Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод
Ах, боже мій! я й забув, що біля того паркану навалено на сорок возів всякого сміття. Що це за поганий місто: тільки десь постав який-небудь пам'ятник, або просто паркан — чорт їх знає откудова і завдадуть всякої погані! .. "Тут у п'єсі написано" зітхає ". Карафолька за всіма правилами зітхнув і зробив паузу. Цією паузою негайно скористався дід Саливон, якому, видно, давно вже не терпілося висловитися.
— Ось щучий син! — На весь зал гаркнув дід. — Ось адже фахівець!
(Спеціаліст чомусь було у діда самим лайливим словом.) Окозамилювач чортів! Ну точненько наш колишній голова Пріпіхатий! Той теж такі штуки відмочував, як тільки начальство з області повинно було приїхати ... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає життя ...
В той же день все село заговорило про майбутню постановку. "Бу-бу-бу ... ревізор! .. Гу-гу-гу ... Хлестаков! .. Ру-ру-ру ... П'єса! "— Тільки й чулося по всіх кутках. Навіть самі древні бабусі, які зроду такого слова і в роті не тримали, і то: "Ревізор", "Ревізор" ... Сміх, та й годі! А глуха бабця Гарбузіха розпустила серед своїх престарілих подружок слух, що автор п'єси ніякий не Гоголь, а кореспондент районної газети товариш Курочка, який приїжджав колись у наше село, і написано все це про нашого колишнього голови Пріпіхатого. А через те, що Пріпіхатий зараз на відповідальному посту інспектора в обласному управлінні культури, то Курочка і написав все так завуальовано і підписався не своїм ім'ям, а псевдонімом — "Гоголь". Нинішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка жахливо сміявся над цими чутками і в веселому настрої видав нам порядні гроші на декорації та костюми. Це була справжня удача. Готувати декорації допомагав нам учитель малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила ціла бригада дівчат. Всю зиму, до самої весни готували ми постановку. І ось ...
Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійно, не ховаючись, виносити з хат все, що йому хочеться, і не поспішаючи вантажити на віз. Будинки не залишилося ні душі. Навіть собаки збіглися до клубу на свої собачі Вечорка.
Та що говорити! Навіть стосемілетняя Тріндічка, прапрабабуся нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Саливон сказав, що вона "вже другий віраж початку", що у неї скоро знову проріжуться зуби і вона ніколи не помре, до якої навіть з Києва приїздили з'ясовувати, чому вона так довго живе [1], — та сама Тріндічка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб — в церкву-то вже не ходила, і навіть вона пришкандибала на наше подання.
— Ну от! Я ж казав! — На весь зал радісно гаркнув дід Саливон. — Уже ходити вчиться. Скоро й танцювати почне ...
За це бабка Тріндічка під загальний регіт мовчки огріла діда костуром по шиї.
Але стривайте, стривайте ...
Дзинь! Дзинь! Дзинь-нь-нь! .. — Різонув по серцю третій дзвінок.
У залі гасне світло.
— А ну, а ну! .. — Шикає на нас (на тих, хто не повинен бути на сцені у першому явище) Галина Сидорівна.
Завіса із скреготом розсувається (він у нас, як пес на залізних кільцях, по іржавої дроті бігає).
Все!
Почали!
Тепер діватися нікуди.
— "Я запросив вас, панове, з тим, щоб ..." — лунає вже голос городничого — Стьопи Карафолька.
Пішло діло ...
Я стою за лаштунками зажмурившись і, стискаючи на грудях кулаки, шепочу: "Все буде добре! Все буде добре! Все буде добре! "Як заклинання.
Ех і дурило ж я — не знаю жодної молитви! А мене ж бабуся вчила!
Хоч я піонер ... і не вірю, звичайно, а як би тепер придалося! Ось таке ж було зі мною, коли я вперше наважився стрибнути в річку з самої верхівки верби. Я стояв на сучку і дивився вниз, і мені здавалося, що серце моє вже вирвалося з грудей і летить в воду, а я все ще стояв, вчепившись в вербу, і не міг відірватися. Голова йшла обертом, і в животі тенькало ... І все ж це були дитячі іграшки у порівнянні з тим, що мене чекало. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби — з телевізійної вежі стрибнув би, тільки б усе обійшлося ...
— Ха-ха-ха-ха! — Гримнув реготом зал. Ось бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило ...
"Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде добре! Все буде добре! Ось зараз глядачі знову повинні засміятися ... "
— Х-ха-ха-ха!
"Ну от, а я, дурень, боюсь!" Наш вихід все ближче і ближче ... Ось уже зараз, зараз ... Як тільки Карафолька скаже ... Під!
— "Так і чекаєш, що ось відчиняться двері — і шасть ..." Всередині у мене щось йокнуло, я рвонувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
— "Надзвичайна подія", — відчайдушно гаркает Ява.
— "Несподівана звістка", — точно так же гаркаю я.
— "Що? що таке? "— сполошилися всі, хто був на сцені.
Вийшло дуже здорово. Зал завмер.
— "Непередбачене справа, — знову кричу я, — приходимо в готель ..." — "Приходимо з Петром Івановичем в готель ..." — перебиває мене Ява.
Зал мовчить.
"Ай да молодці! Ну і молодці ж ми! "— Миготить у мене в голові. Поглядом переможця обвожу зал, бачу десятки очей, спрямованих на мене і ...
