Мандрівка на край землі - Тендюк Леонід
Там, у затишній бухті, ми відстоювалися від північно-східних вітрів. Коли ж шторм улігся, взяли курс на південь, до мису Хрестового. На тому мисі маяк, а в глибині материка — гідрометеостанція. Туди треба завезти вантажі, скинути кілька поросят і одну козу. Решта призначається для інших метеопостів і маяків.
Ось і мис Хрестовий, бухта Ходутка. Судновий час — 7.30 ранку. Туман розвіявся, і тільки прозора, тонка імла де-не-де залишилася над водою. У променях сонця вона тремтить і переливається, як у наших широтах літепло.
Високі накати й мертві брижі — довжелезна, багатометрова дуга — змінилися пологими хвилями. Судно стоїть носом до накату, тому його ледь-ледь погойдує. За кормою галасливо кричать чайки та чути, як об форштевень раз у раз треться якірний ланцюг.
Все підготовлено для висадки, а капітан не поспішає. В його каюті зараз старпом і другий штурман. Вони про щось радяться. Ми ж із палуби на "самодури" ловимо камбалу. "Самодур" — довга нейлонова волосінь із важелем і кільканадцятьма гачками, прив'язаними на коротенькі нитки-відростки. Нажививши кусочками риби ті гачки, кидаємо їх у воду і потім смикаємо.
Сіп! Сіп! — і, дивись, то в одного, то в другого над водою гойдається сплюснута білопуза камбала.
Туго натягнуті ниті іскряться в краплинках води, і таке враження, що то не рибальські снасті, а сонячна пряжа, а ми, ткачі, щойно висотали її з голубої куделі океану. Навіть вичовгана білобока камбала здається човником із цього казкового ткацького верстата…
— Годі каламутити воду! — гукає штурман. — Мерщій на весла!
Бот спущено. Зачахкав моторчик. Здригнулися канати, якими прив'язані понтони.
Ми тримаємо курс у гирло ріки Ходутки.
Вдалині — гори, невисокі, ніби іржаво-зелені скирти соломи, розкидані ген на видноколі. Трохи на північ — бухта П'яна. З півдня її облягає вигиниста клиноподібна тераса, поросла різнотрав'ям. За три кабельтових східніше Хрестового над рифами бовваніють щогли затонулого корабля. Давно колись японські мисливці на котиків поверталися з полювання; на радощах випили — і пішли на дно. Відтоді й назва бухти — П'яна.
Доставити вантажі на метеостанцію легше легкого, а от із маяком гірше… Попереду гора. На ній — маяк. Туди й треба винести дев'яностокілограмові балони ацетилену.
Нас двадцять матросів, навіть ті, хто вночі стояв на вахті, зараз силкуються біля цього гримучого вантажу. Ацетилен — небезпечний газ: від іскри може спалахнути. Одного балона досить, щоб ми із своїми козами й поросятами злетіли в повітря. Тому обережність — над усе.
Балон — на двох, Його заарканюємо довгою вірьовкою. Важко. Крок за кроком посуваємося вгору. Руки терпнуть од напруги, пересихає в горлі, сорочка прилипає до спини. Від балонів тих, коли глянути вниз, на гірському крутосхилі в'юняться глибокі сліди, ніби повзли іхтіозаври.
У заростях трави, вільщавика і кедрового сланика пробиратися важко. Але не відступаємо, Тіло стає виснажливо легким. Підкошуються ноги. Зате яке щастя — на вершині! Довкруг гори й гори, і барвінкове небо, й золоте сонце. А внизу — безмежжя океану.
Будиночок метеорологів — на розлогому підгірному плато, за вигином, який робить Велика Ходутка. Один-єдиний на сотні кілометрів тайги, Довгий коридор, три бокові кімнати. Живуть тут хлопці — Валентин Басов і Володимир Адамовський — з Сибіру, Федір Колісников — із Литви.
