Тарас Бульба - Довженко Олександр

Невідома боязкість скувала його. Але він рухався до неї від каміна як зачарований.

Андрій ішов до панночки, тримаючись рукою за серце. І став.

Панночка з жахом дивилася на Андрія. Потім вона підійшла до нього близько і посміхнулася. Потім вона поклала йому на голову блискучу діадему.

Ось вона повертає Андрія вліво і вправо.

Сміється. Надіває на Андрія серпанкову шемізетку з фестонами, гаптованими золотом.

Потім панночка почепила йому на губи сережки. І почала сміятися й радіти, як дитина.

Сміється панночка. Раптом чути стук. Панночка перелякалася.

У дверях з'являється покоївка-татарка. Вона робить панночці знаки.

Панночка підбігла до покоївки і зразу ж зникла з кімнати. Покоївка веде Андрія до вікна. Андрій стрибає через вікно.

Андрій стрибає через паркан. Тут він дістає кілька відчутних ударів киями і нагаями від челяді і, легко стогнучи, тікає.

Андрій стоїть у костьолі. Мимо нього проходить панночка з батьком. Вона дуже привітно посміхнулася йому, як знайомому.

Андрій у гіркому відчаї заплющує очі. На очах сльози.

У небесах возноситься мати божа. Весь час музика органа, дуже тиха.

Спить Андрій. Коло нього мати. Світає.

Андрій підходить до вікна. Те саме вікно, де він уперше побачив свою долю.

Вікно відчиняється, і в ньому з'являється якась поганюча товста мармиза.

Андрій у гіркому відчаї. На очах у нього сльози.

ДВІР

Сидить мати з слізьми на зовсім змученому лиці. Сплять Остап і Андрій.

Уже розвиднілось. Бульба раптом схопився:

— Ну, хлопці, годі спати! Пора, пора! Ага, стара, готуй мерщій нам їсти. Шлях лежить великий.

Бідна стара попленталася до хати. Схопилися Остап і Андрій. Почав оживати весь двір.

СВІТЛИЦЯ

Світлиця Тараса. Тарас. Сини вже переодягнені в пишну козацьку одежу. Товкач, слуги, старшина.

— Ну, сини, все готово. Тепер, за звичаєм християнським, перед дорогою сядьмо. Так,— сказав Бульба.

Усі сіли без винятку.

— Так. Тепер благослови, мати, дітей своїх!—сказав Бульба, встаючи після невеличкої паузи. — Моли бога, щоб воювали хоробро, щоб боронили честь лицарську, щоб стояли за віру Христову, а як ні — хай краще пропадуть, щоб і духу їх не було на світі. Підійдіть, діти, до матері: материна молитва і на воді, й на землі врятує.

Мати обняла дітей, надівши їм невеличкі образки на шию.

— Хай боронить вас... мати божа... Не забувайте, синки...

— Ну, ходім, діти,— сказав Бульба.

Біля ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, який скажено рвонувся, відчувши на собі двадцятипудовий тягар.

Мати на ґанку. Побачивши синів уже на конях, вона кинулася до Андрія. Вона вхопилася за його стремено й припала до сідла.

Двоє дужих козаків взяли її обережно й понесли до хати. Плакали жінки. Чути їх стогін і голосіння. Козаки рушили з двору.

Козаки за ворітьми. Вибігла мати, наздогнала Андрія, з незбагненною силою зупинила коня і обняла Андрія. її знову відвели.

Остап і Андрій їхали сумні і стримували сльози, боячись батька.

Проїхавши трохи, вони оглянулись назад. їх хутір немов у землю сховався.

Степ прийняв козаків у свої зелені обійми, і висока трава, обступивши, сховала їх, і тільки чорні козацькі шапки миготіли між колоссям.

Степ щодалі ставав чарівнішим. Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, на якому розбризкано мільйони різних квіток.

— Еге! Що ж це ви, хлопці, так принишкли? — сказав Бульба, прокинувшись від своєї задуми.— Ану, враз всі думки до дідька! Беріть у зуби люльки, та закуримо, та полетимо так, щоб і птиця не здогнала!