— Е! — Кажу, перебиваючи Яву. Я добре знав, що повинен в цей момент сказати "Е". Але далі ... Немов хтось у вухо мені раптом — фф-фу! І всі з моєї голови через інше вухо — фф-фють! — І пусто. Як у дірці. І жодного слова немає. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного — наче я теля і не знаю людської мови. Тільки ось це "е" в голові і залишилося й гулко перекочується там, стукаючись про череп.
— Е! — Повторюю я і дивлюся на Яву.
А він дивиться на мене. І я здогадуюся, що в нього теж ... все з голови — фють! — І пусто. Я екаю втретє.
— Е! — Відповідає Ява, тільки щоб не мовчати. І дивимося один на одного.
— Е! — Кричу я.
— Е! — Відповідає Ява.
І знову тара очі ... В залі пирскають зі сміху. Видно, думають, що так і треба.
Он і бабуся Тріндічка розтягла в посмішці свій беззубий рот. Підборіддя її трясеться, і обличчя стало сплюснутим від сміху (скільки вже років вона не сміялася!).
— Хі-хі-хі! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! .. — Гуде зал.
Кузьма висунув голову з суфлерської будки і, широко роззявляючи рот, підказує по складах, що нам говорити. Здається, і глухий його зрозумів би. Вже й городничий — Карафолька підказує, і поштмейстер — Сашка Гузь. Вже і в перших рядах зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши "Кузьму", сам почав підказувати.
Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці. А я, як недотепа-пастух, не можу зібрати їх разом. Якщо б мене в той момент запитали: "Як твоє прізвище?" — Я і то, напевно, не зміг би відповісти.
А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так і треба по п'єсі. І крізь регіт чується чийсь вигук: "Ось молодці! Ну і молодці! "Це вже занадто!
Більше витримати я не можу.
Я зриваюся з місця, збиваю по шляху якусь декорацію і вилітаю вон зі сцени ...
Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів в моїх бакенбардах.
І тільки коли опинився за селом, в лозах над річкою, я впав на траву, і катався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя. А коли через кілька хвилин перший напад відчаю пройшов, я побачив, що поруч зі мною катається, стогне і землю гризе мій друг Ява — Бобчинський.
Ми не сказали ні слова. Ми тільки подивилися один одному в очі. Що ж ми наробили?! Адже ми не тільки провалилися самі, зганьбилися на все село, ми підвели і всіх інших. Таку п'єсу провалили! .. Адже, як ви вже знаєте, хоч і не головні герої Бобчинський і Добчинський, а так вже написана ця геніальна п'єса, що без них — ні тпру ні ну. Ось ми зараз втекли, а там все зірвалося.
Скандал ... Паніка ... Адже не можуть дізнатися городничий — Карафолька і всі інші чиновники, що в готелі живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба приймати за ревізора. Сказати це мали ми, Бобчинський і Добчинський. Крім нас, ніхто цього зробити не може. Ніхто! Розгублено стоїть на сцені талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. І всі інші актори стоять, як пришиблені. А за сценою, так і носа на неї не висунувши, страждає найталановитіший з нас Коля Кагарлицький. Ах, який же він був Хлестаков на репетиціях! І звідки у нього все це бралося! .. А адже раніше такий тихий був і непомітний ... Ми його й за хлопця не вважали. Ні з дерева у воду пірнути, ні вікно з рогатки вибити ... уткнется ніс в книгу і сидить собі під грушею мовчки. А на сцені таке виробляв, що тільки ах! .. І тепер ніхто цього не побачить.
І знаменитий предок зоотехніка бабка Тріндічка, яка за сто років, може, вперше зібралася культурно розважитись, попленталася додому цвіркунів на печі слухати. Незадоволена і похмура розходиться публіка по хатах. Лає на всі заставки цей примхливий і ненадійний театр, який так сильно залежить навіть від самих що ні на є паршивенький акторів.
А ці самі актори лежать в цей час па траві, дивляться в небо, де глузливо підморгують їм зірки, і страждають. На весь космос, на весь Всесвіт страждають.
Ну як же тепер показатися людям?! Як дивитися в очі їм?! Як взагалі жити на світі після цього?! Ох, що ж ми наробили! ..
От біда! ..
І навіщо ми тільки придумали цей ВХАТ на свою голову!
Адже жили ми безтурботно і весело.
І що нам потрібно було?!
В Америку захотілося? На гастролі? Вінків лаврових? Оплесків?
Шібздікі нещасні! Ляпаси вам замість оплесків! ..
А все почалося з Києва. Це Київ винен. І київська міліція. І те злощасне корито. І Валька. І Максим Валер'янович. І годинник "Салют". І ... потопельник. Потопельник винен в першу чергу. Але почекайте, давайте все по порядку.
Глава II. Випадок в метро. "Космонавт". Конфлікт з київською міліцією.
Минулого літа ми приїхали до Києва. На цілий місяць. В гості до моїх рідних — дядькові і тітці. От було здорово! Ми весь рік мріяли про це. Не те щоб ми ніколи не бували в Києві — бували. Ява один раз, а я так навіть два. Але тоді, в перший раз, ми були всім класом на екскурсії. І то тільки два дні. А вдруге я був один, без Яви, Але це ж не те, зовсім не те. Ви ж самі знаєте, що радість, яку не можна розділити зі своїм кращим другом, — не повна радість. І навіть не половинка. А якась четвертинка.
Якщо ви тільки що приїхали до Києва, з чого ви почнете? Правильно, з Хрещатика! Так уже заведено ... Прямо з поїзда ви заносите свої валізи на квартиру, і ноги самі собою несуть вас на Хрещатик.
