Мандрівка на край землі - Тендюк Леонід
От ми й кинемо їх у гірський потік. Щоб він доніс людям.
І ми кидаємо квіти на воду.
Незчулися, як дійшли до океанського узбережжя. Хвиляста долина вся перетята ниттям струмків — вузьких і ширших, звивистих і прямих. Над ними — хиткі дерев'яні містки. Через широкий потік, що не вгаваючи шумить унизу, підвісний міст. Міст розгойдується високо над водою і веде вгору, до похмурої чорної скелі. Обережно, крок за кроком — і ми, нагойдавшись над прірвою, опинилися на скелі. Унизу під нами луг. Жовте, синє, біле. То курильське літо вигаптувало квітами, які востаннє, перед осінніми холодами, заяскравіли барвисто.
Метрів за сто від берега в океані багатосхідчата брила. На ній білі, чорні, сизі, оранжеві птахи, мов виточені мармурові статуї.
— Що за дивина?
— Хіба ти не знаєш? — відповів Забір. — Птахи перед дорогою в теплі краї злітаються на скелі Прощання, щоб у мовчанні постояти над рідними берегами.
— Знаєш, друже, мені теж хочеться постояти на прощання перед океаном і цими прекрасними берегами.
Забір нічого не відповів. А коли увечері я відпливав із Парамуширу, він також довго-довго стояв на березі.
Старший механік полегшено зітхнув:
— Машину відремонтовано!
Увечері знялися з якоря і лягли курсом на південь — до мису Васильєва. Збиралися йти океаном, але налетів південно-східний вітер, небезпечний тим, що хвилю жене до берега і, чого доброго, може викинути судно на скелі. Тому змінили курс і звернули в Охотське море — під прикриттям західних вершин Парамуширу вітер буде не страшний.
Лавіруючи між мисом Опорним і скелями Чортів Палець, вийшли з Другої Курильської протоки в море. Праворуч, оповитий туманом, височів Алаїд. На вахті сьогодні Чулков і я; Сашко на ходовому містку — стежить за горизонтом, я — біля стерна. Курс 180 градусів. Від мене вимагається — тримати судно на заданому курсі, щоб воно "не рискало". І хоч не треба великого вміння, все ж побоююсь, щоб не збитися з курсу. Володимир Піков, мабуть, здогадується про це, час від часу підходить до репітра, звіряє його показання.
Я пильно дивлюся на золотаве коло компаса, фосфоричну помітку — 180° і бачу: над фок-щоглою рясні грона зірок, сизий туман; а там попереду, де туман переходить у темряву, просто з моря виривається широка кольорова стрічка світла. То — нічна райдуга. Вона дугою розділяє небо надвоє. Лівий кінець упирається в темряву Парамуширу, правий — в Алаїд. Враження таке, ніби між островами перекинуто велетенський міст.
Світало. Через кілька хвилин нам здавати вахту. Знаходимося в районі мису Шелехова. Здалеку, крізь серпанок туману, видніє стрімка гора. То — вулкан Фусса. Їх, вулканів, так багато на нашому шляху, але цей найкрасивіший. Його сиві, аж білі, схили, на яких глибокими жолобами проступають сліди колишніх магмових потоків, круто спускаються до води; правильної конічної форми вершина покрита снігом; навколо розсипано з десяток іржаво-зелених пагорбів — ніби гриби-малюки біля гриба-велетня.
Вранці, коли, я прокинувся, наша "Чайка" стояла на рейді, за кілька миль од мису Васильєва. Хлопці без нас — тих, хто вночі ніс вахту, — для тамтешнього маяка вивантажували балони. Вони збиралися робити останню ходку. Я й поїхав із ними і, нарешті, побачив живих морських видр — каланів.
