Златоплуг - Гребенюк Віктор

– Хотіневе сватання. – Володимир дає придане за "племінницю". – Лиха рада Дуная. – Бій русі з руссю. –
Смерть Хотіня. – Сватання до вдовиці. – Смерть Чаяни

Во стольному було городі во Києві,
У ласкавого у князя Володимира –
Була учта велика, почесний пир.
Які ж там були пирувальники-
Багато князів, і бояр, і купців,
І руських могучих богатирів,
І кріпкі були поляниці –
Їхнії кревні сестриці.
На місці належнім за тими столами
Прислужують слуги за удовами.
Сонце за обрій вже хилиться,
Учта весела вже п'яниться.

На тому ж пиру на почесному,
На місцях, їх же стану належних,
Сиділи поруч дві чесні вдови:
Перша вдова – Блудова жона,
Боярина Блуда з Чернігова,
Ізбіднілого вже киянина.
А друга вдова – Часова жона,
Часа, гостя багатого торгового ,
Що в ділі купецькому стала по нім.
Сонце за обрій вже хилиться,
Учта весела вже п'яниться.

Чесна вдова Блудова жона
Наливала чару меду солодкого,
Брала чару ту в руки білії,
Підносила чесній удові Часисі:
"Ай же ти, чесна вдово, Часова жоно!
Зведім-но ми наших дітей воєдино –
Мого ж Хотіня Блудовича
З твоєю Чаяною Часівною,
Будьмо з тобою рідна родинонька,
Рідна родинонька, свашеньки!"

Чесна ж вдова Часова жона
Взяла тую чару в руки білії –
Та хлюпнула Блудовій в очі яснії,
Облила їй шубу кáмкову ,
Пушок морський, вершок дорогий,
Сама ж кида їй отакі слова:
"Блудова жоно, повійниця ти!
Узяли б тебе у пекло чорти!
Чи ж то личить віддати Чаяну Часівну
За твого ж Хотінушку Блудовича-!
Як твій був мужище Блудище,
Блуд блудив по усьому Чернігову,
А синисько твій виродисько
Лихо коїть по Києву, зірвиголова,
Зі своїм із парубком-нерозлийвода .
Парубок шукає бобового зернята,
Щоб Хотіню обід спорядить якийсь.
А моя ж бо Чаяна Часівна
Сидить в теремі світлім, у шовках-камках,
В пишному теремі, золотих верхах:
Її буйні вітри не обвіють,
Жарке сонце не обпече,
Часті дощики не обмочать,
Лихі люди не оббають ,
Не глузує із неї п'яниця,
Та не кожному можна й дивиться.
Є ще у мене дев'ять синів,
Чаяни Часівни дев'ять братів,
Вони в чистому полі їздять-полякýють,
Полонять Хотінка в чистому полі,
Прив'яжуть до стремена до сідельного,
Привезуть Хотінка пред моє лице:
Захочу – віддам його в повари,
Захочу – віддам його в конюхи,
Захочу – продам на боярський двір".

Стала тут удова знечещена,
Пішла із бенкету засмучена:
"Ославила мене перед усіма,
Замазала мою шубку камчатую,
Пушок морський, вершок дорогий".
Приходить до терема до високого,
До ґаночка до білодубового,
Стріча тут її рідне чадонько
Молодий Хотінушко Блудович,
Мовить до мами такії слова:
"Світе милий, моя паніматінко!
Що ти з пиру ідеш невеселая,
Невесела ідеш та й нерадісна-
Чи то місце дали недостойне тобі,
Чи то чарою там обділили тебе,
Чи на глузи підняв якийсь п'яний язик-"

