Мандрівка на край землі - Тендюк Леонід

Заготовляють для них на зиму рибу — кету, чавичу. В'ялять її або ще закопують у ями, і вона протухає, потім замерзає. Юкола зветься.

Капітан побоявся, що буде відплив і ми опинимося на мілині — вгору злетіла ракета, потім крізь шум прибою до нашого слуху долинув рокіт мотора. По нас ішов бот.

Каюри залишилися на березі. Я знаю, їх чекає томлива довга ніч, шепіт хвиль, крик сполоханої чайки, сяйво молодого місяця вгорі. І тільки сну не буде… А ми пливемо у пітьмі. Вода довкола човна, розлітаючись, іскриться. Я зачерпую того іскристого дива в жменю. Якусь мить вода ще горить на долоні, а потім гасне, і я відчуваю пестливу холоднечу.

Тут, напевно, нам не доведеться більше бути. Але що ми залишили по собі на цій далекій землі? Які спомини? Яку пам'ять? Вогонь. Так, вогонь!

Он там, ген на горі, куди ще вранці, проклинаючи все на світі, дерлися з балонами, невсипно дивиться на океан око маяка.

Кораблі йдуть на захід, повертаються на схід: вантажні, пасажирські, риболовецькі. На картах чітко накреслено шляхи — то прямі, то зигзагоподібні лінії. На ходовому містку — недремна вахта. Все злагоджено й чітко. Та все ж — боязко в пітьмі. І як схвильовано й радісно заб'ється серце моряка, коли раптом уночі, крізь морок туману, йому здалеку зажевріє вогник маяка!

Нам, матросам, нелегко доставляти на високі крем'яні гори вантажі. Взагалі нам не з медом на цьому судні. Та яке щастя, що вогонь, запалений тобою, вселяє радість у серця інших!

Перший з півночі на Курилах — острів Шумшу. Роз'єднаний він із камчатським материком неширокою, але бурхливою семимильною протокою.

Шумшу і південна околиця Камчатки — мис Лопатка — колись, за давніх-давен, — єдино ціла суша, а тепер два протилежні береги, яким ніколи не бути разом. Тому так сумно дивляться вони один на одного очима маяків. Від цього мису до рейду Великого — воріт Охотського моря в Тихий океан, що розташовані неподалік від острова, — для звичайного судна ходу на годину-дві. Та нашому "старому лаптеві" цю семимильну відстань довелося долати всеньку ніч.

Капітан хмурив брови. Його зіпсований настрій, мабуть, передався й машині: вона десь глибоко внизу то важко зітхала, то раптом, вібруючи, починала відчайдушно стугоніти.

— Б'ється серце капітана! — пискляво затяг Чулков.

Чулков — хлопець хоч куди: смугастий тільник, на голові — обшарпана вітрами панама; худе, ніби його в'ялили, обличчя, блискучі чорні очі. Такий в огонь і воду. Сашко Шаломанов, Юрій Євдокимов, Чулков і я залишилися на палубі.

Холодно. При сяйві серпневого місяця кругом видно, як шаленіють хвилі, увінчані пінявою торочкою.

Чайки понад самою водою, а це означає: наближається шторм.

Нас четверо на палубі. Нам кожному по-своєму хороше в цю неспокійну буряну ніч.

Аж до ранку, не вгаваючи, шуміло Охотське море, а там, східніше, за горбоспинним бар'єром Шумшу, до нього озивався Тихий океан.

Вранці стали на якір за мисом Чибуйний, Чибуйний — це вже Курили.

Туман стелився над водою, клубочився вгорі, плазом лягав на палубу, клоччям чіплявся за щогли — сірий, густий курильський туман. Острова ми не побачили, але за криком чайок і запахом диму, що їх вітром доносило на рейд, вгадувалася його близькість.

— Шлюпки на воду!

І от ми у рятувальних нагрудниках з гала сом і гиком плигаємо в шлюпки.

Ніби дозорці, далеко від берега скелі-кекури. Підводні рифи, гостробоке каміння, обплутане водоростями. І — безліч птахів. Лякливі морянки, довгошиї смолянисто-чорні баклани, попелясті морські голуби, чирки, крякви.

