Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
Обличчя у вас змарніле ще...
— Я здоровий, Григорію... Скоро випишуся з клініки і повернусь до Чернігова...
— Хочеться й мені туди!..
— Так чого ж?
— Не можна... Пізнають... — шепче він Михайлові Михайловичу. — Вам казав Чиж? Я ж нелегально... Так хотів прийти до вас у клініку і... — він оглядається, потім продовжує,— ув'язався хвіст за мною... Добре, що я заздалегідь його вгледів, а то б якраз до вас у клініку привів...
— Я Григорію, нікого не боюся... А вас я ждав, більше як чотири роки не бачились... Скучив. Думав, що зовсім не зустрінемося.
— Спасибі, Михаиле Михайловичу, спасибі за все... А ваші оповідання я всі читав, і людям читаю... Він, поспішаючи, переходить на інше:
— Поговорити б мені з вами... Михайло Михайлович розуміє:
— Я знаю... Треба... Я з Мариною приїздив до Києва. Марина її бачила якраз за день до...
Раптом Григорій оглядається і вмить стривожено спиняє Коцюбинського. Михайло Михайлович бачить біля санок незнайому людину, що немовби цілком байдуже оглядає здаля будинок і прислухається до їх розмови. Коцюбинський розуміє.
— Прощайте, — говорить Григорій, потім нахиляється й шепче: — Побачите батька — перекажіть, що бачили і скоро хай не жде...
Він по-молодецькому збив на потилицю шапку, нагнав трамвай і скочив на всьому ходу на приступку. Шпик скочив у санки незайнятого візника і помчав за трамваєм, але Коцюбинський помітив, що перед цим шпик подивився на номер його візника.
Коцюбинський теж рушає. З задоволенням він дивиться, як візник із шпиком далеко відстає від трамвая, в якому заховався Григорій. Біля клініки, подаючи візникові гроші, Коцюбинський говорить:
— Якщо в поліції запитають, куди пасажира возив, скажи: на вокзал...
— Покорнєйше благодарим... Слушаюсь... Ми понімаєм... — весело відповів той і, хвацьки відхиливши полу своєї довгої лівреї, ховає гроші в кишеню.
Свіжий і немов помолоділий, підіймається Коцюбинський сходами клініки.
В своїй палаті застав двох незнайомих чоловіків, що відразу підвелися й назвали свої імена. Один був високий, рудий, могутнього складу, в студентській університетській формі. Другий — літній чоловік, з сухорлявим жовтим обличчям, голений, з застиглою делікатною усмішкою.
Вони заявили, що вони представники "Українського вегетаріанського товариства імені Григорія Савича Сковороди", яке заснувало свою вегетаріанську їдальню в Києві, на Прорізній вулиці. Тепер вони просять всіх українців відгукнутися.
Михайло Михайлович запросив їх сісти й розглядав несподіваних гостей, поки вони викладали суть своєї справи.
Рудий студент розповідав і втирав хусткою свою могутню, рясно вкриту потом шию. Він нагадував перевдягненого в студента різника. Неабиякою силою й завзяттям віяло від його постаті. Михайло Михайлович думав з усмішкою про те, що, певне, цей козарлюга щовечора влаштовує з товаришами занадто гучні гулянки й не гребує ніякими стравами, а вдень удає з себе поборника вегетаріанства... Суха постать його компаньйона нагадувала Коцюбинському людину, що її лікарі посадили на сувору дієту… Цей весь час мовчав і, певне, стежив тільки за тим, щоб з його обличчя не зникала делікатна посмішка. Говорив, жестикулюючи, студент. Чого тільки не було в його промові!.. І про погляди його на здоров'я, і про тілесну гігієну, і про гуманітарність, і про величезну різницю між українським вегетаріанством та російським, яке, на його думку, навіки зв'язало себе з толстовством. А ось українці обрали собі в патрони Григорія Сковороду.
