Тарас Бульба - Довженко Олександр

Набігла ватага драгунів і навалилася на Тараса. Труснув був Тарас усім тілом, та вже не посипались на землю драгуни, як колись бувало.

— Ех, старість, старість,— сказав він і заплакав. Потягли Тараса на верховину гори до сухого дерева, верхів'я якого спалило громовицею.

Прикрутили його залізними ланцюгами до стовбура. Підтягли вище. Прибили цвяхами руки.

Почали метушливо зносити хмиз, дрова і розпалювати вогонь.

Та не на вогонь дивився Тарас. Дивився він у той бік, де відстрелювались козаки.

— Займайте, хлопці, займайте гору за лісом! Гору займайте! От пропадуть, пропадуть ні за що! — говорив він у розпачі і глянув униз, де блищав Дніпро. Радість засяла в його очах.

— До берега, до берега, хлопці! Спускайтеся стежкою ліворуч. Та забирайте човни! Човни забирайте, щоб не було погоні! — кричав Тарас, охоплений полум'ям. Та за таку пораду дістався йому тут-таки удар обухом по голові, який все перевернув в його очах.

Пустилися козаки щодуху гірською стежкою, а вже погоня за плечима.

Підняли козаки нагайки, свиснули — і їх татарські коні відірвалися від землі та, як змії, перелетіли через прірву.

І шубовснули прямо в Дністро.

Зупинилися польські драгуни над прірвою, дивуючись нечуваному козацькому ділу.

А козаки вже пливли з кіньми у річці й спускали в воду човни.

Коли Бульба очуняв від удару і глянув на Дністро, козаки вже були на човнах і гребли веслами, і засяяли радістю очі в старого отамана.

— Прощайте, товариші! — гукав він їм зверху.— Згадуйте мене і на ту весну приїздіть сюди та добре погуляйте. Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б побоявся козак? Підождіть, настане час, дізнаєтесь ви, що таке православна руська віра. Вже й тепер чують далекі й близькі народи — піднімається з руської землі сила, і не буде в світі сили, яка б не скорилася їй...

Розіслалося полум'я по дереву й закрило Тараса.

Козаки пливли в очеретах і співали про свого отамана.

На високій кручі над Дністром догоряло Тарасове вогнище.

1941