Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод

Коли ми за ним бігли, він скоса глянув у наш бік ... А у міліціонера пам'ять будь здоров!

Професійна.

— А-а! — Махнув я рукою.

— Ось тобі й "а-а"! Може, нас за його словесним портретом уже й розшукують. Словесний портрет — це, брат, така штука ... — Ява підняв над головою кулак, що могло означати, яка сильна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява наслухався, коли готував себе в прикордонники.

— Так що ми такого зробили?! Нічого ж страшного! — Не стільки Яву, скільки самого себе заспокоював я. — Ненароком зачепили корито ... Адже не навмисне ж ...

— Піди доведи, що не навмисно. Дядько перший скаже, що навмисне. Щоб себе виправдати. І взагалі такого, може, за всю історію метро не було. А ти кажеш ...

— Не щастить нам у метро, ​​— зітхнув я. — І в минулий раз, пам'ятаєш, скандал був, і тепер ...

— Закон парності, — зітхнув Ява.

А може, він і справді існує, цей "закон парності", про який не то всерйоз, чи то жартома говорив мій батько і який нібито полягає в тому, що різні неприємності завжди ходять у парі — як одна станеться, чекай іншого . Недарма ж у народі кажуть: "І так горе, і так удвічі".

— Це такий клятий закон ... Дивись, щоб з нами сьогодні ще який-небудь капості не сталося, — сказав Ява і несподівано посміхнувся.

— А все-таки здорово шпарить вона в кориті ...

— А що! Як в ракеті — фіть! — І будь здоров! Я б і сам не відмовився, а?! — Заторохтів я, радий, що Ява вже не залякує мене міліцією.

Ява піднявся з землі:

— Ну, так куди тепер підемо? Я знизав плечима:

— А куди хочеш! Хоч в веселе містечко, хоч у стерео, хоч в зоо ...

— Це можна, от тільки ... — І Ява замовк.

— Що?

— Та якби ... — І знову замовк.

— Ну що?

— Так одним йти якось ... От якщо б розшукати цих ... київських ... Ігоря, Сашку-штурмана ... Вони ж такі хлопці класні ... — і в небо дивиться, щоб очі від мене сховати.

Дивлюсь я на нього і про себе посміхаюся. Ну і Ява! Ось вже лис-хитрюга ... Хлопці, бач, йому знадобилися! Ну як же! Та я тебе наскрізь бачу. Ти ж для мене як скельце! Я не київський мисливець, якого за ніс водити можна. Адже що було! Мисливці з Києва, які приїжджали до нас в Васюківки на полювання і риболовлю, часто просили нас коників для наживки ловити. Сірникова коробка коників — п'ятачок. Так от я собі ловлю і ловлю в поті чола: найнявся — як продався. А Ява сіна в коробок накладе, зверху кілька коників суне і вже біжить міняти на п'ятак. А спіймають його на цій справі, він тільки очима невинно кліпає: "Адже треба ж було їм корму підкинути ..." Але я-то тобі не київський мисливець!

— Воно б, звичайно, здорово, — кажу, — тільки де ж їх знайдеш? Адрес адже ми не знаємо ... Правда, давала тобі Валька свою адресу. Але ж ти його, звичайно, не зберіг. Так воно і смішно було б — берегти адресу якоїсь Вальки. Ух ти! У Яви щоки так і спалахнули, як від ляпасів. І що ж це таке буває іноді з людьми? Дивишся — геройський хлопець стає бог знає чим, бадиллям бурякової ... І через кого? Через якийсь чаплі у спідниці Тьху!

У той раз, коли були у нас пригоди з Книшем і Бурмілом і коли Ява був Робінзоном Кукурузо і втік до річкові плавні на безлюдний острів імені Переекзаменовки, познайомилися ми випадково з київськими піонерами-юннатами. І була серед них одна така Валька, худа, довгонога і, по-моєму, зовсім некрасива. (Ганя Гребенючка з нашого класу в тисячу разів краще!) Але це я так вважав. А Ява ... Ява в присутності Вальки через дві хвилини став не Ява, а бурякова гичка. Коли юннати поверталися до Києва, Валька залишила Яві свою адресу, щоб ми написали, чим скінчиться наша історія з Книшем і Бурмілом, — її, бач, це страшно зацікавило.