Бот зробив останній рейс — ми на острові, йдемо на північний захід, до річки Бітобі.

Над головою — їх можна дістати рукою — плинуть хмари. Вони — з океану. Та ось набіг вітерець, і тоді в просвітах між хмарами видніє небо, а зорові відкриваються круглобокі пагорби.

На іржаво-світлому килимі трави темно-зелені, що переходять у коричневий колір, плями. То — кущі вільхового сланика. Він корякуватий, пружинистий і не вищий за півметра — зріст зумовлений кліматом: узимку — хурделиці, цілий рік — вітри. Острівні чагарники — низькоросла шикша, кедрівник, багно — намагаються глибше уп'ястися в землю.

За піщаними дюнами раптом виходимо на стежку. Бурим обідком обвиває вона один із невисоких пагорбів. За ним широка низина, а там і Бітобі, в ній нібито сила-силенна риби, яку збираємося ловити.

Струмок, пробившись зі скелі, стрімголов падає вниз, до океану. Ми його не побачили, а почули м'яке мелодійне дзюрчання. І всі звернули туди. Пошерхлими вустами припали до прозорого джерела. Смачна водиця! Втому нашу як рукою зняло.

Під ногами — гуп! гуп! — дивне відлуння. Що таке? Штурман Володимир Піков, якому доводилося бувати на Шумшу, пояснив: то гудуть підземні катакомби. Острів, ніби дуплисте дерево, увесь у печерах і катакомбах. Ще й зараз де-не-де можна уздріти розбиту, ніби іграшкову, маленьку японську танкетку або станковий кулемет. Тут колись "господарювали" японці. Тисячі полонених китайців працювали в похмурих підземеллях, вдень і вночі довбаючи твердий грунт для укріплень. Робота кінчалася, а тих нещасних копачів чекала жахлива смерть.

Кру!

Кру?

Кру!

Я бачу над океаном журавлів. Від Лопатки до японського берега Хоккайдо довгастою низкою витягнулися Курильські острови. Один за одним, як журавлі в польоті. Крізь плинність часу і буряність подій долітає до мене курликання журавлине. Я не забув — нічого не забув!..

Над степовим притихлим полустанком спливає осінь. Вона журлива і прозора, як плеса степових озер. Пахне соломою, і шарудить соломою. Солом'яним кольором рудіє степове небо. Щодня виходжу я на цей забутий полустанок. Дитячим серцем усе ще вірю, що діждуся з фронту батька. Але повз мене мчать поїзди і йдуть люди. Бійці у вицвілих гімнастерках обнімають інших хлопчиків. І тільки я ніким не помічений стою на полустанку. До мене тихо підходить якийсь безногий солдат. Він, поклавши мені на плече руку, радить: "Іди, хлопче, додому. Іди… Війна скінчилася".

Курли…

Курли…

Курли…

Перший сум і перша тривога.

Роса іскриться чи сльози тремтять у мене на віях? Я горілиць лежу в сухій, припорошеній вуглинками від паровоза траві. Мені зрозуміло, тепер мені все зрозуміло: батько не прийде ні сьогодні, ні завтра, ні через десятки літ…

А над полем, над полустанком, над серцем моїм печаляться й печаляться журавлі. І я підводжусь, йду в степи і в дитячому серці несу свій перший гнів: "Нехай буде проклята війна!"

Бентежний поклик, чи не для того прозвучав він колись, щоб через десятиліття знову обізватися в моєму серці?

Тут, на цьому далекому острові, над цією безіменною висотою, підводиться зеленавий горбик землі. З червонозоряною п'ятикутною зіркою вгорі. Скільки таких могил зустрічав я від Карпат до Курильських островів! І в цій вічним сном спить невідомий матрос, який в ту далеку передосінню днину впав, підкошений кулею.

Тільки надвечір добрались ми до гирла Бітові.

На вогник до нас прийшли остров'яни — кремезні бородані, які за кілька кілометрів звідси на лузі косили сіно. Завітали хлопці, що доглядають собак. Он там, за Бітобі, на хвилястому узгір'ї, височіє їхній будиночок.