Він починав уже набридати. Нарешті підійшов і до літератури.
— Письменство наше, — говорив він захоплено, — стихійно відбивало ідею вегетаріанства, маючи в наші часи такий кришталево-чистий і прекрасний вияв у всій вашій творчості, Михаиле Михайловичу.
Коцюбинський був вражений. Ось чого він найменше сподівався від гостей і вегетаріанства...
— Наша їдальня,— не вгамовувався студент,— хоче навіть узятися за видання книжок. І насамперед ми хочемо видати ваш твір "Лист"...
— Але ж ідея цього твору зовсім інша...
— Дарма, дарма, пане... Нам треба видавати. Наша їдальня — це не тільки їдальня... Щоправда, маємо матеріальну скруту... За чотири місяці розтринькали п'ятсот карбованців, але якби нам ще сто чи сто п'ятдесят, тепер би вже пішло на лад...
Вони швидко зникли, залишивши майже приголомшеного Коцюбинського. На прощання просили тільки нікому не говорити про їх розмови, бо дуже небезпечно, небажано, щоб хтось ще знав про це...
Коли Чиж зайшов до палати, то застав Михайла Михайловича в тяжкій задумі.
— Що трапилося?
— Можливо, велике нещастя, — відповів Коцюбинський. — Допіру були в мене два якісь вегетаріанці і говорили, що в моїй творчості втілена їх ідея в чистому вигляді.
І він розповів усе.
Чиж розправив свої вуса і потонув у кріслі.
— З наведених фактів, — почав резюмувати він, — ми можемо з достатньою певністю зробити висновок, що в даному разі маємо справу з кретинами. Але...
І він підійшов до Коцюбинського.
— Дорогий Михаиле Михайловичу, хіба немає навіть серед ваших знайомих і друзів таких, що виявляють у розумінні ваших творів не більше тонкості, як і оці два бовдури, що допіру були тут?..
— Є, звичайно, — жваво відгукнувся Коцюбинський,— та я не на них працюю. Мені аби народ зрозумів думки мої до кінця... Я для нього й пишу.
В січні збирається консиліум: вирішують — відпускати хворого додому, чи залишати в клініці. Доцент Стражеско висловлює думку, що клінічна обстановка впливає тепер на хворого негативно, йому потрібне повітря, домашні умови, розваги. Щождо лікування, то далі воно може здійснюватись і в умовах домашніх.
В другій половині січня його виписують За ним приїздить дружина. В кареті швидкої допомоги його везуть на вокзал, до м'якого вагона першого класу. Так наказали лікарі.
На вокзал приходять знайомі і приятелі. Проводжають тепло, вітають з одужанням. І хоч він не вірить в одужання, але везе з Києва добрий настрій, теплі враження від друзів, від бодай відносної своєї свободи і від публіки, що засвідчила йому свою повагу і любов.
X. КВІТЕНЬ
Звідси, з Болдиної гори, любив він дивитись, як обступає місто весна. З далекого, в синіх димах, лісу, з вируючої Десни, з широкої луки, що вже запалала розсипами кульбаби, — звідусіль линуть на місто запашні вітри. Будять думки, тривожать серце, кличуть.
Вечорами сюди приходить Марина, дивиться самітно, з журбою, вдалину, згадує про нього.
Важко їй.
Востаннє зустрічались два місяці тому. Небагато залишилося зими, сили його тоді немов відновлювались, він радісно дивився на майбутнє. Нові творчі задуми вже хвилювали його...
Потім одного дня він не прийшов в умовлену годину. Вона довго не знала про нього нічого. Не витримала: пішла в якійсь вигаданій справі до свого сусіда, знайомого художника, що часто бував у Коцюбинського. Довідалась: Михайло Михайлович знову хворий.
З того часу він майже не встає з ліжка.