І козаки, припавши до коней, зникли в траві.

Вже й чорних шапок не стало видно.

Один тільки струмінь толоченої трави показував слід їх бистрого бігу.

Увечері весь степ одмінився. По темному блакитному небу, немов велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота. Вся музика, що бриніла вдень, стихла й змінилася іншою. Часом з якогось самотнього озера долітав крик лебедя і срібною хвилею котився в повітрі.

Подорожні, зупинившись серед степу, розклали вогонь, ставили на нього казанок і варили собі куліш.

У траві паслися стриножені коні. Андрій лежав і дивився в небо. У небі сяяли мільйони зірок. На мить з'явився образ панночки і зник.

Один раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла далеко, й промовив:

— Гляньте, дітки, он скаче татарин. Ач, собака, тікає... Татарський вершник тікає.

Серед степу блищав Дніпро. Клекотіли пороги. Бульба зупинився. До нього під'їхали сини.

— Синочки, Січ-мати, — сказав схвильовано Тарас, показавши рукою вперед.

Перед ними була Запорозька Січ.

Подорожні в'їхали у передмістя Запорозької Січі. При в'їзді їх оглушили п'ятдесят ковальських молотів, що гриміли в двадцяти п'яти кузнях, напіввикопаних у землі і вкритих дерниною.

Здоровенні, напівголі, спітнілі, бронзові ковалі гатили своїми, тільки їм під силу, молотами по ковадлах, виблискуючи прекрасними зубами. Іскри розліталися на всі сторони. Запорозькі вулкани працювали, як годиться справжнім металістам,— твердо і весело.

Дужі кожум'яки сиділи під дашками ґанків на вулицях і м'яли своїми міцними руками волові шкури.

Теслярі пнулися з своїх могутніх шкір, спускаючи в Дніпро нову чайку. Один з них спіткнувся і, на загальну радість, упав у воду.

Чубаті художники тут-таки щедро вмочали свої "пензлі" в мазниці з дьогтем або смолою і мазали чайку для красоти, здорового приємного запаху і водонепроник-ливості.

Цю смолу тут-таки варили в казанах два запорожці, яких сміливо можна було вважати за чортів, коли б не срібні натільні хрестики, що миготіли на їх чорних голих грудях.

Поруч молоді запорожці витягли на берег волок, цо-вен величезної риби. Риба билася й підстрибувала, як скажена, не справляючи, проте, на двох старих запорожців, що тут-таки сиділи, належного враження.

— І... Хіба це риба! Казна-що, не риба... От колись була риба...— сказав зажурено старий запорожець Ка-сян Бовдюг і плюнув.

• Дрібний бакалійний крамар Янкель Горелік, наточивши з бочки ківш горілки, простяг його вперед і, ви-тягши довгу шию, протяжливо й лагідно гукав:

— Горілка, горілка, добрая горілка-а-а!

Татарин повертав на котках баранячі котки з тістом. Тут-таки на сковорідках смажили те, що тепер називають шашликами, биточками по-козацьки, розбратами з цибулею та іншим.

Біля кузні кували підкови степовим жеребцям. Огирі тремтіли від гніву та іржали в самі небеса, згадуючи своїх подруг.

Але перший, хто трапився назустріч нашим подорожнім, був запорожець, що спав посеред самої дороги, розкинувши руки й ноги.

Запорожець, як лев, розлігся на дорозі. Шаровари з дорогого червоного сукна були вимазані дьогтем, як вияв цілковитої зневаги до них.

Намилувавшись сплячим, Бульба пробирався далі тісною вулицею, що була захаращена майстрами, які тут-таки ремествували, і людьми всіх націй, які наповнювали передмістя Січі, що скидалося на ярмарок.

Минули передмістя. Показалися запорозькі січові курені, вкриті дерниною або повстю. Ніде ніякої сторожі.

Бульбенки були схвильовані і вражені баченим. Дійсність перевершила всі їх сподіванки й бурсацькі мрії. Уся Січ являла незвичайне явище: це було якесь нескінченне бенкетування, бал, що почався бучно і згубив свій кінець. Загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Юнаки оглядалися на всі боки, забувши про все на світі.

