Імітація - Кононенко Євгенія
І не осінь, і не зима. Темно-сіра імла наповнює місто по вінця. То виходить, вони з Мар’яною не бачилися від літа? Ні, вони ще бачились на дні народження Стопченка наприкінці вересня – це було і, правда, востаннє, востаннє. Чому раптом так сумно? Життя взагалі сумне. А ще й біжить так швидко. Але зараз йому не тільки сумно, а тривожно і моторошно. Де вона зараз? Треба було б зателефонувати їй і заспокоїтись. Сьогодні сімнадцяте листопада – ніякої пам’ятної дати? Нібито ніякої.
Він так і не вигадав приводу і набрав її номер просто так. Хоча ніколи не дзвонив просто так цій жінці, яка в незапам’ятні часи була його дівчиною. Говорить автовідповідач. "Якщо ви маєте якесь повідомлення..." Він не має ніякого повідомлення. Скоріш за все, Мар’яна зараз на якій-небудь презентації, що їх у стольному граді – як мінімум п’ять-шість щодня. Ходить десь із келихом шампанського, втомлено вислуховує компліменти, кидає презирливі погляди на елітаріїв, які стоять у черзі, аби перехопити її заради кількох десятків секунд розмови. І звідки він вигадав цю тривогу, цей неспокій? Це все осінь, паскудна пізня осінь, яка от-от стане зимою. Тоді стане легше. А зараз треба увімкнути світло й працювати.
Дружина Люда нечутно зайшла до кабінету, поставила на столі його вечірній чай і миттєво зникла. Чай з м’ятою і чебрецем, саме такий він п’є щовечора, якщо вдома. Поступово стає тепло і спокійно. На столі улюблені книжки й улюблений комп’ютер, а за вікном улюблена стара вулиця. Завтра – клопітний, але загалом приємний день. Уранці треба буде віднести Романовичу, що летить до Штатів, заповнену аплікацію на чергове стажування-викладання. Потім – зустріч з Ларисою, – він солодко посміхнувся, коли подумав про завтрашній ранок. Усе буде гаразд. І в Мар’яни, вочевидь, також, – от уже за кого взагалі не варто переживати.
Так, котра зараз година? Тільки за чверть дев’ята. А темрява така каламутна й давня, ніби бозна-як пізно. Так от чому він раптом почав думати про Мар’яну! То його очі впали на ручний годинник, що лежить поряд! На ремінці, який він сьогодні поставив, написано Genuine leather. Genuine-imitated[1] – це з репертуару Мар’яни Хрипович. Нічого в світі кращого немає за genuine, немає нічого жахливішого за imitated. Йому стало легше, як буває, коли щастить розплутати клубок лише йому одному зрозумілих асоціацій.
Але він так і не збагнув, чому думки про Мар’яну принесли йому холодну тривогу. Подібну до тієї, яку відчуваєш, коли дивишся з пташиного польоту на далекий асфальт.
18 листопада Олександр Чеканчук прийшов до офісу Української філії фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL[2] за годину до початку робочого дня. Вчорашній день залишив тяжкий спадок у вигляді купи нерозібраної кореспонденції, бо пішов з роботи раніше, і важкої голови, бо одразу майнув на чергову презентацію. З до болю знайомими келихами і чарками, світськими розмовами і матюками, кавою в нічних кафе по дорозі додому і головним болем уранці. Він забув поцікавитись, що, власне, презентували так пишно. Він був там, бо мав побачитися з людьми, але побачив не всіх. Зокрема, чомусь не було Стопченка, з яким конче треба було переговорити. Якась елітна дамочка пропонувала йому себе, аби він влаштував її дітей до якої-небудь елітарної єврошколи подалі від України. Він відповів, що з радістю – і те, і друге, але ні те, ні друге не в його силі. Всі елітні гості запитували про Мар’яну, він стомився розповідати, що вона поїхала у справах Фундації в райцентр Новожахів. Єлітарії штовхалися з пластиковим посудом у руках, залагоджували свої справи, знайомились з потрібними, а також і непотрібними людьми, вітали давніх знайомих. Офіціанти виносили таці з пластиковими келихами і канапками, елітні гості накидалися на них так, ніби в тих фуршетних наїдках і напоях містився еліксир життєвого успіху. Було душно, димно, і, загалом, нецікаво, але офіціанти приносили то крабів, то шампанське, то коньяк, і якась низька сила тримала біля тих елітних харчів, що пропонувалися на дурняк.