Історія з Книшем і Бурмілом закінчилася нашою перемогою. Ми ходили героями, і Ява кілька разів напівжартома, напівсерйозно закидав вудку — написати Вальке лист. "Тьху! — Сказав я. — Та ти що, здурів?! Я от, коли в таборі, додому-то пишу рідко, а ти хочеш ... "Один Ява написати не наважувався. Боявся помилок наробити. Переекзаменування-то у нього була як раз з мови. Так з листом нічого і не вийшло. Але адресу Ява зберіг. Він ховав його на горищі, і я одного разу бачив — він перечитував його як якесь письмо. Тільки я йому нічого не сказав ...

А коли ми їхали до Києва, я знав, що рано чи пізно Ява заведе розмову про Вальку. Але я не думав, що так скоро. І якби не моя провина в пригоді з коритом, я б, напевно, так швидко не здався. Але тепер я зрадів, що Ява забув про словесний портрет і міліцію, і вирішив поступитися.

— Чого скис? — Кажу — Дивись веселіше! Звичайно, цікаво було б зустрітися і з Ігорем і з Сашком-штурманом, і з Валькою. Вони б нам Київ знаєш як показали! Який там у Вальки адресу? Я раніше пам'ятав ... Вулиця якогось повстання? ..

— Січневого ... — буркнув Ява.

— Тю! Та це ж вона і є! Тут біля метро починається і тягнеться туди, де Лавра. Гайда! Ява криво посміхнувся.

Глава III. Ява поспішає на побачення. Вухо.

Через кілька хвилин ми вже були в Валькіном будинку. Стали шукати квартиру — нету! Весь будинок обійшли ... На самому верхньому поверсі остання квартира — вісімнадцята, а нам потрібна двадцять п'ята. Що таке?! Невже обдурила Валька, пожартувала, вигаданий адресу дала? .. На Яву було боляче дивитися — такий у нього був вигляд. Нарешті я зважився запитати у якоїсь бабусі. Виявилося, є двадцять п'ята, тільки у дворі, в так званому флігелі.

— Вигадали якийсь флігель-Мігель. Тільки з пантелику збивають, — удавано сердячись, бурчав повеселілий Ява.

І справді, у дворі стояв такий самий, як і з вулиці, великий шестиповерховий будинок. І що його флігелем назвали?!

Коли ми входили в парадне, я помітив, як Ява, проходячи повз старовинних скляних дверей, на мить затримався, глянув на своє відображення в склі і пригладив рукою чуб. Я зробив вигляд, що не бачу.

На третьому поверсі ми легко відшукали двадцять п'яту квартиру. На дверях кілька кнопок від електричних дзвінків — напевно, в квартирі багато сусідів. На сходах напівтемно, і ми встаємо навшпиньки, щоб прочитати написи під кнопками. Ось ... "Малиновським дзвонити один раз"! Це і є. Валькіна прізвище Малиновська. Точно.

— Дзвони, — шепоче Ява.

— Ти дзвони, — шепочу я і невідомо від чого відчуваю холодок в животі.

— Так подзвони! Ну ти ж вище, тобі зручніше, — хитрує Ява.

— Тобі адресу давали — ти і дзвони! — Не здаюся я.

— А ну тебе! — Сердито шепоче Ява і рішуче натискає на кнопку. За дверима деренчить дзвінок.

Ява відскакує і ховається за мою спину. А мені дуже треба! Я теж відскакую в сторону і намагаюся випхати Яву вперед.

І тут сталося щось неймовірне. Через виступу стіни, як привид, виринув хтось величезний і здоровенною ручищей схопив Яву за вухо. В ту ж мить хриплий голос так загримів на всю драбину, що луна підстрибом помчав вниз по сходах.

— Ага! Попався! Попався нарешті!