Ще в сиву давнину хутро калана цінилося на вагу золота. Красиве, шовковисто-ніжне, що переливається то коричневим, то смолянисто-чорним, воно за носкістю не має собі рівних. Недарма одна каланяча шкурка коштує так багато… Зараз калани стрічаються рідко. У Радянському Союзі вони водяться на острові Міднім, на Урупі і тут, на мисі Васильєва. Як у минулих століттях, так і недавно, до звільнення Курил, на цього звіра по-хижацьки полювали зайди-мисливці — американці, японці, а пізніше й англійці.
Скелясті, порослі водоростями береги. Хаотично розкидані уламки каміння забризкані крутою хвилею. В'юнким гадюччям по воді плазують смуги морської капусти. Вони видовжують своє слизьке тіло в напрямку вітру; між ними — вузькі коридори води. Наш бот, одчаливши від пірса, ледве пробирається цими коридорами, які стають вужчі й вужчі. Щупальця капусти прилипають до бортів, чіпляються за металевий ніс, намотуються на гвинт.
Якщо морська капуста обплутала гвинт, вважай, ти в обіймах стихії: куди захоче, туди й винесе прибій. І ми, засукавши рукава, вибираємо з крижаної води тих причепливих "гадюк".
Піднімається шторм.
Наступний острів — Онекотан. Я не забуду, як ми, матроси, лежали на пропахлій літом і морем траві, оглядали бухту й гору з жюль-вернівським йменням — Немо, а в щілині скель спіймали білогруде пухнасте пташеня — ару.
Сонце, рідкий гість у тутешніх місцях, пробилось крізь облогу хмар, як у мініатюрні люстерка, закохано глянуло в кожну краплину роси й огнисто спалахнуло на листі шикші, криваво-червоних кетягах горобини.
Хто з чим: із картузами, бляшанками, відрами — попід кублистими кущами збираємо лохину — довгасті, як нерозталі крижані бурульки, ягоди. Кисло-солодкі, смаком нагадують наш виноград. Рот аж по вуха — теж у лохині.
На одному з курильських маяків мені сказали:
— Коли будете на Онекотані, поцікавтеся долею японської шхуни.
Тут ніхто про неї не знає. Але ми самі побачили сліди трагедії, яка відбулася кілька років тому… Серед каміння за бухтою Паганель, неподалік від мису Зеленого, лежали уламки японської риболовецької шхуни. Що вони можуть розповісти, ці потрощені океаном рештки? Суворі береги зберігають таємницю, Мовчить про неї й океан. Та в пам'яті старожилів вона зберігається навічно.
Взимку 1960 року світ дізнався про героїчний дрейф чотирьох відважних радянських воїнів: Поплавського, Зіганшина, Федотова, Крючковського. Всі були вражені їхньою мужністю. Пишалися героями й курильчани: це з їхніх островів розпочала дрейф легендарна баржа. Сорок дев'ять днів боролися хлопці з океаном і — перемогли!
А це трапилося за рік перед цим випадком. Японські рибалки поверталися з путини. Ураганний вітер розбив їхню шхуну об скелі сусіднього безлюдного острівця Харімкотану. Кілька чоловік загинуло відразу, решта вибралися на острів. Капітан помер від завороту кишок. Живими лишилося четверо. Вони, ці четверо, жили спочатку в курені, а потім натрапили на зимовий обігрівач-будиночок, в якому були запаси продуктів і одягу. Зголоднілі рибалки швидко "впоралися" з продуктами. І — почалося найстрашніше: сильніші вбивали знесилених. Навесні з чотирьох лишилося двоє.
Коли наші моряки піднялися на гору, де стояв обігрівач, вони побачили жахливу картину: напівживий японець лежав, уп'явшись у шию трупа. Цього, живого, взяли на корабель, відправили на материк. Виходили, поставили на ноги. Так, він зізнався, що задавив товариша. На запитання, чому він так учинив, відповів:
— Якби не я його, то він би мене знищив.
У другій половині дня ми залишили Онекотан і, знову ховаючись від східних вітрів, протокою Севергіна перейшли на західне узбережжя островів.