Мовить так до Хотінечка матінка:
"Світе мій, чадо милеє,
Молодий Хотінечку Блудовичу!
Дали місце на учті достойне мені,
Чарою теж не обділили мене,
Ні на глум не підняв який п'яний язик.
Насміялася з мене чесна вдова –
Чесна вдова
Часова жона.
Піднесли мені чару меду-вина,
Я за нею хотіла посватать тебе
На чесній дівоньці
Чаяні Часівоньці.
Та Часиха чари не випила –
Вилляла чару в ясні очі мені,
Облила мені шубу камчатую,
Пушок морський, вершок дорогий.
Та при тім говорила такі-от слова:
"Блудова жоно, повійниця ти!
Узяли б тебе у пекло чорти!
Чи ж то личить віддати Чаяну Часівну
За твого ж Хотінушку Блудовича!
Як твій був мужище Блудище,
Блуд блудив по усьому Чернігову,
А синисько твій виродисько
Лихо коїть по Києву, зірвиголова,
Зі своїм із парубком-нерозлийвода.
Парубок шукає бобового зернята,
Щоб Хотіню обід спорядити якийсь.
А моя ж бо Чаяна Часівна
Сидить в теремі світлім, у шовках-камках,
В пишному теремі, золотих верхах:
Її буйні вітри не обвіють,
Жарке сонце не обпече,
Часті дощики не обмочать,
Лихі люди не оббають,
Не глузує із неї п'яниця,
Та не кожному можна й дивиться.
Є ще у мене дев'ять синів,
Чаяни Часівни дев'ять братів,
Вони в чистому полі їздять-полякýють,
Полонять Хотінка в чистому полі,
Прив'яжуть до стремена до сідельного,
Привезуть Хотінка пред моє лице:
Захочу – віддам його в повари,
Захочу – віддам його в конюхи,
Захочу – продам на боярський двір"".

Одказав Хотінь отакі слова:
"Я їй ту насмішку відсміюсь.
На Чаяні Часівні женюсь!"
Повернувся на жвавих ніженьках,
Куничу шубку на одне плічко накидав,
Соболину шапку на одне вушко надягав,
Брав палицю булатную під пахву.
Брав Хотінь і свого любого парубка,
Того парубка-нерозлийвода,
Поїхали по городу Києву "лихо коїти".

Під'їжджають до терема високого,
Де сидить та Чаяна Часівонька,
Де сидить тая чесная дівонька.
Як ударить палицею булатною
По тому по високому терему!
Не було ж і негоди тоді непомірної,
Не було ж ані бурі, ні віхоли –
Широкі ворота серед двору звалилися,
Віконні рами в домі зламалися,
Полиці, мисники попадали,
Кахляна пічка розсипалась,
Мало Чаяні смерть не прийшла.

Заходить Хотінь у чертоги її –
Замочки він повідчіплював,
Двері він повідламував;
Руса коса в Чаяни розтріпана,
Вибігає в тонкій сорочці без пояса,
У самих панчішках без чобіток.
Тут-то до неї Хотінь і посватався:
"Молодая Чаяно Часівонько!
Добра слава про тя, чесну дівоньку.
Коли з честю йдеш, за себе візьму,
А як ні, то візьму за товариша,
За свого парубка-нерозлийвода".
Мовить так на теє Чаяна-дівонька:
"Я три годи Богу молилася,
Щоб попасти заміж за Хотіня Блудовича".
Брав її Хотінь за ручки білії,
Цілував в устонька солодкії.
"Зараз їду я в чистеє полечко,
Ти ж пошли туди дев'ять братів своїх,
Там ми з ними побачимось, побалакаєм".

Поїхав Хотінко в поле чистеє,
Розставив Хотінко біле шатро,
Кладеться спати у нім, утомлений,
А парубка ставить іззовні в дозор:
"Гостро гляди до города Києва,
Як то виїдуть Часовичі з городських воріт:
Якщо виїдуть по два, по три в одній купочці –
То в них думка одна є, не різная,
Думка, значить, не різная, рівная;
А як їдуть один перед одним вперед,
То в них думка, значить, є різная,
Думка різная, та й нерівная.
І мене розбуди від міцного сну,
Я на них буду мати думку одну".

Гостро глядів парубок до воріт,
Пильнував парубок тих-от приміт.
Виїхали дев'ять братців у поле:
Той наперед, і той наперед,
Той хороший, той луччий за того, –
Всякому треба повиставитися,
Всякому хочеться себе показать.
Як побачив парубок їх думоньку не одну,
Не будив Хотінка із кріпкого сну,
А сідав на доброго коня богатирського
Та поїхав назустріч Часовичам.
Перших трьох братів конем потоптав,
Других трьох братів списом сколов,
Третіх братів полоном узяв,
Привів до шатра їх до білого,
Будить Хотінка з міцного сну:
"Уставай, господине, з міцного сну,
Я вислужив службу всю вже, утнув".