Вона не має від нього жодного рядка, жодної звістки. Сама не наважується передати ким-небудь бодай записку. Іноді вона в розпачі від цієї безглуздої розлуки. Тоді йде в родину художника і довідується про стан Коцюбинського.
Сьогодні в статбюро її зустрів один з приятелів Михайла Михайловича і повідомив, що Коцюбинський викликав його вчора додому складати духівницю.
— Невже в нього безнадійний стан?
— Не думаю, але в усякому разі нема ніяких підстав для оптимізму.
Вона почула жорстокі слова. Невже кінець?.. Кінець його палким словам і мріям? Кінець їх восьмирічній дружбі?.. Та ще тоді, коли буяе довкола переможна природа, і сонце справляє своє свято!..
Що ж буде з нею?.. Молодість свою вона віддала йому; незчулася, коли й пролетіли вони — роки безоглядної дружби і любові. Що ж робити їй? Хотіла — давно вже — змінити життя, та так і не зважилась. Хотіла піти за людьми сильними й рішучими — не пішла... Коли б їй хоч маленьку частину тої сили, що мала Надія... Та й куди підеш від хворої матері, що давно вже на її руках?.. Григорій у листі кличе, обіцяє допомогти. Щастя там, за Десною, за синіми лісами!.. Де ж узяти сміливості, щоб іти по нього?..
Коцюбинський лежить у своїй робочій кімнаті. Біль у серці то гамується, то знову підсилюється. Хворий без успіху намагається здержати стогін. Біль змучив його. Цілими ночами не спить. В домі пригніченість і тривога. В своїй маленькій кімнаті беззвучно плаче його сліпа мати Ликера Максимівна.
Приходять приятелі, їм доводиться чекати, поки Михайло Михайлович відчує себе в силі їх прийняти. Він просить їх розповісти про що-небудь, бо сам не має сили розмовляти.
Та приятелі не знаходять слів, щоб розважити його.
— Набридло лежати — страх як!.. — знову промовляє хворий.
Скільки часу змарновано!.. Тепер би саме працювати!.. Є час, зібраний матеріал, весна!..
Він дивиться у вікно, до якого простягає свої галузки посаджена ним самим ялина. Якісь невеселі думки скували його погляд і, звертаючись до свого постійного лікаря Утевського, він тихо просить:
— Аркадію Марковичу, обіцяйте мені, коли я помру, не залишити родину мою без вашого дружнього співчуття та моральної підтримки... Особливо прошу за дітей...
Його заспокоюють.
— Михаиле Михайловичу, навіщо ці думки?.. Адже ви лише почали приймати нові ліки, скоро вам покращає й незабаром будете на ногах, будете з Болдиної гори дивитись на весну... А там і за роботу...
Він стримує стогін, прислухається до слів приятеля і лікаря. Уважно дивиться в обличчя іншим своїм товаришам. Він з надією шукає в їх погляді якогось заперечення своїх власних прогнозів. Чує згадку про роботу і не витримує, обриває слова лікаря:
— "Тіні" вже вийшли в збірнику... Ви читали? І, почувши підтвердження і схвальну оцінку, продовжував:
— Всі хвалять, всім до вподоби... Він робить паузу, притискує долоню до грудей. Перемагає біль у серці, говорить далі:
— Але ж це не все... Це тільки початок того, що я хочу сказати про них. Іван загинув у своїх рідних горах, тікаючи від житейської суєти. Він ішов на поклик свого сумління, свого серця. А коли б він не послухав його? Коли б повернувся до своєї Палагни, чи жив би він?.. Звісно, жив би. Але не він, тільки якась його частка, а решта, все інше вмерло б у ньому... І зрештою він теж би загинув...
Михайло Михайлович відпочиває й запитує в Чижа:
— До речі, ви знаєте, що кожний трудящий гуцул годує кількох чужих нероб і невільний їх збутися? Три роки я збирав матеріал про гуцульське село, про чудові гори і полонини...
— І добре...
