліжко. Біля вікна величезне старе крісло.

— Я щось нічого не можу збагнути. Скажіть нарешті...

— Зараз. Чекай, зараз усе скажу. Багато окажу. Ти сідай. Он туди, поближче до світла, — показав на крісло.

Я машинально роблю все, як велить Баранчик. Його слова для мене магічні. Ніби загіпнотизований, зараз я вволив би будь-яку його волю.

— Ну як ти живеш? — він підсуває поближче до мене стільця, повагом сідає. Складає долоні на ковіньці і пильно дивиться мені в очі, ніби читає думки.

— Добре, — одказую звично.

— Все добре, значить?

— Так, щоб усе — ніколи не буває.

— Не буває,— погоджується він, а я не можу зрозуміти, чому так довго Баранчик зволікає з тим, що хоче мені сказати.

— Одружений? — глипнув з-під брів, наче мав конче завважити мою реакцію на ті слова.

— Невже ви мене покликали, аби дізнатися — одружений я чи ні?

— А що, може, навіть і це...

— Тоді ні.

— Чому?

— На те є свої причини.

— Про них я й питаю.

— Не треба.

Він опускає голову, замислюється. І коли знову зводить на мене погляд, я помічаю, що очі у нього блакитні. Десь на дні тих колючих очей відсвічує ніжністю чи то якийсь спогад, чи думка.

— Скажи, ти... — й запнувся. Збрижками взялося чоло.— Ти любив її?

— Ви знали Галю? — Гарячий вітер ударив мені в лице.— Що з нею?

— Це добре,— сказав він.— Це добре, що ти згадав саме її.— І він знову примовк, і очі його ще дужче поголубіли, стали чистими, як у дитини.— Але ти не відповів на моє запитання,— мовив по хвилі мовчання.— Це для мене багато важить. Не дивуйся старому.

На старого Баранчик скидався хіба що через колючу щетину. Дрібненькі мережки зморщок, що залягли під очима, тільки здобрювали вираз обличчя цього літнього чоловіка.

— Я люблю її. Якщо ви справді знали Галю, то вам неважко повірити в це.

— Авжеж. Та хотілося почути від тебе ці слова. Певно, я видамся тобі трохи той... Ну, та не про це мова. Ти не уявляєш, як я зрадів, коли почув у трубці оте "бе-е-е". Потім потерпав, що, може, це й не ти. Може, хтось інший захотів поглузувати з мого прізвища. Та коли побачив тебе, розвіялись усі сумніви. Впізнав.

— Як ви могли мене впізнати?

— Як? Навіть сам не знаю. Галя ніколи не розповідала, який ти зовні... Вона говорила про інше. Однак я впізнав тебе відразу. Певно, через те, що часто думав про тебе. Більше того, я довго чекав нашої зустрічі. Я вірив у неї. І весь час почувався у великому боргу перед тобою, Галею... Можливо, й перед самим собою. Потім геть утратив сподіванку знайти тебе. Бо знав тільки ім'я. Ім'я та ще... І тут цей дзвінок.

— Розкажіть. Розкажіть усе.

— Для того й сподівався знайти тебе. То я сказав дурницю, що втратив надію. Мусив знайти...

— Де ви зустріли її?

Він довго мовчав.

Потім скрипнув протез — Баранчик підвівся. Загупав ковінькою до шафи. Нагнувся до нижньої шухляди. Холод настороги пройшов по мені сиротами. Я напружено стежив за кожним рухом цього чоловіка.

Ось він дістав із шухляди якийсь зошит. Вочевидь, це був давній зшиток, охайно стулений з неоднакових аркушів.

Скрип-скрип — він підійшов до мене. І подав зшиток, од якого я вже не міг відірвати очей. Щось ворухнулося в серці і розпливлося терпкістю.

— Спершу ці записи я робив лише для себе. Пізніше зрозумів, що вони потрібні й тобі... І Галі. Нам усім. Тим, хто... Я залишу тебе на часинку. Хочу, щоб ти побув із нею на самоті.

І він пішов, спираючись на ковіньку, трохи згорбивши спину, наче під тягарем тяжких спогадів.

Я перегорнув побляклі сторінки. Вони були списані невправним, нерівним почерком і до того — чорнилами різного кольору. Либонь, усе це писалося за різних часів і обставин. Багато аркушів було вирвано, деякі сторінки перекреслені. Дати не проставлені.

