Тарас Бульба - Довженко Олександр
І здавалося, що він виростав на очах.
— Щоб попустити такі муки на Руській землі від проклятих недовірків! — кричав козак Лаврін Швачка, звертаючись до товаришів. Тут уже не було хвилювання легковажних. Хвилювались характери важкі, міцні.
Захвилювалась, загомоніла Січ. Підбурені десятком розпалених голів, задні ряди запорожців кинулись в бік передмістя...
Не встигли крамарі розбігтися і поховатися, як до містечка вдерлася розлючена юрба запорожців.
Янкеля Гореліка піймали двоє козаків, але йому пощастило вирватися з капкана і втекти за ріг вулиці.
Тарас стояв у таборі коло свого воза і щось наказував слугам. Раптом до нього підбіг Янкель, переслідуваний купкою п'яних козаків.
— Великий пане, ясновельможний добродію! Слухайте! Таких добрих і хороших панів ще на світі не було! — белькотав переляканий Янкель, припавши до Бульби.— Ай! Боже мій, послухайте, ті, що орендарюють на Україні, зовсім не наші! їй-богу, не наші! Вони навіть зовсім не жиди, і начхати я на них хотів. А католиків я й знати не хочу...
П'яна юрба засміялася. Один козарлюга, однак, вихопив шаблю і кинувся було на Янкеля, та Бульба, вчасно схопив його за руку:
— Стій!
— Я знав вашого покійного брата Дороша. Ах, який був лицар! Картиночка! Я дав йому вісімсот цехинів, щоб викупитись з турецького полону,— говорив пополотнілий Янкель.
— Ти знав мого брата? — спитав Тарас.
— Авжеж! Ой, який великодушний був пан!
— А як тебе звуть?
— Янкель.
— Ідіть собі, панове-молодці. І ти йди,— тихо й спокійно сказав Бульба козакові з вийнятою шаблею.— Іди, не доводь мене до гріха.
Кошовий увійшов у круг з суддею та писарем і став на підвищенні. Юрба гомоніла тисячами голосів.
— Поклали ми на раді старшин іти прямо на Польщу. Відплатити панам за все лихо, за сльози, і за смерть, і за зневагу віри нашої. Яка буде воля Запорозького низового війська?
— Згода! — грізно прогриміла Січ. Кошовий надів шапку.
Всі запорожці скинули шапки і шанобливо схилили голови. Кошовий говорив тихо: він давав накази, як вельми досвідчений в ділі козак:
— Обдивіться, все обдивіться гарненько. Полагодьте вози й мазниці, випробуйте зброю.
Здавалося, кошовий виріс на цілий аршин. Це вже був не той несміливий, стриманий виконавець нерозважних бажань вільного народу. Це був деспот, що вмів тільки наказувати. Давав накази він тихо, не вигукуючи, не поспішаючи, виразно, як старий, досвідчений у ділі козак.
— Одежі з собою не брати. Сорочка, двоє шароварів — та й усе. На кожного козака пара коней, горщик саламахи й товченого проса. Додержуйте порядку. Беріть тільки зброю. Та от, панове, кажу наперед: хто в поході нап'ється — без усякого суду, як собаку, за шия-ку. Хто б він не був, хоч і найхоробріший козак... як собаку, звелю застрелити на місці та кинути хижій птиці на поталу. П'яниця в поході не годен християнського похорону. Молоді, слухайтеся у всьому старших. Про лікування ран слухайте старого Бовдюга.
— Еге ж,— сказав Бовдюг повчально,— якщо черкне куля чи там хтось дряпне шаблею по голові чи по чомусь іншому, не дуже зважайте на таке діло. Розмішайте пороху в чарці горілки, духом випийте, і все минеться. А на рану, якщо вона, приміром, не дуже велика, прикладіть просто землі, замісивши. її слиною. То вона присохне. А якщо рана дуже велика... так тоді прочитайте "Отче наш".
У дерев'яній великій церкві повно запорожців. Запорожці стоять навколішках і щиро моляться. Молільник.
Священик перед царськими вратами кропив свяченою водою. Усі цілували хрест. Співав хор, і дзвонили дзвони.
Далеко потягся у степ козацький обоз.
