Імітація - Кононенко Євгенія

180 радянських карбованців на місяць. Але це не для преси. Тим більше не для некролога.

В ті часи, що зараз нам здаються далекими, майже нереальними, Мар’яна Хрипович пропагувала напівзаборонене тоді авангардне малярство: нібито гнівно критикувала буржуазне мистецтво, а насправді привертала до нього увагу якнайширшого загалу. У своїх мистецтвознавчих розвідках вона уперто наголошувала саме на українському корінні багатьох всесвітньо відомих митців. Досконало володіючи кількома іноземними мовами, завжди намагалася доносити до співвітчизників надбання світової мистецької думки.

Гаразд. Що ще? Багато всього було. І пиво, і вино на божевільних пагорбах за художнім інститутом, і все, що вони кричали одне одному у вічі на тих самих пагорбах:

– Ти йдеш по трупах, Мар’яно!

– Кожен нікчема каже сильній людині: ти йдеш по трупах!

Він не нікчема. Якби вона зараз писала про нього аналогічний текст, список заслуг також був би вагомим...

По закінченні Художнього інституту Мар’яна Хрипович продовжує наукову роботу, викладає у мистецьких закладах України. Не тільки малярство і скульптура, а й театр, музика, література, а також поєднання і взаємозбагачення найрізноманітніших проявів культури входять до кола її наукових зацікавлень. Коли почалася перебудова, її талант по-справжньому розгорнув свої крила.

Звичайно, почали "випускати", дорвалася до закордонних годівничок!

Пані Мар’яна викладає у провідних університетах Європи, Канади, Сполучених Штатів, опановує... ні... вона нібито завжди в цьому петрала... вдосконалює, так, правильно, вдосконалює нові провідні методи наукових досліджень, застосовує їх на рідних теренах. Результатом її творчої праці стала монографія "Диявол у світовій культурі XX століття", книга, яка випередила свій час.

Усі сумнівні ідейки, що зароджувались і визрівали під час їхніх дияволічних сварок на киянівських пагорбах, увійшли до цієї дещо сумбурної, проте, немає сумніву, цікавої книги. І хоч би висловила подяку! Це було б так по-американськи! "Дякую другові юності, під час розмов з яким я збагнула, що неодмінно маю написати цю книгу!"

Якщо в колах і українських, і західних інтелектуалів ім’я Мар’яни Хрипович стало відомим завдяки її науковим працям, то всенародна цікавість до її постаті виникла завдяки гостро проблемним матеріалам у вітчизняних медіа. З її думками можна було не погоджуватись, але до них не можна було ставитися байдуже.

Зі шкіри лізла, щоб привернути до себе увагу! Господи, її вже нема, нема! Вона знайшла страшну – дай, Боже, щоб миттєву, смерть під колесами потяга, і ти, між іншим, дивним чином відчув її смерть, але все ще за інерцією сперечаєшся з нею, як із живою! Ще довго ми не звикнемо, що її нема... Ой, хороше речення!

Ще довго ми не звикнемо до того, що її нема. Ще довго ми будемо полемізувати з нею, як із живою. Такі, як Мар’яна Хрипович, залишаються вічними співрозмовниками живих.

Світла пам’ять про Мар’яну Хрипович, прекрасну жінку, увічнену не лише завдяки технічному прогресу на фотознімках...

Ой же ж любила небіжчиця виламуватися перед усякою фототехнікою!

...але й на полотнах і у скульптурі, назавжди залишиться в нашій культурі...

Ні, культура тут ні до чого, є канон "назавжди залишиться в наших серцях", і це, як Отче наш. Двісті мільярдів разів експлуатується, і все одно без змін... Невже це все? Щось замало як на таку масштабну постать... Так, забув про головне, про фонд Роджера Біста!

Останні два роки свого життя Мар’яна Хрипович самовіддано працювала...

Конкурентам мало не горло перегризла – в прямому значенні! – всім, хто, крім неї, мав необережність претендувати на цю посаду!

...у фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL Усі свої сили віддавала вона допомозі обдарованим дітям України, пропаганді їхньої творчості на батьківщині й за кордоном. Українська філія фундації пріоритетом своєї діяльності обрала українські регіони, глибинку, периферію, де людям живеться найважче і де неохоплених, проте обдарованих дітей найбільше. Мар’яна Хрипович багато подорожувала по Україні, шукаючи дітей, талант яких усихав без підтримки, і які, завдяки невтомній роботі пані Хрипович, здобували головне – надію. Оздоровлення обдарованих дітей у родинах добродіїв з Європи, гастрольні тури маленьких музик із провінції, виставки картин юних художників, продаж їхніх картин за європейськими цінами – ось тільки невеликий перелік добрих справ Мар’яни Хрипович.

Отак. Цей абзац вклинюємо перед реченням "Ще досі не звикнемо". Некролог готовий.

Ну й посміялася б вона з цього тексту! Він здригнувся, згадавши, як декілька років тому вона обірвала його розлогий тост на її іменинах словами:

– Закінчуй! Мене просто тіпає, як уявлю тебе, що патякає на моєму похороні!

– А може, це ти, моя радосте, зрониш скупу сльозу над моєю труною?

– На жаль, ні! Непересічні люди йдуть рано! Нікчеми живуть довго!

Йому лишилося тільки зітхнути й підняти келеха:

– За нашу Мар’яну!

Він набрав телефон редакції.

– Яким прізвищем підписати некролог?

– Своїм, звичайно.