Мовить Хотінь отакії слова:
"Не твоє було діло коня шпиняти,
Не твоє було діло полем пиряти" .
Сідали на борзих коней вони,
Прив'язали Часовичів до стремен до сідельних
І поїхали до города Києва.
Як побачила тут Часова жона,
Що їде Хотінь з поля чистого,
Що веде за собою братів трьох Часовичів,
Насипала чашу чистого сéребра,
Другую чашу – красного золота,
Третюю чашу – круглого жемчугу
І віднесла Володимиру-князеві,
Щоби послав раті сорок тисяч він
Звільнити з полону братів трьох Часовичів.

Як же заввидів силу ту Хотінь Блудович,
Закричав до них богатирським покриком:
"Якщо в полон ідете, живі лишитесь,
Якщо воювать ідете – живими не лишитесь:
Я вас буду бити, надвоє ділити,
Надвоє ділити, натроє троїти,
Натроє троїти, чвертями чвертити,
На малії шматки,
На дрібнії кістки!!
В'яжіться-но своїми опоясками шовковими
По двоє, по троє в одному місці,
Та підіте до города до Києва,
Та кричіте на всюю голову:
"Ми сила полоненна,
Ми сила прощенна.
Полонив нас Хотінушко Блудович
Та й простив нас Хотінушко Блудович!
В'язались вони своїми опоясками шовковими
По двоє, по троє в одному місці,
Йшли до города до Києва,
Кричали на всюю голову:
"Ми сила полоненна,
Ми сила прощенна!!
Полонив нас Хотінушко Блудович
Та й простив нас Хотінушко Блудович!!!"

Чесная вдова
Часова жона
Прибігла до князя Володимира,
Такії слова проговорювала:
"Ай же ти, сонечку князю Володимире,
Назви Чаяну Часівну рідною рíдницею,
Рідною рідницею, своєю племінницею,
Видай заміж за Хотіня Блудовича".

Тут ласкавий Володимир-князь
Заводить учтоньку, почесний пир
На багато князів, і бояр, і купців,
І руських могучих богатирів,
І кріпких тих поляниць –
Їхніх кревних сестриць.
І на тому пиру на почесному
Так глаголить ласкавий Володимир-князь:
"Ай же ти, Хотіночку Блудовичу!
Гожі твої вчинки молодецькії!
Лиш смієшся ти з моєї рідниці,
З Чаяни Часівни, племінниці".

Тут-бо Хотінко здогадливий був:
Устав із-за столика дубового,
Виходив на широкий двір,
Ставив свою палицю булатную серед двора:
"Ласкавий князю, насип серебра,
Обсип мою палицю сріблом і золотом
З нижнього кінця і до верхнього.
Буде то віно дядька небозі,
Буде нам з нею ітись по дорозі.
А ні – то візьму за товариша,
За парубка свого нерозлийвода.
Та ще відпиши мені сім городів із пригородками,
Та сім іще сіл із присілками –
Тоді Часівну за себе візьму".
Учинив Володимир-князь діло прошене,
Образáми благословив,
Прощення уділив.

Брав Хотінь Чаяну за рученьки
Та приводив до рідної матінки:
"Світе мій, дорога паніматінко!
По любові женюсь на Чаяночці,
Та ще й придане з нею багатеє.
Ідемо до Божого дому шлюбоньку брати
Та й з Господом Богом жить-поживати".
Стала Чаяна чесною жоною Хотіневі,
Переїхали знов до Чернігова.

***
Не багато минуло відтоді ж і времені –
Знов у князя було в Володимира,
В стольнокиївського сонечка Святославича
Пирування почесне і радісне
На бояр, і на храбрів, і на купців,
На дружинників-молодців.
Упівсита бояри наїдалися,
Упівп'яна хоробри напивалися,
Упівголоса гості вихвалялися.
Промовляє ж сам Володимир-князь:
"Гой ви єсьте , мої князі-богатирі!
Усі ви в мене переженені,
Усі ви в мене перевінчані,
Тільки я серед вас нежонат ходжу,
Нежонат ходжу, холостим себе зву.
Ви шукайте мені наречену хорошую,
Хорошу невісту, пригожую,
Щоби станом була рівненька,
Щоб на зріст, як і я, височенька,
Щоби очі були
Як ясні соколи,
Брови щоби були
Чорні соболі,
Тіло щоби снігу білого,
Красна красою
Та й умом – зі мною.
Та щоб знала руської грамоти,
Читання-співу церковного.
Було б з ким мені думоньку подумати,
Було б з ким мені слівцем перемовитись,
На пиру-беседоньці ким похвалитися,
Та й було б кому вам уклонитися,
Було би кому честь воздати
У князівських палатах".