Вилітали з Січі в степ молоді запорожці, а за ними і вся Січ з литаврами, бунчуками, знаменами.
На одному з обозних возів сидів Янкель. Проїжджаючи мимо, Тарас спинив коня:
— Ти чого тут сидиш? Чи хочеш, щоб застрелили, як горобця?
Янкель на відповідь зробив знак обома руками, немов бажаючи повідомити якусь таємницю. Повідомив:
— Хай пан тільки мовчить та нікому не каже. Між козацькими возами є один мій віз... Я везу всякий запас і провіант по такій ціні, по якій ще ні один жид не продавав. Далібуг, пане, далібуг.
Проїхала група кінних запорожців з піснею. Зупинились запорожці, злізли з коней і повернулися до Січі:
— Прощай, наша Січ-мати, — сказали вони майже в одне слово.— Хай же бог тебе боронить від усякого нещастя!
НЕЗАБАРОМ ВЕСЬ ПОЛЬСЬКИЙ ПІВДЕННИЙ ЗАХІД ЗАТРЕМТІВ ВІД ЖАХУ: "ЗАПОРОЖЦІ!" ВСЕ,
ЩО МОГЛО РЯТУВАТИСЯ, РЯТУВАЛОСЯ... ВСЕ СХОПЛЮВАЛОСЯ й РОЗБІГАЛОСЯ ЗА ЗВИЧАЄМ ЦЬОГО НЕРОЗВАЖНОГО ВІКУ.
Ніч. Удалині бурхає заграва пожежі. Чути тривожний дзвін і далекі крики. Степовим шляхом тікають пани, чоловіки, жінки, старі, обозні, кінні, піші. З жахом озираються назад.
Далекі нічні пожежі. Тікають на смерть перелякані вороги народу.
Величне абатство охоплене нищівним полум'ям. Тріск вогню, й плач дзвону, і втеча.
Величезні готичні вікна суворо дивилися крізь вогонь пожежі. Горять костьольні статуї Христа та божої матері.
На сухому дереві гойдаються повішені домініканці, капуцини та босі кармеліти на фоні бурхливого полум'я. Тікають жінки, падаючи й простягаючи до неба руки, мов крила.
Маленький майдан якогось містечка переповнений біженцями. Переповнені вулиці. Вулицями, відступаючи, мчать польські комонники, топчучи й давлячи народ. Горить навколо. Палають будинки. Усе виносять, що можна винести.
Ранок. Плаче покинута синами мати. Тільки що відірвалися від неї сини і, схвильовані й радісні, кидаються назустріч запорожцям.
Ось ратай кинув свій плуг і, сівши на коня, вирушає вдаль.
Ось вони, десятки до нього подібних гречкосіїв, що плюнули на все на світі, поспішають, хто як може, піші й кінні, вдаль, захоплені невідступною силою, назустріч безмежним полям.
Грає кобзар. Слухають його люди.
Плачуть біля своїх злиденних, нашвидкуруч поставлених хат покинуті матері, сестри.
Упала жінка на курний шлях. Зникає вдалині озброєний вершник — її чоловік.
Суне Запорозька Січ. Майорять знамена й бунчуки. Суне день і ніч.
Тікають юрби ченців, євреїв, панів.
Озираючись на пожежі, метається в розпачі панночка, підхоплена потоком утікачів на захід.
Мчить Андрій, мов п'яний, у посвисті куль, у шабельному блиску.
Співають запорожці. Б'ють у литаври.
ВІЙСЬКО ПОРІШИЛО ЙТИ ПРЯМО НА МІСТО ДУБНО.
...Запорожці на чолі з Андрієм.
Остап з великим загоном, спішившись, кинувся на [ворога].
На голови запорожцям полетіло каміння, бочки, гаряча смола і, нарешті, мішки з піском, що сліпив їм очі.
Кошовий Кирдяга стежив за перебігом бою з явним незадоволенням.
До кошового підбіг запорожець, облитий окропом, з запорошеними очима.
— Ну його з такою війною! Поливають гарячими помиями та піском, начебто не козаки ми, а шершні, прости господи!
— Нічого, пани-браття, ми відступимо... Але нехай я буду поганець-татарин, коли ми випустимо з міста хоч одну душу. Хай дохнуть з голоду, собаки.
