Імітація - Кононенко Євгенія
А тут же пані ого-го...
Лунає дзвоник у двері. Лариса згадує, що до неї має забігти Сашко Риженко. Поки її мама в лікарні, а син у школі. Вони іноді прикрашають свої скажені долі солодкими випадковими зустрічами. Правда, Сашко збирався передзвонити до того, як забіжить, але спробуй, додзвонися, коли раптом така подія! Мабуть, зараз усі київські інтелектуали зависли на телефонах! І Лариса не може відірватися від слухавки, хоча Риженко дзвонить удруге.
– Розумієш, я знала її. Тоді, коли її ще ніхто не знав, але вона вже була такою, якою вона є. Вірніше, була... О, Господи, як це страшно! Кожного з нас доля може штовхнути під товарняк!
– Кожен з нас може впасти під товарняк!
– Так, якщо штовхнуть, то неодмінно впадеш!
– Іноді падаєш, коли й не штовхають...
Лариса роздратовано підвищує голос – вона не любить, коли хтось намагається зруйнувати вибудувані нею концепції:
– Я знаю її давно, дуже давно! Це людина, яка кого завгодно змусить впасти, але сама не впаде! Це потяг, який і без рейок доїде, куди треба!
– Але ж от, не доїхав...
Саша Риженко дзвонить утретє. З "автомату" прямо на будинку Лариси він набирав її номер і було зайнято. Значить, вона вдома. Чому ж не відчиняє? Він дзвонить довго і нарешті чує за дверима кроки. Стукайте, і вам відчинять. Коли він обіймає нечесану Ларису з одним підмальованим оком, вона, замість того, щоб обняти його за шию, раптом запитує:
– Ти вже знаєш?
– Що саме?
– Ти давно з дому?
– Я вибіг ще до дев’ятої, бо мав віддати пакета людям, що летять за океан. Ідучи до тебе, набираю твій телефон з усіх таксофонів. Що сталося?
Вони заходять до спальні. У Лариси з ночі розібране ліжко. Риженко обнімає її, знову питає, що, власне, сталося. Знову телефонний дзвоник.
– Я знаю, – відповідає Лариса, – ні, це не може бути нещасний випадок! Міліція склала протокол, але справи не відкрила? А навіщо їм справа? – і, прикривши слухавку рукою, до Риженка:
– Зараз, Сашику, хвилиночку, а ти поки йди до душу.
До душу Риженко не пішов, він намагається щось зрозуміти з тієї частини телефонної розмови, яку він може почути:
– Я кажу тобі те, що вже сьогодні казала, тільки вже не пам’ятаю кому: це людина, з якою не трапляються нещасні випадки! Вона просто об’їде ту дорогу, де щось може трапитись! Її порішив або дуже досвідчений, хитрий і сильний, як вона. Або... або це міг зробити абсолютний дилетант... Та яке самогубство, не так себе гублять, не так! Вона вночі бачила, як кішка! Ми з нею разом ходили на курси іспанської мови, коли вона ще жила в халупі на Боженка! Ой, ну ти мені будеш казати! Я ніколи не кажу того, чого не знаю напевне!
Бачить у темряві, очі, як у кішки, халупа на Боженка... Риженко, здається, як каже його син, "в’їхав", про кого йдеться. Але цього не може бути! Він іще вчора твердо вирішив, що з Мар’яною нічого не може бути! Такі жінки не гинуть просто так! Ларисо, це Мар’яна? Що з нею сталося? Ти мені можеш сказати? Ларисо, це непристойно – довго говорити по телефону, коли до тебе завітали гості!
– Гаразд, ти мені нічого нового не скажеш! Будемо чекати новин... Чеканчук їде за нею сьогодні увечері... Але все це дуже страшно... Так, всі ми під Богом ходимо, а Бог за всіма не може встежити, навіть за такими яскравими... особами.
Лариса перехрестилася і поклала трубку.
