Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід

Тепер — він був певен — Василевський частіше буває в Чернігові і вільніше почуває себе в гостині на Сіверянській, 3.

Невеселі думки. Прикро і жалко дітей. Посилаючи листи, він починав і закінчував їх звичайно трафаретом буденних листів чоловіка до дружини.

Зате нещодавно він дістав листа від гуртка чернігівських юнаків-семінаристів і відпочивав, читаючи рядки, сповнені любові до нього. Адже не забули!.. Це були ті, що завжди приходили до нього на його літературні "понеділки". Але були й незнайомі підписи — це його нові, ще незнайомі друзі.

Іван Бунін пообіцяв читати свою нову повість "Суходол". В кімнаті Коцюбинського зійшовся постійний горьковський гурток. Бунін читав довго, майже без перерв. Жахлива повість вимирання й дегенерації цілого класу, колись повновладного і квітучого, поставала в уяві всіх.

Потім засперечалися. Не погоджувались, що для мужика панська садиба — зруйнована чи квітуча — рідна, що любить він її, хоч вона й була його безталанням.

— Не погоджуюсь я, Іване Олексійовичу,— промовляв Горький, що був на два роки старший за Буніна,— не бувало того, щоб мужикові була солодка панська неволя. У вас усе це Русь, а вона не одна, не єдина і не ідилічна... Та й загинула дворянська Русь зовсім не тому, що в людях кров була зіпсута, вироджувалася... Це тільки було наслідком, а не причиною...

Не погоджувався з автором і Коцюбинський, хоч і був під враженням художньо написаної речі. Він і висловився так, як думав, і навіть для підтвердження своїх думок згадав про селянські повстання, скеровані насамперед проти панів.

Бунін не міг нічого заперечувати, але дворянська садиба була його покинутим батьківським вогнищем, і він не міг і не хотів перемагати свого почуття до неї.

Другого дня на прогулянці Олексій Максимович запитав Коцюбинського:

— Не хвалився Іван Олексійович — знайомий він з вашою "Fata morgana"?

— Не знаю.

— Треба йому обов'язково порадити прочитати.

— Нащо?

— А щоб примусити його відчути свій "Суходол" принципіально інакше, зовсім з іншої точки зору...

— У нього зовсім інша доба. Наші повісті розділяє цілих півстоліття.

— Е-е... Михаиле Михайловичу, це не мае значения... Адже Бунін вірить в існування якогось руського духу, властивого і поміщику, і холопу... А духи — безсмертні. Конче треба порекомендувати Іванові Олексійовичу — нехай прочитає... До речі, там у вас є й панич — Льольо, зовсім несуходольський тип, хоча кров у нього та сама, дворянська... Корисно було б для нього ознайомитися.

Горький якось незадоволено махнув рукою, похитав головою, прицмокнув сам до себе і довго мовчав.

Йшли кам'янистою стежкою над самим морем. Від сонця аж до їх ніг простягся мерехтливий сонячний шлях. Він пересувався разом з ними, немов сонце кликало до себе.

Потім відпочивали серед купи розкиданого каміння. Тихо говорив Горький. Михайло Михайлович мовчки дивився на південь. Звідти, з сонячної Африки, сироко приносив спеку і думки про країну білих пісків і чорних людей. Хвиля плеще в скелі Pikola Marina і лащиться біля його ніг. Він думає про те, що, може, ця хвиля мила ноги араба і тепер шумить тут, вітаючи його.

VIII. ВИРІЙ

В такій тісноті Коцюбинському ще не доводилось бувати. Садівник улаштував своє весілля в кав'ярні До двох невеликих, з високим, у старовинному дусі. склепінням кімнат натовпилося сила народу. У садівника було багато знайомих і родичів. Стіни і стелі оздоблені прапорцями і клечанням. Прекрасні квіти, яких для свого весілля не пошкодував садівник, в'яли від задухи й диму. За столами не на всіх вистачало місця, і багато людей стояло за спинами інших. Прачка поруч Михайла Михайловича не витримала тісноти і сіла йому на коліно. Він зашарівся, зніяковів і спробував був поворухнутись, щоб поступитися місцем, але прачка не пустила його.

— Нічого, нічого, — умовляла вона, — хоч і тісно, зате весело...

Коцюбинський, не знаючи, що робити, подивився на Олексія Максимовича, що сидів проти нього не в кращих умовах, і зробив безпорадний жест.

А довкола й справді було весело. Співав соло лакей із синематографа, потім співали гуртом — і не погано. За спиною Коцюбинського старий візник танцював з дружиною. Для танців не було місця. Але завзятий танцюрист звільнив для себе клаптик, щоб можна було зробити бодай три кроки, і показував своє мистецтво. Народ підбадьорював його вигуками й оплесками. Дві мандоліни і скрипка невгавали.

Старий селянин обносив гостей вермутом. На підносі повні чарки. За ним ходила дівчина з повною сулією. Найперше селянин підійшов до Горького. Олексій Максимович не відмовився, хоча взагалі ніколи не пив цього вина.

А прачка на коліні в Коцюбинського, далебі, почувала себе не кепсько й щебетала собі про молодого та молоду, її червоні руки миготіли перед очима Михайла Михайловича. Сусіди жваво реагували на її мову, і спочатку Коцюбинський сидів приголомшений під перехресним вогнем балачок. Потім почав прислухатися. Італійську мову він розумів, а люди його цікавили. Він глянув на Горького: того теж обсіли капрійці, і він, захоплений розмовою, відповідаючи сусідам, нахилявся то в один, то в другий бік.