Не кажу вже про Яву, якого шарпали за вухо, я і сам-то від несподіванки приріс до місця і не міг поворухнутися. А грізний голос продовжував гриміти:

— Так ось хто хуліганить! Ось хто дзвонить і тікає! .. А бідна бабуся повинна бити старі ноги, даремно виходити відкривати?! Ось ми зараз з вами поговоримо!

І тут же за дверей почувся дзвінкий Валькін голос:

— Хто там?

Ой-ой-ой! Я кинув на Яву панічний погляд. Ява зібрав усі сили і так відчайдушно рвонувся, що навіть якби йому довелося залишити вухо в дядьковій руці, він все одно б вирвався Та що вухо! В той момент Ява ладен був віддати півголови, навіть полтуловіща, тільки б вирватися, втекти хоч з тим, що залишиться, подалі від Валькіних очей.

Та ви самі подумайте: в першу хвилину побачення, якого ви так чекали, ваша Валечка бачить (боже ти мій!), Що якийсь здоровенний громила тримає вас за вухо, як паршивого цуценя. А ви, схиливши голову, жалко висите на своєму вусі, навіть не торкаючись землі. Ви, який стільки мріяв про ту урочистою, хвилюючою хвилині, коли відчиняться двері. Вона стане на порозі, і здригнуться від радісного подиву густі вії, і засяють очі, і спалахнуть рум'янцем щоки. І вона скаже: "Ой!", А потім: "Ах!", А потім "Здрастуй, здрастуй! Це ти? Як я рада! "І все буде так прекрасно ...

А замість цього ...

Як вистрілений з гармати, ми прогуркотіли по сходах вниз, вискочили у двір, потім на вулицю і цілий квартал бігли щодуху, не оглядаючись. І тільки коли переконалися, що за нами ніхто не женеться, відсапуючись, перейшли на крок.

Ми йшли не розбираючи дороги, йшли і мовчали.

З Явина очей бігли сльози. Він кривився і відвертав від мене обличчя. Але я все розумів. Це просто механічно ... Просто вухо якимось чином пов'язано з тим органом, який виробляє сльози. І якщо вухо сильно покрутити, то сльози потечуть самі собою. І це не означає, що людина плаче. Ява ніколи не плакав!

Вухо у Яви спухло, збільшилася вдвічі і палало, як мак.

Звичайно, з таким вухом знову пробиватися на побачення годі було й думати.

Ми добре розуміли, що сталося. Сталося жахливе непорозуміння: видно, якийсь шалапути розважався тим, що дзвонив у квартири й тікав. А чоловік, випадково підійшовши і помітивши нашу мигтіння біля дверей після того, як ми подзвонили, вирішив, що ми хуліганом. Ми розуміли, що сталася помилка, але нам від цього легше не було. Особливо Яві. І не стільки через вуха, скільки від того, що з Валькою не зустрівся і тепер, хто знає, чи зустрінеться взагалі.

Я боявся, що він у всьому буде звинувачувати мене: адже якщо б я відразу подзвонив, як він просив, і якщо б не став його випихати вперед, може, нічого б і не було. Але Ява проявив благородство, він ні про що не говорив, тільки іноді скидався сльози.

Мені хотілося його розвеселити, але я довго не міг придумати, як це зробити. Нарешті я сказав:

— Ех, підловити б це хрюкало, через який нам попало, і задзвонити б йому у вухо так, щоб у нього відпала охота дзвонити куди не треба, щоб у нього три дні в голові дзвеніло! Тоді б знав, як шкодить. Ех б я йому дав! ..

Але моє відважне настрій на Яву не подіяло. Я скрушно зітхнув.

Ми пройшли парками над кручею, перейшли через місток і вийшли до кінотеатру "Дніпро".

— Во! — Радісно вигукнув я, як мореплавець, який побачив землю — Давай в кіно сходимо! Тітка ж нам спеціально грошей на це дала Гайда!

Але Ява, відвернувшись, похмуро буркнув:

— Не хочу!

— Ну і даремно, — сказав я.