Із-за лівого боку, із-за лівого краю
Мовляє Михайло Потік, син Дуная:
"Гой єси, батеньку, сонечку Володимире!
Много я бував по різних землях-краях,
Много я бачив царівен-королівен.
Котра гарна сама –
То геть мало ума,
Котра розум на подив –
Нехорошої вроди.
Не знаходив я більшої вродливиці,
Та не бачив я більшої пригожиці,
Як у того у Хотіня у Блудовича
Та його Чаяна кохана.
Й на обличчі ліпота,
І душею висота,
І руської вельми вміє грамоти,
І співу-читання гаразд церковного.
Кого би ще називати нам матінкою,
Кого би ще величать госпожею нам!"

Те слово недобрим князеві видалось,
Володимиру те слово не сподобалось.
Каже сам батенько Володимир-князь:
"Де ж бо се видано, де ж бо се чувано –
Від мужа живого відняти жону!"
Наказав Михайла Потока скарати-повісити.
А Михайло Потік примітливий був,
На іншу сторонку перекинувся:
"Ох ти ж, батечку Володимире!
Ти зажди мене хутко карати-вішати,
Накажи, государю, слово промовити".
Наказав йому князь слово промовити.
"Пошлемо ми Хотіня у поле чистеє,
Аж ген-ген в ті луги Леванидові ,
Пошлемо до ключа до грем'ячого,
Велимо спіймать білогорлицю –
Принести до обіду до княжого.
Та іще вбити там лева лютого ,
Принести до обіду до княжого".

Таке слово хорошим князю вже видалось,
Таке слово йому вже сподобалось .
Тільки ж мовить Добриня Микитович:
"Ох ти ж, батечку Володимире!
Ти погубиш ясного сокола
Й не піймаєш білої лебеді!"
На сю мову вже князь байдужісінько,
Вже сідає на свій на трон золотий
Й пише сам скорописную грамоту,
Посилає з Потоком в Чернігів-град.

Та й поїхав Михайло Потік во Чернігів-град,
Та прямцем же у двір і до терема:
Він у двір заїжджає без воротаря,
Він в палати іде без придверника.
Йому каже на теє Чаяна-хазяєчка:
"Ти невіжа , ти невіжа, не отецький син!
Ти навіщо, невіжо, так твориш отут-
Ти у двір-бо заїхав без воротаря,
У палати зайшов без придверника!"
Одрікає Михайло, Дунаїв син:
"Будь здорова, Чаяно-хазяєчко!
Я не з волі своєї приїхав до вас,
А прислав мене князь стольнокиївський
З скорописною сею-от грамотою!"
Кладе грамоту й миттю ізвідти геть,
З теремів із палат – і з Чернігова.

Стала Чаяна ту грамоту прочитувати,
Заливалась гарячими слізоньками.
Скидала із себе одежу світлую,
Вдягала на себе молодецькую,
Сіла на коня та в степ поїхала,
Шукати лада свого Хотінушка.
Знайшла вона Хотіня Блудовича
Та й каже йому такі-от слова:
"Ти надія моя, мій сердечний друг,
Молодий Хотіночку Блудовичу!
Се ж останнє з тобою побачення!
Їдьмо ж разом додому, ладоньку".
Каже їй на те Хотінь Блудович:
"Ох моя ти ладо, Чаяночко!
Погуляймо разом востаннє тут,
Постріляймо гусей тут і лебедів!"

Погуляли, приїхали в рідний дім,
Та й збирається він у доріженьку.
Мовить муж до своєї жони:
"Принеси мені той сагайдак малий,
Що у ньому є кілька стрілочок".
А Чаяна ж несе велик сагайдак,
Що у ньому преповно є стрілочок.
"Ти невіжо, ти невіжо, не отецька доч!
Ти чого, невіжо, не слухаєшся-
Чи не знаєш над себе більшого-"
Чаяночка на те не прогнівалась,
Чоловікові ронить такі-от слова:
"Ти надієчка, ти мій сердечний друг,
Молодий Хотінечку Блудовичу!
Зайва стрілка тобі пригодиться ще:
Не у князя поцілить і не в боярина,
А в дружинника у хороброго".