Матуа, Кетой, Сімушир… На Матуа я ходив полювати на кам'янушок — невеличких морських качок; годинами сидів на скелі, спостерігаючи, як чадить сердитий вулкан Саричева.
На Сімуширі хлопці з сейсмологічної станції показували прилади, за допомогою яких фіксують найвіддаленіші землетруси планети; водили до кратерів діючих вулканів Прево й Палаюча Сопка.
Та перш ніж побачити це, мені й моїм товаришам довелося спробувати іншого… Як тільки взяли курс від Шиашкотану, було передано SOS. Риболовецький сейнер просив допомоги. Сигнал біди одержали й ми. Не роздумуючи, капітан повернув судно назад, у Четверту Курильську протоку. Чимдуж мчали ми туди. Та з берега повідомили: "Потерпілим подано допомогу: ідіть своїм курсом".
Поки ми повертали, піднявся шторм… Погустішали сутінки, міцніше й міцніше беручи нашу "Чайку" в залізні лещата хвиль. Завирувало, загриміло. Чортова круговерть. До останньої краплини збурена морська безодня.
Ми — кожен на своєму місці. Нас валить із ніг. Нам не те що стояти важко, а й дихнути — як ніж у серце. Та, пересилюючи знемогу, і вітер, і жах, ми, з ніг до голови забризкані крижаною водою, прикріпляємо шлюпки, міцніше стягуємо канатами бочки й балони.
Хвилі перекочуються через борт, заливають палубу. Удар, другий, третій — і канат рветься, як струна.
Ми всі перед океаном рівні: капітани, штурмани, матроси. Нам нічого хизуватися. Нам нічого брати в дорогу дріб'язковості — у великому плаванні вони не потрібні. Це, бачу, розуміють усі: від капітана до веселуна Саші Чулкова.
Така ніч — що вогневий рубіж: переступивши його, ще раз усвідомлюєш — немає почуття, сильнішого за дружбу й взаємовиручку.
Судну пом'яло боки, а серед екіпажу "Чайки" мені перепало чи не найбільше: я застудився і покалічив ногу.
До кінцевої гавані — сотні миль. І мене висадили на невеличкому середньокурильському острівці… Мовчазні береги і острів як острів: таких тисячі в Тихому океані. Довжина його не більш як два кілометри, стільки ж — у ширину. Майже вся площа — схили діючого вулкана. Вечорами над чорною пащею кратера палахкотить зловісне огниво, — так малюють міфічних огнедишних драконів… Хлопці-вулканологи, чиї намети притулилися до підніжжя гори, вивчають загадкові сили "пекла". Так приборкують непокірне серце землі сьогодні, а в давнину айни, або ще інакше курили, пробудження гори пов'язували з ім'ям підземних духів — камулів. Один із них, всевладний, злий чаклун Туйла, буцімто їздив на легких бамбукових нартах, у які було впряжено дикого собаку Козея. Коли собака "норовився", гори здригались і люди чули грізне гарчання. Ще жахливіше ставало, якщо камули бралися готувати вечерю. Китові кістки й жир, що ними розводили багаття, кіптявили небо, і дим той роз'їдав очі, отруював душу.
Ще й понині чадить те вогнище. Здригається острів, осипаються схили. А внизу, на сплюснутих клаптях застиглої магми, — високі трави. Росте вузлувате борець-зілля, під вітром спроквола погойдується жовтоголовий шаломайник, і, як не дивно, зоріє світлоока ромашка.
Я виснажений ступив на той берег і ніби відчув приплив сил. Не знаю що — лагідне вересневе сонце чи, може, духмяне різнотрав'я — вгамувало пекучий біль. І я частіше почав ходити на берег, пожадливо вдивляючись у мерехтливе океанське марево: чи не забіліють довгождані вітрила?
Вітрил не було, і я тривожився й не переставав думати про них.