Федора й Володимира зараз немає — в тайзі, на полюванні. Проте сьогодні тут, як ніколи, гамірно: в гості до хлопців завітав давній знайомий, камчадал-мисливець Олексій Павлович Мелехін. На вогник забрели геологи, нарешті, ми — з гідрографічного судна.
Таке трапляється не часто. Тому й радіють зимівники нашому приїзду. Валентин і Олексій Павлович бідкаються, чим пригостити. Розводять вогонь, на плитку ставлять каструлі й сковорідки.
— Гей, відчиняйте двері! — чується знадвору.
До ніг кидаються захекані собаки. Нарти.
На них величезна туша. Володимир і Федір поспішають нам назустріч.
… Кінця трапези я не дочекався. З Олексієм Павловичем пішов до річки.
Сонце згасало. Я бачив, як воно натомлено лягає в мохову постіль, залишаючи на травах цяточки багрянцю.
Важко зітхав океан. Кружляли чайки. У прибережному буйнопіллі скрикнув птах ара. На забуруннях глухо рокотіла річка.
Ми попрямували у верхів'я Ходутки, до бурих скель, що звуться Копи Сіна. Річка, різко повернувши вправо, через кам'яні насипи поспішала до океану.
Сіли на прогрітому сонцем камені, задивилися на річку. Не дивимось — слухаємо її голос.
Музика справді звучить. Над луками, над заріччям, над океаном. Музика, розлита цією тихою річечкою.
Олексій Павлович на своєму віку бачив усякого… З поморів сам, архангельський. Навіть із того села, де народився Ломоносов. До революції ще ходив у кругосвітні мандри. Плавав і на транспортних, і на військових. Пізніше оселився в тутешніх краях. Мисливцем став, соболятником. Там, за кілька десятків кілометрів од Хрестового, під горою стоїть його будиночок. Раніше Олексій Павлович жив нижче, на узбережжі бухти Асачі, але з океаном у діда незгода.
— Ті хвилі цунамі звуться, — мовив. — Кажуть, японці так назвали. Коли трапляється підводний землетрус, тоді виникають. У наших краях їх бояться дужче вогню. Страхітлива сила, все на своєму шляху руйнує. Наслухалися ми про них багато, а тепер і внукам можемо розказати — самі пережили горе.
Було це років з десять тому. Я жив в Асачі, біля річки Каламутної. Як і тепер — сам. На сотні кілометрів жодного поселення. Під горою стояв мій будинок, а трохи вище, на схилі горба, — зимовище для собак.
Осінь прийшла з снігопадами, з ранніми хурделицями. Все позаносило, позамітало навколо.
На світанку почув незвичний шум. Накинув кухлянку, взяв рушницю. Думав, якийсь лісовий гість завітав до собак. Піднявся на пагорб, а з океану — що за диво? — і шторму немає, а хвилі підступають аж до будинку. Не встиг ступити й десятка кроків, як вода затопила хату і розлилася далі.
Все сталося блискавично — ні моєї халупи, ні човнів. Нічого не лишилося. Зостався як стою.
Океан відступив. Світало, і я побачив, як унизу, де раніше пінилася вода, зачорніло кам'яне дно. А за кілька хвилин океан знову вернувся у свої старі кордони. Цього разу він лизонув навіть мій сарай. Шестеро собак потонуло, а решта була вище, зі мною.
Вода пройшла майже біля ніг і відступила.
— Ну, а що далі?
— А далі…
Олексій Павлович розповів, як довгі дні й ночі петляв на собачій упряжці в міжгір'ї. Перевальна, Двогорба. Хуртовина… Холоднеча. В дорозі, щоб не загинути від голоду, бив собак і їв сире м'ясо. Відпочивав під снігом, виліпивши снігову ярангу. І не здався. Переміг!