– А тепер вимкни телефона і розкажи мені, в чому справа...
... Лариса і Сашко Риженко стали коханцями з легкої руки Мар’яни. Вони вчотирьох – Мар’яна, Лариса, і обидва Олександри – Чеканчук і Риженко – їздили на євроакцію "Інтелектуали за свободу". Ту європодію фінансувала солідна фундація, але оскільки дія відбувалася в Коломиї, а не в справжній Європі, в готельні номери селили по двоє: жінку з жінкою і, відповідно, чоловіка з чоловіком. Організатори дали вказівку добирати парне число учасників кожної статі, щоб не було проблем з поселенням. У купе по дорозі туди Мар’яна запропонувала кинути виклик пострадянському святенництву, виявити істинний потяг інтелектуалів до свободи і переформувати спущені згори готельні двійки. Лариса, з одного боку, дуже не хотіла опинитися в готельному номері вдвох з Мар’яною, хоча вони вважалися найкращими подругами. З іншого боку, Лариса не хотіла відновлення стосунків з Чеканчуком, з яким кохалася тільки з любові, і ніколи – для поглиблення жіночої сутності. І цілком логічно опинилася в галантних обіймах аристократа Рижика. Він також не хотів лишатися сам на сам з Чеканчуком – хорошим хлопцем, проте безнадійним плебеєм. І також не хотів будити приспані юнацькі пристрасті з Мар’яною. Підняли дорожні склянки за традиційну орієнтацію. Івано-Франківський поїзд співав про юнацьке хуліганство. У Лариси дряпали кішки по серцю, що Чеканчук так легко відновлює шури-мури з сукою Мар’яною. Втім, значить, у них з самого початку були шури-мури, фіглі-міглі, кобель з сукою.
– Не будемо заздрити жодній складовій тієї пари, що тимчасово утворилася в сусідній кімнаті! Краще скористаймося усіма перевагами поточного моменту! – підняв келиха Сашко Риженко. Він завжди умів бачити приховану сутність банальних речей, недарма читав "Екзистенцію Східної Європи" в Пенсільванії мовою оригіналу, втім, якого в біса оригіналу? Але каліфорнійське вино було таки тамтешнього розливу. Можливо, єдине, чому навчилися українські інтелектуали, які вирвалися за межі рідної неньки, то це майстерно вдавати, ніби розуміються на коштовних винах. У Каліфорнії в дев’яностому розлили top-cabernet[17]! Це можна пити! Після каліфорнійського top-wine[18] Лариса і Сашко Риженко зсунули поряд ліжка в номері коломийського готелю. А Сашко Чеканчук у перерві між заходами "Інтелектуали за свободу" чомусь знайшов за потрібне сказати Ларисі, що вони з Мар’яною свої ліжка не совали, так і лишили їх у протилежних кутках...
– І не тісно вам в одному? – люто поцікавилась Лариса.
А тепер Сашко Чеканчук їде за мертвою Мар’яною кудись на схід, у протилежний бік від Коломиї. А Сашко Риженко, який на світанку своєї юності пройшов з тією таки Мар’яною всі стадії любовних божевіль, сидить на розібраному ліжку Лариси Лавриненко і не знає, що сказати. Він захотів був розповісти Ларисі про вчорашнє незбагненне відчуття тривоги, але навіщо говорити з нинішньою коханою жінкою про несподіваний телепатичний зв’язок з давно минулим коханням? Мабуть, не варто говорити нічого. Лариса сіла поряд. Вони обнялися, почали цілуватися. Обоє мовчки вирішили, що не чинять морально-етичного переступу, розпочинаючи любовну гру в ці хвилини. Вона теж не вийшла б з еротичної ситуації, довідавшись про смерть будь-кого з них.
Потяг летить на схід. За вікном у суцільній листопадній темряві блимають нечасті вогники, і в душі панує суцільна темрява. Минулу ніч він спав – проте погано – у своєму ліжку вдома на Оболоні і не збирався в дорогу. А до того була презентація.