ІЗ ЩОДЕННИКА ІВАНА ІВАНОВИЧА БАРАНЧИКА

Написане чорним чорнилом

Вибух підкинув наш човен, коли до берега було вже рукою подати. А на березі починався ліс, і він міг нам стати рятунком, приховав би від проклятущого "юнкерса". З шаленим свистом проносився над нами літак, схожий на величезного хреста, і довкола човна пінилася од куль вода. Горіли долоні, ніби стискав я в руках не дерев'яні весла, а розжарене залізо.

Ну, хлопці, ще раз!

Нам зосталося раз-другий махнути веслами, і дерева б сховали нас. Мабуть, це зрозумів і ворог. Бо на кількох людей не пошкодував цілої бомби...

Якийсь час мене з блискавичною швидкістю несло в чорну безодню.

Опам'ятався в холодній воді.

І не було "юнкерса" вгорі, та не було й моїх хлопців, і не було човна.

Вода засмоктувала мене в глибину, а я безпорадно борсався усім тілом і, хоч до берега лишався якийсь десяток метрів, не міг зрушити з місця. Змахнув ногами, але права моя тільки повисла в воді, як пудова гиря, і стала тягти мене вниз.

Почервоніла вода хлюпнула мені до рота нестерпною млістю. Я бився у тій важкій, як ртуть, рідині і захлинався нею. Захлинався власною кров'ю, що почервонила всю річку.

Раптом тіло моє спорожніло, полегшало й гойднулось у рожевім тумані. Перед очима з'явилось обличчя дружини, а потім личко маленького сина, котрого я так і не бачив. Дивно, що привидівся він так виразно, після того, скільки не намагався, не міг його так уявити.

Коли помираєш, за коротку мить багато може зринути в нам'яті, і є в ній щось таке, заради чого ти борешся зі смертю, що пробуджує в тобі силу, якої, здавалося, вже нема. І ти знову воскресаєш.

Не знаю, що відродило натугу в мені. Чи личко небаченого сина, чи раптова думка про те, що немає вже моїх хлопців і нікому доповісти про наслідки розвідки? Я з божевільною люттю став одштовхуватися від важкої червоної води, черпав її ротом, захлинався нею, знемагав од солоної млості, але поволі наближався до берега. І яким же довгим для мене був отой десяток метрів! Лише раз махнути веслом. А руками, коли твоя ж нога каменюкою тягне тебе до дна, ти змахуєш сотні разів, і все здається, що на одному місці. І немає до кого гукнути, щоб попросити допомоги. Хлопців уже покрила вода. І саме тому ти мусиш будь-що виплисти.

Коли я дістався берега, навіть не силкувався звестись. Сяк-так перетис ногу ременем. Припав до гарячої землі й поринув у глибокий сон.

Написане синім чорнилом

І було біло-біло довкола. Стеля, стіни, простирадло і навіть волосся лікарки, що стояла наді мною, теж було білим. Тільки очі її зеленіли, як два лісових джерельця.

Я посміхнувся, але вона відвела свій погляд убік.

Тоді я ще нічого не знав.

І тільки коли захотів випростатися після довгого сну, відчув оту порожнечу. Жах стрепенув моїм тілом. Я спробував підхопитися — не стало сили. Захотів одкинути простирадло, переконатися, що все те мені примарилося, але раптом злякався. Злякався на себе глянути, бо вже свідомість сіконуло слово "нема".

— Що ви зробили?!! — заволав я до болю у скронях.— Що ви зробили, гади?!! — Я кричав, лаявся, ганьбив білокосу лікарку на чому світ стояв, а вона мовчала, опустивши голову, наче школярка.

— Гляньте, що ви зробили з людини! — я рвучко звівся на лікті й відкинув убік простирадло. І тут затіпався од люті й жалю, біль пронизав усе тіло.— Вас би у бій! У пекло! А то поховались тут, людей нівечите! У бій вас, щоб побачили...—І я знову полинув у чорну безодню сну.

* * *

Кілька днів я ні з ким не хотів розмовляти. Тільки дивився у стелю.

— Іншого виходу не було,— сказала вона.— Ногу вам відтяло вибухом. А ми лише зробили свою справу. Виконали обов'язок.

— Легко сказати, обов'язок. Чому не спитали мене?

— Якби ми чекали, то не було б у кого питати. Добре, що живі зостались.

— Навіщо таке життя? Кому я тепер потрібен?

— Усім.