Подорожні в'їхали на широкий майдан, де звичайно збиралася рада. Ціла юрба музикантів заступила їм дорогу. Серед музикантів танцював молодий запорожець, загнувши шапку хвацько набакир і розмахуючи руками.

Він кричав:

— Жвавіше грайте, музики!

І Хома, пропивши цілий світ, з підбитим в сотий раз оком, яке сміється над цим світом, наливав кожному по здоровенному кухлю.

Біля молодого запорожця вже четверо старих вибивали дрібненько ногами, кидались, як вихор, убік... мало не на голову музикантам.

13 1649

193

І раптом, спустившись, неслися навприсядки та били круто й міцно своїми срібними підковами туго втоптану землю.

Грали музиканти.

Хома міряв горілку без ліку.

Танцював уже добрий десяток січовиків.

Милувалися Бульбенки. Земля глухо гуділа на всю округу, і в повітрі далеко розносилися гопаки та тропаки, що вибивалися дзвінкими підковами чобіт.

Танцювали гуляки, що не мали ні рідні, ні кутка, ні родини, нічого, крім вільного неба і вічного бенкетування душі своєї.

— Ех, коли б не кінь! — вигукнув Тарас.— Пішов би, їй-право, пішов би сам у танець.

— А, це ти, Печерице! Здоров був, Козолупе!

— Звідки бог несе, Тарасе? Тарас зупинився.

— Здоров, Кирдяго! Здоров, Густий! Тарас зліз з коня.

— Здоров, Ремінь!

Лицарі поцілувалися взаємно.

— А як Касян? Як Бородавка? Як Колопер? Підситок?

І почув тільки Тарас, що Бородавку повісили, що з Колопера зідрали шкуру під Кизи-Керменом, а Підсит-кову голову відіслали в бочці до самого Царгорода. Похилив голову Бульба і замислено промовив:

— Добрі були козаки! Хай царствують!

Кошовий отаман Запорозької Січі сидів у сінях і кришив тютюн на низенькому пеньку, що правив, очевидно, за стіл. Біля нього сидів писар і підчиняв гусяче перо. За ним стояли дужі загорілі люди, що прийшли, очевидно, здалека. Це новаки. Тут їх приймали в Січ.

— Здорові були, пане кошовий!

— Здоров був!

— Прийміть до товариства.

— Ага... У Христа віруєш?

— Вірую.

— І в святу тройцю?

— Вірую.

— До церкви ходиш?

— Ходжу.

— Ану, перехрестись. Прибулий хреститься.

— Добре. Ну, йди до куреня, куди сам хочеш.

— Здорові були! — сказав другий приходець. Повторення цієї нескладної церемонії прийняття до

Січі перебив прихід Бульби. Судячи з усього, Бульба і кошовий були не тільки одного приблизно віку, але й довго один одного знали.

— Здоров був, пане кошовий!

— Здоров, Тарасе... І в святу тройцю віруєш?

— Вірую,— відповів козак.

— Сідай... І до церкви ходиш?

— Ходжу.

— Еге-е. Що я бачу? Пан кошовий тютюнець готує.

— Ану перехрестись... Так... Іди вибирай курінь. Козак пішов, пішов і писар. Тарас і кошовий лишилися вдвох.

Бульба сів проти кошового і помацав тютюн.

— Добрий тютюн.

— Еге,— протяг тоненьким тенорком кошовий.

— З таким тютюном, та з доброю люлькою, та з добрим товариством... А?.. Слухай, Демиде, ти знаєш, що я думаю?

— Знаю.

— Як знаєш? — здивувався Бульба.

— Ти хочеш погуляти з запорожцями.

— Ну, скажи на милість. Як це ти дізнався?

— А так дізнався, що гуляти ніде,— сказав кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку й чвиркнувши набік.

— Як-то ніде? Можна піти на Туреччину або на татарву!

— Не можна.

— Як не можна?

— Так.