Я чув про ці хвилі раніше. Олексій Павлович розповів про цунамі, що трапилося в 1952 році. На світанку п'ятого листопада десь на південний схід од берегів Камчатки океанські глибини сколихнув могутній десятибальний землетрус. За два останні століття це було найбільше моретрясіння. Про його попередника, цунамі 1737 року, у своїх експедиційних записках згадував дослідник камчатської землі О. Крашенинников. "На першому Курильському острові Сумшу, — писав він, — двигтіння землі було, що від нього багато балаганів попадало і людям стояти неможливо було… А потім, як перестало двигтіти, то води раптом із моря з великим шумом саженя на три прибуло, вона зразу ж знову в море відійшла так далеко, що в протоці, яка між першим і другим островом, де камінь дикий, на сажень угорі над водою видно було".
Цунамі — страхітлива стихія. Швидкість хвиль досягає восьмисот п'ятдесяти кілометрів на годину. Так, камчатське цунамі 1952 року через шість годин дійшло до Гавайських островів, а ще через три години хвилі вдарилися об береги Північної Америки.
Поки ми розмовляли, почало темніти. Волохаті сутінки наповзли з гір. Від луговин потягло холодом. Над річкою заклубочився туман.
Під час океанського припливу вода в річці підступає аж до скель, де ми зараз сидимо. Та до повного припливу лишилося кілька годин, тому русло обміліле, а крила берегів широкі, з мокрими відкосами.
Коли ми йшли сюди, я помітив на прибійній смузі мереживо слідів, а поряд — дві вузенькі низки таких же лапатих відбитків.
— Ведмедиця з дітьми обхід робила, — мовив старий мисливець і пояснив: до тих он скель клишоногі по рибу ходять.
У пітьмі щось заворушилося, почувся плескіт води. Ми принишкли й нижче спустилися зі скелі, отож забуруння височіло тепер над нами. І — побачили ведмедя. Він сидів на камені й зосереджено дивився на воду. Як тільки піднімалася хвиля, ведмідь рвучко простягав лапи й вихоплював з води хвостату, що пручалася з усіх сил, чавичу. Одна, друга, третя, Куди ж він діватиме улов? Так і є — клишоногий клав рибу під себе.
Нарешті, перепочив, помацав під собою, а риби чортма. Розлютований, він підняв камінь — і у воду! Другий, третій. Потім, заревівши, подався геть.
Хотілося пожити серед цієї чудової природи. Та треба було вирушати далі, до мису Лопатка.
Лопатка — південна околиця Камчатки: низинні, піщанисті береги, що переходять у хвилясті, з розлогими пагорбами, дюни. Густі, високі трави — зелене, неозоре безмежжя, пустельний берег, вода…
Ми запалили маячний вогонь і відчалили в затоку Камбальну, на мис Безіменний.
Я добрався до скелі, що виступала далеко в море. З неї видно на дні кожен камінець. Піді мною, ну, точнісінько голова лева. Голова поросла травою, яка колишеться, мов грива.
Лев. Людина-лев! Уночі, коли прислухаєшся, чути, як він дише. А в негоду далеко лине ридання.
Було те давно. Злий мисливець зайшов у тайгу. Біля річки Заозерної, де з води проступає скеля, побачив сліди, що вели до озера. То північний красень олень, одбившись від стада, прийшов до водопою. І мисливець звів курки. Пролунав постріл. Упав олень.
Чорним птахом на море сіла ніч.
Чорний туман сповив узбережжя.
Уранці, коли люди глянули на те місце, де лежав забитий олень, побачили схожу на лева скелю. Кажуть, то скам'янів мисливець.
Унизу, під скелею Лева, — озера. На березі одного з них дерев'яний будиночок — стійбище їздових собак. Ось вони, тутешні прудконогі коники! Вожак — із чорними плямами на голові — лащиться, скакає мені на груди. Доглядають собак хлопці-каюри: Олександр Данилов і Василь Соломатов.