Тільки-но Чеканчук умостився за своїм столом у своєму відсіку, почув армійське: "Дозвольте звернутися?" То був охоронець Петя, найсимпатичніший з їхньої Security[3]. У величезного хлопця тремтіли губи. Вночі подзвонили, що загинула пані Мар’яна. Він попросив того, хто дзвонив, записатися на автовідповідач. Чеканчук миттю підбіг до апарату, де миготів вогник message[4], прослухав повідомлення:
– Говорить капітан міліції Чернець. Співробітниця вашої організації Мар’яна Миколаївна Хрипович загинула на станції Комбінатне Новожахівського району приблизно о двадцятій п’ятнадцять-двадцятій двадцять сімнадцятого листопада цього року. Подробиці за телефоном... Ще раз повторюю номер телефону...
Додзвонитись в Комбінатне Новожахівського району неможливо. Чеканчук усоте натискає кнопки телефонного апарату, але лінія уперто зайнята. Або його з’єднує з якимись непотрібними об’єктами.
– Це міліція?
– Це склад! Правильно набирайте номер!
– Again private talks?[5] – весело запитує шеф української філії GIFTED CHILD INERNATIONAL Роджер Біст, заходячи до холу фундації. Це – стрункий пишночубий білозубий шатен, доглянута зовнішність якого яскраво свідчить про те, що її власник пильно дотримується всіх найсучасніших правил гігієни.
– Private, if you want [6], – люто відповів Чеканчук.
– Щось сталося, Олекзандре?
Чеканчук дає шефу прослухати повідомлення. Коли до Джері дійшло, він вигукнув:
– Але ж у неї були цільові гроші фонду! Готівка! Cash!
– Тобі шкода готівки чи Мар’яни?
– Якщо ми так будемо тринькати наш кеш, то що дістанеться для гіфтад діти України?
– Очевидно, твоя кеш дісталася регіональним грабіжникам! Але, Джері, втраченій співробітниці взагалі ціни нема!
– У тебе з цією співробітницею, якій ціни нема, здається, останнім часом були дуж-же серйозні конфлікти!
– Були! Але в тебе з нею все було ОК[7]!
– Ти не все знаєш, Олекзандре... Де Тетяна? Нехай зв’язується з Лондоном – підтвердити фінансування траурних акцій.
– Тетяна приходить на дев’яту, зараз тільки восьма тридцять дві! А поки що треба зв’язатися з Комбінатською міліцією.
– Зачекай! Давай спочатку подумаємо! Не кажи, що в неї були з собою гроші! Ми не маємо права працювати з кеш! Нас оштрафують!
– Послухай, Джері! Минулого тижня – пам’ятаєш, на вечірці у тебе – ти сміявся, що у нас, радянських, замість серця "пламенный мотор"! А у вас, у янкі, замість серця японський калькулятор! Мар’яна загинула! Її немає! А ти про гроші! Адже вона була не тільки твоя співробітниця, а й твоя леді-френд[8]!
– Вона була моя леді-френд поза фундацією!
– То ти сумуватимеш за нею тільки поза фундацією! Ну то вийди за двері й пролий сльозу! Вийди, вийди!
– Що я й зроблю, коли закінчиться робочий день, то є ту privacy[9]. А зараз нам треба працювати! То ви тут усі плачете і вдома, і на роботі, тому у вашій країні нема ладу. Вам треба, щоб дядя Сем чи дядя Джордж дбав про ваші ґіфтид діти!..
