Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід
що сміється й хитає головою.
— Який настрій? — питає Коцюбинський.— Маємо ж уже Думу, маємо мало не родича головою Думи...
— Народ хвилюється. В Петербурзі демонстрації і страйки... Незабаром будуть докладні відомості.
— А в Києві?
— Теж незадоволення й обурення... Тільки "Киевлянин" захлинається в дифірамбах. Революційний настрій підіймається і тут. Вчора ввечері в кав'ярні на Подолі я несподівано зустрів Камищука.
— Григорія?.. — підхопився Михайло Михайлович.— Де? Коли? Ви його ще побачите?..
— Чого він приїхав до Києва — не знаю... Він не сказав. Звичайно, його відрядили сюди з якимось завданням. Не міг я його розпитувати. Він каже, що назрівають великі події. Сам настроєний по-бойовому, когось чекає, кудись має їхати... Все це — в секреті, все партійні завдання. Він міг говорити зі мною яких сім-вісім хвилин. Допитувався про Надію — чи не дозволено було поховати її десь на кладовищі... Я розповів йому про вас і сказав, що ви знаєте деякі подробиці про її страту. Він схопив мене за руку і домігся, щоб я влаштував йому зустріч з вами. Він взагалі хоче бачити вас...
Михайло Михайлович хвилюється.
— Треба негайно... сьогодні ж або завтра влаштувати нам побачення.
— Сьогодні не можна: він тільки ввечері дзвонитиме мені до готелю, щоб запитати про вашу згоду. Адже він живе нелегально, бачитися з ним може бути й небезпечно.
— Нісенітниця... Хай приходить завтра в прийомні години, а я вживу заходів, щоб до мене ніхто більше не приходив. Скільки я вже думаю про нього...
Але Григорій Камищук не прийшов. Даремно цілих три години нетерпляче ждав його Михайло Михайлович. Чекання нервувало його, перевтомило.
Другого дня приходив Чиж. Він повідомив, що Григорій телефоном зв'язався з ним і таки мав зустрітися вчора з Коцюбинським.
Приємні звістки чергуються з неприємними, добрий настрій змінюється на сум, повільне одужання затьмарюється частим і різким погіршенням. А загалом усе це до болю набридле, важке... Пора вже кидати палату. Давно впала зима і, після листопадового півмороку, кімнату заповнює м'яке заспокоююче світло від снігу надворі.
Марина повідомила, що хоче приїхати на день до Києва, зустрітися. І ось його мрія про зустріч з нею немов здійснюється. Листовно умовились про число. Доктор Рафієв дозволив для нього прийом гостя навіть не в години загального відвідування хворих. Про це були попереджені деякі службовці клініки. Всі знали, що до Коцюбинського хтось приїде.
В палаті стоять квіти. Марину жде приготовлений для неї подарунок. І навіть більше — Стражеско обіцяв цими днями дозволити прогулянку візником по місту. Значить, він буде з нею. Нехай хоч півгодини вони їхатимуть по місту, і свіжий сніг рипітиме під полозками саней. Це нагадає йому зимові чернігівські вечори.
Радісне хвилювання підносить його. Він використовує настрій і пише хороші листи приятелям.
Призначений день зустрічі здається йому святом. Він знає — поїзд приходить об одинадцятій ранку. Вона поїде до готелю і о дванадцятій чи трохи пізніше буде в нього.
Після сніданку він міняє халат на свій звичайний костюм і навіть оглядає себе в маленьке дзеркальце. Він знає: виглядає жахливо і не хоче неприємно вразити Марину. Добре пошитий на нього костюм тепер незграбно висить на плечах. Очі запали, обличчя занадто схудло. Він ще в листі до Марини добре змалював себе, щоб потім, при зустрічі, її не вразити...
Тільки б не трапилося серцевого припадку чи якогось раптового погіршення. Тоді зустріч не принесе йому радості. Для неї він береже настрій і веселий вигляд.
На столі коректура. Треба швидше правити і одсилати. Але він не в силі взятись за неї, не може примусити себе до цього. Збуджені думки не підкоряються зараз його волі.
"Зачекає!.." — думає він про коректуру.
Кожної хвилини може постукати в двері Марина. Він зустріне її і буде намагатися стримати своє хвилювання, щоб не пошкодити самопочуттю... Ні, він не уявляє, як це вона сидітиме у нього в палаті... Та й яка вона тепер? Пише, що схудла...
Михайло Михайлович сміється сам з своєї сентиментальності. Немов він повернувся до своєї молодості, навіть до дитинства, коли був закоханий у значно старшу за себе дівчину і по-дитячому сентиментально мріяв про зустріч з нею...
Глянувши на годинник, він раптом стривожився. Минуло так багато часу. Де ж вона могла бути? Чи не пішла по крамницях шукати йому подарунок або квіти?..
Він нервово ходить по палаті. Потім лягає відпочити кілька хвилин і знову ходить нервовими, плутаними кроками.
До палати заглядає чергова сестра.
— Що це ви одягнулися, як на весілля?..
— Це так і є,— жартує він.— Ось подадуть санки, і я поїду на весілля...
Він сміється, поки сестра стоїть тут і незадоволено хитає головою. Вона не може збагнути: такий солідний, такий хворий чоловік і раптом одягнувся й причепурився, як дівчисько... А для чого?..
— Може, вам і дзеркало принести? — запитує незадоволено вона.
— Якщо ваша ласка... — розуміючи жарт, говорить Коцюбинський.— У мене, щоправда, є своє, але занадто маленьке, я увесь не можу в нього влізти... А мені хочеться поглянути на свою постать!..