Та й поїхав Хотінь у далекий степ,
Та у ті у луги Леванидові,
Та до ключика до грем'ячого,
До колодязя до студеного.
Чує левій рик, чує орлій крик,
Та не тим його серце заходиться.
Бере Хотінь трубочку підзорную ,
Глядить до города до Києва:
Зачорнілася сила руськая
На того на Хотіня на Блудовича.
Заплакав Хотінь сльозами гарячими,
Мовив до себе отакі слова:
"Видко, зовсім я князю не в надобі,
Видко, я щось не так слугував".
І ще мовить на те Хотінь Блудович:
"Ох недобре русі з руссю ратитись!.."
Та бере Хотінь меча харалужного –
Порубав Хотінь силу руськую.

За якусь невелику часиночку
Приклада знов трубу він підзорную,
Видивляється знову до Києва:
Йдуть на нього два витязі –
Хресний братик Михайло Дунаєвич,
Хресний братик Добриня Микитович.
Знов заплакав сльозами гарячими:
"Далебі, Бог на мене прогнівався,
Володимир на мене розсердився!"
І ще мовить на те Хотінь Блудович:
"Де ж бо се видано, де ж бо се чувано –
Брат хресний на брата із боєм іде-"

Бере Хотінь гострого списа,
Втикає ратищем в землю сиру,
А на гострий кінець сам упав,
Споров собі груди білі,
Покрив собі очі ясні.
Як під'їхали два його хресних братики,
Заридали й вони палко-гаряче,
Та, поплакавши, повернулися.
Повідали Красному Сонечку:
"Не стало Хотіня Блудовича…"

Тут збирає князь Володимир весільного поїзда,
Та сідає у повіз у роззолочений,
Направляються до города до Чернігова.
Під'їжджають до двора до Хотіневого,
Заходять во терем ік Чаяни-вдови.
Чаяна-вдова вбрана в темне все,
Чаяна-вдова у скорботі вся.
Цілувати хтів її в уста солодкії,
Відрекла ж удова на те Володимиру:
"Ні, стольнокиївський Володимире,
Не цілуй мене вустами кривавими
Без мого без ладонька Хотіня Блудовича".
Їй на се каже так Володимир-князь:
"Ох ти гой єси, Чаяно прекрасная!
Ти знімай із себе шати скорботнії,
Одягай тепер шати світлії,
Шати світлії та й весільнії,
Я тебе, Чаяно, заміж беру".

Наряджалась вона в шати світлії
Та взяла із собою булатний ніж.
Поїхали з Чернігова до Києва.
Проїжджали повз луки Леванидові,
Попри те джерело кипучеє,
Попри ту криницю холодную.
Чує левій рик, чує орлій крик,
Та не тим її серце заходиться.
Мовить же Чаяна прекрасная:
"Вже ж ти, батеньку Володимире,
Пусти мене проститися з милим ладоньком,
З чоловіком моїм Хотінем Блудовичем".

Посилав князь із нею двох воїтелів,
Двох воїтелів-супровідників.
Підходила Чаяна до милого ладонька,
Поклонилася Хотіневі Блудовичу
Й каже так тим двом супровідникам:
"Гой ви єсьте, богатирі-супровідники!
Ви підіте скажіте князю Володимиру,
Щоб не дав нам валятися в полі чистому,
В полі чистому з милим ладоньком
Із Хотінем моїм із Блудовичем".
Вийняла той булатний ніж
І вспорола собі груди білії,
І покрила собі очі яснії.

Заплакали богатирі-супровідники,
Пішли до князя вони Володимира:
"Ох же, батеньку Володимире!
Вже не стало в живих Чаяни прекрасної.
Перед смертю вона промовила:
"Гой ви єсьте, богатирі-супровідники!
Ви підіте скажіте князю Володимиру,
Щоб не дав нам валятися в полі чистому,
В полі чистому з милим ладоньком
Із Хотінем моїм із Блудовичем"".

***
За столом всі згадали те горечко,
Всі потупили в землю лиш погляди,
Дорікнути не сміють же князеві.

Билина п'ята
Дунай Іванович – Володимирів сват

На бенкеті в Києві.