Наближається дев’ята. Нечисленні співробітники фундації сходяться до офісу. Віст запрошує Чеканчука до свого кабінету, пропонує зв’язатись з Комбінатською поліцією з його телефону. І чого вона опинилася в Комбінатному? Вона мала їхати тільки в Новожахів. Але ось до приймальні зайшла Тетяна. Tatiana! Good morning, how are you? Well? That’s good![10] Ось телефони, прошу вас, усе виясніть за цими номерами.
Коли секретар-референт Тетяна усвідомлює, в чому справа, то відразу починає нервово ставити нерозумні, невідповідні до її статусу й зарплатні запитання:
– Господи, як це так, і хто б міг подумати, така молода, талановита, знаменита, все в неї в житті було, і от раптом таке, і як це могло статися, це нещасний випадок чи убивство? – А Віст роздратовано вигукує: – So, make all necessary calls, it’s your duty![11] – але тим часом Чеканчук знову набирає комбінатський номер і цього разу додзвонюється.
Отже, Хрипович Мар’яна Миколаївна прибула до Комбінатного з райцентру Новожахова вчора, 17 листопада по обіді. Вона не залишилась на ніч на квартирі в комбінатчанки Марії Піддубної чи Підгубної, як збиралася попередньо, а вирушила на станцію, очевидно, щоб сісти на електропоїзд. Увечері ще мали бути дві електрички: на Червоні Криниці і... ще якийсь населений пункт...
– Значить, вона все-таки їхала до... Oh, very difficult name... Druzborodivka...[12] Отже, для них теж везла кеш...
Чеканчук був не в курсі, що Дружбонародівка теж стала об’єктом турботи фундації. До глибин стратегії й тактики була допущена тільки Мар’яна. Але він дещо почув від капітана міліції і заспокоїв Біста:
– І дружбонародівські гроші на місці, заспокойся. Отже, ймовірно, вона стояла на платформі, чекаючи електричку на цю саму Дружбонародівку. Почула шум потягу, наблизилась до краю платформи, а то був товарняк, під який вона й потрапила. Впала на колію за кілька секунд до того, як... Машиніст свідчить, що не помітив її, з ним уже зв’язувались, але він би все одно не зміг зупинити. Край платформи був пошкоджений, вона в темряві могла цього не помітити і впасти на рейки. Хтось штовхнув? – на це несхоже. Її дорожня сумка лежала поряд на платформі. Там її документи, папери фонду, особисті речі, ключі. На дні сумки – власні гроші – у валюті й у гривнях. І сума в доларах у внутрішній кишені пальта. Вони пошкоджені, залиті її кров’ю, змішані з її плоттю, розчавлені її кістками, – голос Чеканчука тремтить, але він навмисне вимовляє ті натуралістичні деталі, щоб "дістати" Біста, – та, гадаю, наш любий економний шеф зуміє обміняти їх у банку на новенькі... Що ми робимо зараз? Розбираємо листи? Складаємо плани підтримки? Чи...
– То вона таки їхала до тої Дружбородівки... ОК! Зараз Тетяна зв’язується з Лондоном, ми отримуємо підтвердження фінансової підтримки, а потім займаємось усім – прощання, похорон, і, як це у вас? Funeral banquet[13]. Фундація вже провела одну ф’юнеральну акцію в Україні, ми маємо деякий експіріенс[14]. Тетяно, перш ніж телефонувати до Лондона, підніми папери – той похорон хлопця з Харківської області...
Всі згадали сумний день, коли стипендіат фундації, маленький композитор і виконавець на акордеоні Серьожа Губак, помер від нападу астми, a GIFTED CHILD INTERNATIONAL відспівав його в церкві, поховав і накрив поминальний обід у міській їдальні, де було багато їжі, і дітям роздавали шоколадки, і всі місцеві жителі були щиро вдячні маленькому небіжчикові, бо всі наїлися і взяли з собою харчів додому.