– Ну, може, група товаришів...

– Від редакції буде окремо. Ми на вас чекаємо. І не забудьте фото.

Фото, фото. На споді його бездонних шухляд зберігаються її пляжні світлини, де вона сміється до нього в усій красі своєї засмаглої вроди. Єдиним її одягом були довгі коси похилих верб. Їй не подобались ці фотки з часів юності. Звичайно, непрофесійні. Але, як на нього, дуже мило й звабливо. Через десяток років після того їхнього літа, повернувшись із чергової закордонної поїздки, вона гордо демонструвала йому витвори якогось канадського фото-художника, всесвітньо визнаного фахівця жіночої оголеної натури. Ото був справжній клас! Бежевий туман артистично огортав усі її вигини, а обличчя – як у діви Марії при введенні до храму.

Він розшукав світлину, де її зафіксовано тридцятилітньою. Ось вона заплела своє розкішне волосся у дві кіски і, сміючись, тримає їх обома руками. Він любив це фото. Ніхто не скаже, що пані тридцять і що в неї десятирічний син. Втім, коли їй виповнилося фатальні тридцять сім, а сину Юркові в далекому Лондоні – сімнадцять, вона також виглядала неприродно молодо і навіть іноді неповажно...

Екран комп’ютера знову закрився чорним полем із барвистими мінливими кубиками. Він клацнув мишкою, перечитав некролог, виправив помилки. Підписався підтекстом: Олександр Риженко.

Треба їхати. За вікном знову дзеленчить трамвай. І граблі стирчать з вікна на протилежному боці вулиці під тим самим кутом, як завжди. Але йому здалося, що самі граблі поміняли. Вистромили якісь трохи новіші. Бо ті мали зовсім зітліти і впасти комусь на голову. Вочевидь, це не входило в наміри власника.

Ларисі Лавриненко теж подзвонили з популярної газети на предмет некролога:

– Ми знаємо, ви товаришували з нею. Нам би хотілось не банальний текст, а щось оригінальне – все-таки жіноче перо. У нас є можливість кольорового друку, може, ви б нам щось запропонували?

Лариса швидко накидала текст для газети.

Талант добирати таланти

Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом. Але найкоштовнішою прикрасою людини вона завжди вважала талант, той особливий вогник, що спонукає людину створювати те, чого раніше в світі не було. Не всім дається той коштовний дар. І тому він є особливим, потребує захисту й уваги. Талант є надбанням нації, так само, як корисні копалини є надбанням держави. Держава має уміло використовувати свої природні ресурси. Нація повинна берегти свої таланти.

Ніяка нація не народжує стільки талантів, як Україна. І ніяка нація не ставиться до них так недбало, як Україна. Протягом сторіч поневіряються по світу обдаровані українці і гинуть у злиднях під свист і регіт своєї, української, або чужорідної сірості. І тільки зусилля одиниць рятують їх від загибелі. До числа таких обранців, що знають достеменну ціну таланту, і належала мистецтвознавець і громадянка України Мар’яна Хрипович.

Ми з Мар’яною часто обговорювали вічні глобальні проблеми. Мар’яна не вірила ні в потойбічний світ, ні в переселення душ. Життя є тільке одне, тільки в цьому тілі, тільки в цьому часі, тільки в цьому просторі. Наше життя сумне й непоправно коротке. Але мистецтво спроможне примирити нас із неминучим зникненням у тій темній безодні, з якої ми на коротку мить прийшли в цей світ. Тільки художник, поет, композитор, актор у хвилини натхнення, створюючи новий світ, на коротку мить підноситься до Творця.

– А як же ті, хто не має дивовижного дару творити? – запитувала я в Мар’яни Хрипович. – Невже їхнє життя безнадійно нездале й сіре? – Ні, – відповідала Мар’яна, – не всім дано творити, проте всім дано причащатися до висот, сприймаючи плоди натхненної праці обдарованих людей. Цю здатність має кожен, хто прийшов у цей світ, але в багатьох дар розуміти плоди чужого обдарування недорозвинений, приспаний недолугим життям, притлумлений суєтою суєт. Але, коли людина здатна споживати продукти мистецтва, вона стає співучасником творчого процесу.

– Моя мрія – талантоцентричний всесвіт, – любила повторювати Мар’яна Хрипович. – Якщо людство навчиться шанувати талант як своє найбільше надбання – замість того, щоб робити комерцію на окремих обдарованих особистостях – тоді все буде добре.

Нікого не можна навчити творити, але всіх без винятку треба вчити шанувати творчість. Людина, зрештою, здатна виходити за межі повсякденного існування в граничне буття, сприймаючи чиюсь творчість. Усі повинні шанувати чужий талант, підтримувати нелегке існування обдарованої людини. Такою була найзаповітніша мрія Мар’яни Хрипович. Очевидно, то нездійсненна мрія. Великі мрії завжди нездійсненні. Але до останнього дня свого життя Мар’яна Хрипович працювала над її втіленням.

І ще такий постскриптум: якщо найбільш за все на світі Мар’яна любила талант, то найбільш за все ненавиділа підробку, фальшивку, імітацію.

Все своє коротке життя Мар’яна Хрипович віддала служінню справжньому мистецтву і боротьбі з усіма видами підробок під нього.

Лариса Лавриненко,

колишня однокурсниця,

вічна однодумиця

Поки Лариса писала свій текст, вона настільки пройнялася його пафосом, що почала схлипувати і ковтати сльози.