Поеми - Леся Українка
Гналася юрба,- спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
«Бачте,- крикнув,- що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?»
«Не біда,- поет відмовив,-
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтікають,
Ти мені їх не завернеш!»
«Се ще также полювання! -
Мовить лицар з гучним сміхом.-
Слухай, ти, втікай лиш краще,
Бо пізнаєшся ти з лихом!»
«Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним і днюю,
Ти втікай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими-соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони мені вполюють,
Вже кого мені там треба!»
«Та який ти з біса мудрий! -
Мовить лицар.- Ще ні разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопці! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!»
«От спасибі за послугу! -
Мовить наш поет.- Несіте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте».
«Він, напевне, божевільний,-
Крикнув лицар.- Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість -
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобі гостинця,
А тепер часу не маю».
«Не на тебе ждать я буду,-
Так поет відповідає,-
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того ніхто не знає».
Лицар вже на те нічого
Не відмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
І луною гай озвався.
Розтеклись ловці по гаю,
Полювали цілу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на сміх яку звірину!
А як сонечко вже стало
На вечірньому упрузі,
Стихли сурми, гомін, крики,
Тихо стало скрізь у лузі.
Гурт мисливський зголоднілий
Весь підбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися від гурту,
Їде лицар в самотині.
Зирк! - поет лежить, як перше,
На самісінькій стежині.
«Ах, гостинця ти чекаєш! -
Мовив лицар і лапнувся
По кишенях.- Ой небоже,
Вдома гроші я забувся!»
Усміхнувсь поет на теє:
«Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стільки,
Що його й на тебе стане!»
Спалахнув від гніву лицар,
Був він гордий та завзятий,
Але ж тільки на упертість
Та на гордощі багатий.
«Годі жартів! - крикнув згорда.-
Бо задам тобі я гарту!»
А поет йому: «Та й сам я
Не люблю з панами жарту…
Бачиш ти - оця діброва,
Поле, небо, синє море -
То моє багатство-панство
І розкішне, і просторе.
При всьому сьому багатстві
Я щасливий завжди й вільний».
Тут покликнув лицар: «Боже!
Чоловік сей божевільний!»
«Може буть,- поет відмовив,-
Певне, всі ми в божій волі.
Та я справді маю щастя,
І з мене його доволі.
Так, я вільний, маю бистрі
Вільні думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємні світи, надхмарні
Я на крилах думки лину.
Скрізь гуляю, скрізь буяю,
Мов той вітер дзвінкий в полі;
Сам я вільний і ніколи
Не зламав чужої волі!»
Засміявсь на теє лицар:
«Давню байку правиш, друже!
Я ж тобі скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б віддав отой химерний
Твій таємний світ надхмарний
За наземне справжнє графство,
За підхмарний замок гарний.
Я б віддав твоє багатство
І непевнії країни
За єдиний поцілунок
Від коханої дівчини…»
Щось поет хотів відмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за діброву.
Надійшла сільськая молодь,
Що з роботи поверталась,
І побачила поета,
З ним приязно привіталась.
Тут поет взяв мандоліну,
І на відповідь гуртові
Він заграв, і до музики
Промовляв пісні чудові.
Всі навколо нерухомі,
Зачаровані стояли,
А найбільше у дівчаток
Очі втіхою палали.
Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»
II
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Тільки чує - хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там? -
Невідомого питає.
Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!» -
«Ні, се я,- озвався голос,-
Маю справу, пильну дуже…»
«Хто ж се