І він випростується перед черговою сестрою на весь зріст і доброзичливо глумиться з неї. Тоді вона теж захоплюється грою. Струшує завзято рудими кучериками, що виглядають з-під косинки, і з штучною серйозністю промовляє:
— А ви, пане, не позбавлені привабливості... Молодій пані просто не встояти перед вами... Для безпеки вас треба тримати під замком.
— Щиро дякую, пані... — відповідає він і дивиться на годинник. Потім, наче зламаний, сідає в крісло.
— Ми обоє злегковажили своїми обов'язками,— говорить сестра.— Що з вами?
— Нічого. Раптом заболіла голова.
Він не говорить їй, що його стурбував годинник. Вже пізно. Треба лягати в ліжко. Невже Марина не приїхала?
Він говорить сестрі, що ляже відпочивати. Вона йде і через кілька хвилин повертається з телеграмою. Михайло Михайлович хапає телеграму. Марина повідомляє, що через раптову хворобу не може приїхати.
Тепер він з хвилюванням чекатиме від неї звістки про її хворобу, адже він не знає, що їй сталося.
А таки він поволі одужує. В другій половині грудня в Києві розпочався терапевтичний з'їзд і обом лікарям — Образцову і Стражеско — невистачає часу: вони активні учасники і організатори з'їзду. Заради Коцюбинського Стражеско якось уриває трохи часу й приїздить до клініки. Він задоволений оглядом хворого і приписує йому короткі прогулянки на повітрі, звичайно, візником і в добру годину.
Коцюбинський радіє, як дитина: понад два місяці він не виходив з кімнати... Останнім часом його вже менше відвідують знайомі: певне, набрид усім... Навіть дружина з Чернігова пише мало, хоч він і просить її у листах писати частіше і докладніше. Він турбується за матір — Ликеру Максимівну, просить дружину краще опалювати кімнату матері, щоб не застудити її. Його турбує навіть те, щоб діти, розпалюючи грубки — а перед різдвом особливо багато опалюють — не наробили випадково пожежі. Він застерігає всіх від необережності... Але дружина пише рідко, і по штемпелях на конверті він помічає, що, написавши лист, вона не поспішає віднести його на пошту. Часто це псує йому настрій, роздратовує.
Біля клініки стоїть легковий візник. Служник поволі виводить Коцюбинського. Доктор Рафієв пропонував провідника на всякий випадок. Але нащо провідник? Візник їде поволі, кроком. Швидка їзда Коцюбинському заборонена.
Коцюбинський їде Володимирською, потім виїздить на Хрещатик, трохи підіймається по Олександрівській, до музею... Далеко не можна: перебільшить дозволений час прогулянки. Але надто вже прекрасна зима і пречудові дерева Царського саду в зимовому вбранні... З радощів він не знає, на що дивитися. Його зір ваблять дерева саду у густій паморозі. Він веселий і життєрадісний. Візник поволі їде попід самим тротуаром, і Коцюбинський вдивляється в обличчя людей. Він шукає знайомих. Йому хочеться поділити з кимось свою радість.
Він знову на Хрещатику. З гиканням і свистом пролітають повз нього розкішні рисаки під кольоровими сітками, проносяться авто і триколісні мотоциклетки, яких у Києві особливо багато.
Він одвик уже від свіжого зимнього повітря і шуму. В нього злегка паморочиться в голові. Але йому добре. Наступного разу він виїде раніш і заїде до одної-двох редакцій. Треба й самому відвідати знайомих. Чудесно!.. Незабаром він покине лікарню, поживе тижнів зо два в Чернігові і знову на південь... Треба поїхати до Єгипту. Лікарі радять. До речі, там, здається, зараз Леся Українка. Побачити Єгипет!
А проте це зайві мрії: в нього навряд чи вистачить грошей поїхати на Кавказ, до Сухума... Все ж там зима неважка буде для нього. Він вже встиг недавно позичити в "Товариства допомоги" п'ятсот карбованців. Лікування коштує недешево. Отже, хіба що на Кавказ... Про Єгипет чи Капрі нема чого й мріяти.
В задумі він не помічає, що за ним стежить пара очей. Людина в простому дешевому пальті і смушковій шапці, зустрівши візника з Коцюбинським, раптом повертає за ним і непомітно тримається за кілька кроків.
Вони підіймаються Фундуклеївською. Назустріч, униз, мчить чудовий рисак під сіткою, візник у передку тримається, як князь... Коцюбинський встигає розпізнати закутаного в єнотову шубу Хоменка. Рукою він притримує так само закутану в хутра даму... Михайлові Михайловичу робиться весело. До нього обертається візник.
— Бачили? Паня яка!.. Як губернаторша!.. А до кого я тільки не возив її по ночах... Ця навчить, як жити!..
Коцюбинський сміється: такий тюхтій, як Хоменко, і раптом — такі фортелі!.. Ну, от... А він шукає знайомих!..
На розі Володимирської довелося чекати, поки перейдуть трамвайні вагони. Хтось підходить до санок і нахиляється до Коцюбинського.
— О! — вигукує Михайло Михайлович. Перед ним стоїть Григорій Камищук. Його вродливе обличчя трохи схудло й немов постаріло. Він одпустив коротенькі біляві вуса і пізнати його давнім знайомим не легко.
Коцюбинський не пускає його руки.
— Зачекай трохи, — говорить він візникові.
— А я зустрів вас на Хрещатику і стежу — як би підійти... Та все не зважуюсь...
Говорить Григорій уже не співучим голосом, як раніш, а трохи згрубілим, постарілим баском. Але все ж він залишився тим же красунем, з голубими імлистими очима і смуглявим обличчям.
— Ну, як ви — одужали вже?..