Сонце сіло. Туман порідшав. Чарівна ніч. Вдень було парко, а зараз прохолода свіжить обличчя. Нас десятеро — місцеві хлопці й ми, матроси. Десятеро — росіяни, українці, камчадали. Аби ви, хлопці Японії, хлопці всього світу, знали, про що ми говорили в цю лагідну ніч, ваші руки ніколи б не тяглися до зброї! Ми говорили про тиху, увінчану червоною зіркою острівну могилу, про дружбу й злагоду, що єднає народи й серця.

Ліворуч, через протоку, високо в небі біліла снігова вершина. Острів-вулкан Алаїд.

— Старий надів капелюха, — мовив літній каюр.

Остров'яни знають: якщо Алаїд вкривається памороззю, снігом, жди холодів.

Загадкова гора Алаїд. На Курилах це — найвищий вулкан, що на чатах при виході з Охотського моря в океан. Нині він спокійний. Та нещодавно пробуджувався. Викинута ним магма утворила острівець, який пізніше, з'єднавшись з Алаїдом піщаними косами, став півостровом.

І я від курильчан почув легенду:

Жив на світі, ген на краю землі, хоробрий рибалка Алаїд. Багато синів було в нього. Вони, як і батько, ловили рибу, полювали на морського звіра. Одного разу сини вийшли в море. Залишився дома лише Алаїд, а з ним — найменший син. Старий закурив люльку, почав лагодити сіті. І раптом бачить: десь здалеку, від океану, як злодії, нишком підкрадаються чорні хвилі. Підвівся гордо відважний рибалка, вдарив своєю міцною рукою тих повзучих потвор — і вони враз відступили. Та їх було багато, і Алаїд бився з ними день, бився другий. А на третій, коли хвилі відступили і забризканий краплинками багрянцю світанок розвіяв темряву, побачив старий Алаїд, що злі чужинці викрали його улюбленого сина.

Лише через багато років повернулися додому старші сини. Вони визволили з полону меншого брата. Зустрів Алаїд сина, від радості обійняв його білими руками і залишився з ним нерозлучним…

Вогнище поступово пригасло. Дрімота склепила наші повіки. За піщаними відкосами ледь-ледь зітхають хвилі, на сіножаті спускається тепла серпнева ніч.

Сєверо-Курильськ — містечко на сусідньому з Шумшу острові Парамуширі.

З електриком рибокомбінату, хлопцем із Татарії Забіром Каюмовим, йду в глиб острова. Забір обіцяє показати мені якесь екзотичне озеро.

Ген над містом височіє вулкан Ебеко. Вже кілька годин піднімаємося на його схили. В щілинах довколишніх гір сніг. Він ніколи не розтає, а тільки чорніє влітку. Внизу під нами панорама долин і пагорбів, де росте кедровий сланик, вільха, карликова горобина. Гори покраяні численними струмками, поросли високими, тепер уже пожухлими, травами. Багрянцем зайнялися жимолость, шикша, лохина.

Щоб добратися до кратера, треба перейти з десяток струмків. Високо. Частіше б'ється серце, важче дихати. Та ось і озеро, розташоване в кратері Ебеко. Конус вулкана розмитий водою. На протилежному від нас південному боці піднімається білий дим, чути приглушений гул. То з глибин землі вириваються гарячі гази.

Забір, роздягнувшись, з розгону кидається у воду, я обережно пробую її рукою. Тепла! І ось я теж в озері, чи то ба — у кратері вулкана. Місцями вода навіть гаряча.

Шкода, не взяв із собою маски — цікаво було б розвідати, яке тут дно — глибина озера близько двадцяти метрів.

Ми бовталися понад годину.

Квіти! Скільки їх довкола розсипано на крутосхилах! І ось в руках у нас цілі оберемки.

— Кому їх подарувати? — запитую.

— Кому? — дивується Забір. — Ну як кому? Сьогодні в когось, певне, день народження, а може, весілля, а може, інша радість.