– В нічних клубах для крутих шампанське істотно краще, – ділився своїм життєвим досвідом координатор Байко. Він півроку тому відвідав гулянку в клубі" Червоне й чорне", якої був не в силі забути, – там-таки подають справжнє елітне шампанське! А цеце сеча з бульбашками, – зверхньо цідив Байко, одначе, тяг руку до таці за черговим дармовим келихом.
– Вам не здається, пане Олександре, що цією залою розгулює сам диявол, – штовхається між нас, чаркується з нашою елітою, сварить людей між собою... – зітхав режисер-містик Чичак, також не відмовляючи собі в додатковій чарочці.
– Гадаю, пан режисер перебільшує демонізм події, – відповів тоді Чеканчук.
Це було рівно добу тому. А зараз він лежить на полиці і намагається не думати ні про те, що було вчора, ні про те, що буде завтра. Разом з ним їде молоденька жіночка, їх двоє в купе. Вона нервується, що лишилася сам на сам з мужчиною у невеличкому замкненому просторі. Боїться зачиняти двері, боїться вимикати світло. Коли він необережно запитав її: будемо спати? вона перелякано замотала головою, а потім почала перестелятися на верхній полиці. Чеканчук перейшов би до іншого купе, щоб дати спокій своїй сусідці, але в кожному купе хтось їде, зовсім порожніх нема. Йти третім до двох гучних хлопців, що п’ють пиво і грають у карти, в нього немає сил, і він мимоволі лякає молоду жінку своєю могутньою чоловічою статурою. А жіночка гарненька! За інших обставин він розпочав би з нею легку дорожню балачку, почастував би її тим самим пивом, розповів би щось зі своїх життєвих мандрів. І попутниця зрозуміла би, що він пізнав так багато незвичайного в цьому житті, що жінок у поїздах не ґвалтуватиме, навіть якщо котрась із них сама цього захоче.
Олександр Чеканчук так і не одружився у свої сорок років, хоча й любив багатьох вартих того жінок, і вони його теж нібито любили. В молоді літа, ще до півночі, він любив Ларису Лавриненко. Але коли він студентом останнього курсу почав з’являтися як наречений в їхній захаращеній, проте просторій квартирі на Полтавській вулиці, Ларисина мама стурбовано стала виясняти, що він має у Києві і чи потрібна йому для влаштування на роботу ота сама київська прописка, тодішній еквівалент майнового цензу... Тоді він домігся спрямування на північ, поїхав на два роки на золото, а Лариса лишилася в Києві у своїй трикімнатній квартирі. На півночі він любив дуже милу і ніжну жінку з Росії. Це була гірка любов, бо вони обоє знали, що це не назавжди. Кохання дуже часто виявляється не навіки, але, коли про це знаєш наперед, усе відбувається особливо гірко й солодко. А потім він повернувся у Київ до Лариси, яку він завжди болісно порівнював з тією росіянкою. О, ці роздвоєні дороги людських доль! Лариса тим часом вийшла заміж за такого собі інженера Володю. Найцікавіше, що він теж був без київської прописки, але, замість того, щоб їхати на північ, зробив київську дівчину вагітною. А Чеканчук вніс гроші за кооперативну квартиру на Оболоні, влаштувався на роботу в експедицію з вивчення якихось явищ і почав писати роман "Вирвані роки", бо пережите на півночі просилося на папір. "Вирвані роки" побачили світ в одному з київських літературних часописів років через десять. А тоді він був безмежно щасливий, що написав і надрукував ті чотириста десять сторінок на казенній електричній машинці під час обідніх перерв, по закінченні робочого дня, а іноді й у робочий час.
З розділами "Вирваних років" він прийшов на квартиру до напівзабороненого Стопченка, де здобув зо два десятки захоплених читачів, серед яких була й Мар’яна.