Горить хліб на корні.
Пасуться в хлібах запорозькі коні.
Горять скирти.
З жахом дивляться обложені, разом з ними і панночка на пожежі.
Лежали запорожці коло возів і, попихкуючи люльками, з убивчим спокоєм дивилися на місто. Деякі грали у шахи. Деякі грали у довгу лозу.
— До якого ж часу, батьку, будемо отак сидіти? — питався Андрій, якому таке життя було явно не до вподоби.
— А... терпи, козаче, отаманом будеш! — сказав Бульба.— Не той воїн, хто не підупав духом у важливому ділі, а той добрий воїн, хто все витерпить, і хоч би йому що, а він все-таки доскочить свого...
Бульба заснув.
КОШОВИЙ ЗВЕЛІВ ПОДВОЇТИ ПОРЦІЮ ВИНА, ЩО ІНОДІ ВОДИЛОСЯ У ВІЙСЬКУ, КОЛИ НЕ БУЛО ВАЖКИХ ПОДВИГІВ І ПЕРЕХОДІВ.
Поле було вкрите розкиданими по ньому возами з висячими мазницями; біля возів, під возами й подалі — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві.
Спали запорожці в мальовничих позах зі зброєю напохваті.
Дебелі воли лежали, підгорнувши під'себе ноги, великими білястими масами і здавалися здалека сірим камінням, розкиданим по схилу поля.
Стриножені жеребці дзвінко іржали біля кобили, обурюючись на свої спутані ноги.
Бульба спав.
Андрій підійшов до одного з возів, виліз на нього і ліг горілиць.
Спали воли. Андрій лежав з заплющеними очима. Раптом з-за воза піднялася й схилилася над ним чудна якась жіноча постать.
— Хто тут? — придушеним голосом промовив Андрій, схопившись одразу за зброю.
У відповідь на це примара приклала палець до вуст і, здавалося, благала мовчати.
— Чш...
— Хто ти?.. Я, здається, тебе знав...
— У Києві, торік...
— Ти татарка? Служниця панночки?! — скрикнув Андрій.
— Чш...— тремтячи, озиралася татарка на всі боки.
— Чого ти тут? Де панночка? Вона жива? — питав Андрій, задихаючись, шепотом.
— Вона тут, у місті.
— У місті?
— Старий пан теж. Він уже воєводою у Дубно.
— Вона вийшла заміж? Ну?
— Вона другий день нічого не їла. У місті голод. Землю їмо...
Андрій остовпів.
— Панночка побачила тебе з міського валу серед запорожців. Сказала—йди скажи лицареві, якщо пам'ятає мене, щоб прийшов до мене, а не пам'ятає, щоб дав мені шматочок хліба для матері. У нього теж є стара мати...
— Але як же ти прийшла?
— Потайником.
— Де він?
— Лицарю!..
— Присягаюся хрестом!.. Ходімо зараз...
— Ради Христа, шматочок хліба...
— Лягай. Я зараз.
Андрій пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня.
Підійшовши до возів, він немов забув, чого прийшов. Потім він кинувся до воза і взяв мішок з хлібинами. Потім підійшов до Остапового воза і смикнув з-під голови сплячого мішок так, що Остап схопився з криком:
— Держіть ляха! Ловіть коня, ловіть!!
— Замовкни, уб'ю! — крикнув зляканий Андрій, замахнувшись мішком. Потім вони впали майже разом.
Остап зразу дав богатирського хропака.
Андрій боязко озирався, чи не прокинеться хто.
Одна чубата голова таки піднялася була коло сусіднього воза і, повівши очима, швидко опустилася на землю.
Андрій підійшов до воза з своєю ношею. Закинувши на спину мішки, він кивнув тремтячій від страху татарці і, трохи зігнувшись під тягарем, пішов між рядами сплячих запорожців.
Перед товстим монастирським муром крутий берег увесь поріс бур'яном. Відхиливши хворост, татарка і Андрій знайшли щось схоже на земляний склеп і поринули у нього, немов у провалля, спочатку татарка, а за нею Андрій.
Ідучи темним земляним коридором, вони дійшли до невеличкої площинки, де була, мабуть, капличка.
