Поеми - Леся Українка
Роберт неначе річ держав,
Змагався, боронився,
Зняв потім ясний свій шолом
І людові вклонився.
Англійці чули, як гукнув
Увесь той гурт селянський:
«Хвала і честь! нехай живе
Роберт, король шотландський!»
V
Так Роберт за снагу та одвагу
Королем у Шотландії став,
В Едінбургу, преславному місті,
Привселюдно корону прийняв.
Урочиста одправа скінчилась,
Вийшов з церкви король на майдан,
Люд гукає: «Робертові слава!
Хай живе! він довіку наш пан!»
Коли се́ раптом стихло гукання,
І весь люд мов чекає чого.
З юрби виступив гурт невеликий,
То обрані від люду всього.
З них один наперед виступає,
Короля він поклоном віта,
Поглядає навколо по людях
І такую промову чита:
«З ласки бога й народу обраний,
Наш королю! вітаєм тебе!
Ми підданими влади твоєї
Признаємо охоче себе.
Коли ти боронитимеш волю
Й самостійність народу твого,
Ми повік шанувать тебе будем
І любити, як друга свого.
Ти кликнеш на війну, ми зберемось
Під твою корогву всі гуртом,
Ми готові тобі і країні
Послужити мечем і щитом.
Та коли ти забудеш про справу
Честі й волі народу свого,
Схочеш інші, багатшії землі
Прилучати до панства твого,
Ми не підем тоді за тобою,
Щоб чужого добра здобувать,
Нам не тісно у рідній країні,
Нам не треба в чужу мандрувать!
Коли ти серед панських розкошів
Продаватимеш люд свій панам,
Ми самі боронити потрапим
Ті права, що належаться нам.
А коли ти англійській короні
Віддаси королівство своє,-
Знай, що в тую ганебну годину
Пропаде й панування твоє.
Ми тебе королем увінчали,
Ми тебе й розвінчаєм сами,
І коли проти нас ти повстанеш,
Проти тебе повстанемо ми.
Дай нам, боже, радіти довіку,
Що обрали тебе в королі,
Хай цвіте при тобі та пишає
Вільна воля в шотландській землі!»
«Дай то, боже! - Роберт їм відмовив.-
Буду знати, на що я іду,
Дай нам, боже, довіку прожити
В щирій згоді, у добрім ладу!»
VI
Щира згода, добрий лад зістався,
Не зламав Роберт свойого слова.
Не пропала, не пішла по вітру
Та громадська чесная умова.
Дивувались на шотландську волю
І стороннії чужії люде,
Всі казали: «Поки світа сонця,
У ярмі шотландський люд не буде!»
Не пригас і не пропав ніколи
Вільний дух в шотландському народі.
Стала вільна сторона шотландська
Навіть давнім ворогам в пригоді.
Як пізніш англійці і шотландці
Поєднались в спільную державу,
То англійці вчились від шотландців,
Як любити волю, честь і славу.
І за те хвала Роберту Брюсу,-
Він борцем за рідний край з’явився.
Так! одваги та завзяття в праці
Він в малого павука навчився.
Він здобув собі велику славу,
І не вмре та слава, не поляже,
В пісні, в слові буде вічно жити
І про себе світові розкаже.
1893 року.
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тільки вибачте ласкаво,
Що не все в ній буде нове.
Та чого там, люди добрі,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
І давніше пригадати.
Хто нам може розповісти
Щось таке цілком новеє,
Щоб ніхто з нас не відмовив:
«Ет, вже ми чували сеє!»
Тож, коли хто з вас цікавий,
Сядь і слухай давню казку,
А мені коли не лаврів,
То хоч бубликів дай в’язку.
I
Десь, колись, в якійсь країні,
Де захочете, там буде,
Бо у казці, та ще в віршах,
Все можливо, добрі люде;
Десь, колись, в якійсь країні
Проживав поет нещасний,
Тільки мав талан до віршів,
Не позичений, а власний.
На обличчі у поета
Не цвіла урода гожа.
Хоч не був він теж поганий,-
От собі - людина божа!
Той співець - та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був співцем поет наш,
Бо зовсім не вмів співати.
Та була у нього пісня
І дзвінкою, і гучною,
Бо розходилась по світу
Стоголосою луною.
І не був поет самотнім,-
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пісні-слова вислухати.
Теє слово всім давало
То розвагу, то пораду;
Слухачі співцю за теє
Ділом скрізь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Він зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був він
Ні голодний, ні холодний.
Як наве́сні шум зелений
Оживляв сумну діброву,
То щодня поет приходив
До діброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи він слухав шум діброви,
Чи пісні складав,- не знаю!
Тільки чує - гомін, гуки,
Десь мисливські сурми грають,
Чутно разом, як собачі
Й людські крики десь лунають.
Тупотять прудкії коні,
Гомін ближче все лунає,
З-за кущів юрба мисливська
На долинку вибігає.
Як на те ж, лежав поет наш
На самісінькій стежині.
«Гей! - кричить він,- обережно!
Віку збавите людині!»
Ще, на щастя,