Якась стара — не менше як дев'яносто літ — жінка раз у раз поривалася танцювати тарантелу. Поволі перебирала ногами в старих капцях, плескала в долоні і все викликала танцюристів. Її не слухали, але стара мала вперту вдачу і таки, нарешті, витягла в коло сухого-пресухого кравця й перекупку помаранчів. Потім до них приєдналися ще, і почалася, нарешті, тарантела. І всі раптом покидали свої балачки й оточили танцюристів. Навіть прачка не втрималася і пурхнула з коліна Коцюбинського до танцю, від чого він неабияк зрадів. Побоюючись її нальоту знову, він устав з-за стола й заховався в натовпі.

Стара жінка не переставала пританцьовувати й смішила всіх. Та й усі, що танцювали, були трохи кумедні в своїх європейських костюмах, які зовсім не личили до їх танцю.

Хтось злегка підштовхнув Коцюбинського. Він оглянувся. Олексій Максимович стояв за ним і показував на двох хлопців в національних капрійських костюмах, що ввійшли в коло і приготувались танцювати. Олексій Максимович захоплено милувався з високих, струнких юнаків. Та сама стара жінка, що викликала людей танцювати, тепер повигонила їх з кола. В коло ще ввійшли капрійці в своєму мальовничому вбранні, і почалася справжня старовинна тарантела, яку Коцюбинському довелося бачити під час свого відвідування острова всього раз чи два.

І музика немов змінилася, і екзальтований натовп неначе застиг. Миготіли перед очима то в блискавичному, то в спокійному ритмі пломенисті південні шовки, і то завмирав, то клекотав народ. Зворушений цим справжнім мистецтвом, Коцюбинський оглянувся, щоб поділитися радістю, на Горького. Олексій Максимович забув про все і, вражений, дивився на танок, його очі блищали і у високо піднесеній руці ледве курилася забута цигарка в мундштуці.

Потім, коли після танку вони вдвох покинули кав'ярню і поночі блукали стежками, поволі спускаючись до вілли, то довго не могли розпочати розмови. Сяяло нічне південне небо, ледве чутно пахли розквітлі дерева, і все це наче обминало їх зір і чуття. Обидва мовчки сумували за своєю батьківщиною.

Продовжуючи свої думки, Олексій Максимович промовив:

— Не знаю, чи скоро мені можна буде повернутися... Вам я заздрю, Михаиле Михайловичу... Ви як перелітний птах — вам скрізь можна.

Він схвилювався, і Михайло Михайлович не вмів його заспокоїти. Він радив Горькому написати до знайомих: може, вони зуміють домогтися у впливових осіб, що йому гарантують безпеку в Росії.

Олексій Максимович безнадійно махнув рукою, вглядаючись кудись далеко в темряву.

— Нічого не вийде... Адже я сам за себе нікому не дам гарантії. Я державний злочинець... Боровся проти всякої мерзоти на Русі і буду боротися. Я непримиренний. Куди мені повертатися! Тільки друзів своїх підведу... Я підлягаю арештові і судові — значить, одсиджуйся, де можеш... А важко, дорогий Михаиле Михайловичу, жахливо проживати своє життя у вигнанні, коли любиш над усе свою країну і свій народ...

На цьому Коцюбинський попрощався з Горьким у саду біля вілли. Як завжди, пішов трохи походити чищеними стежками. Було недосить тепло, щоб ходити в піджаку, без пальта. Він тремтів. Починався вітер — трамонтана. Можна було застудитись. Він не думав про це.

В будинку Горького на другому поверсі засвітилося величезне вікно. Він знав: Олексій Максимович читає в своєму кабінеті. Він теж не спатиме до ранку, але чи працюватиме він, як завжди?.. Певне, теж міряє кімнату з кутка в куток.

Одяг більше не захищав від пронизливої трамонтани. Але він уперто ходив під деревами, поспішаючи, немов боявся кудись запізнитися. Здавалось йому, що вже рік чи й більше він не бачив друзів, не дихав повітрям українського степу. В цю хвилину сама думка про лікування в далекім чужім краю здавалась мізерною. Все рідне, дороге серцеві — далеко, а він би пригорнув його до себе і... йому б полегшало... А як радіють вороги, що він десь залетів собі у вирій...

Потім Коцюбинський зайшов до своєї кімнати і ще на порозі в темряві відчув знайомий дух чебрецю Це він удень знайшов за околицею один кущик, припав до нього з радості, потім обережно зрізав ножем, приніс і поклав на стіл. Звідки, ким занесений сюди був цей чебрець з його України?

Він засвітив світло, схопив уже зів'яле, але ще більше запашне зілля і припав до нього.

Другого дня пароплавом з Неаполя приїхав чернігівець Якубович. Він спинився в готелі і незабаром з'явився до Коцюбинського. Він не був бажаним гостем. Вони були тільки знайомі. З Вірою Іустинівною Якубович був ближче знайомий ще з часів її молодості.

Знайомі, що приїздили на острів розважатись, тільки заважали Коцюбинському працювати, відривали його від робочого стола і думок. І нарешті його неабияк дратувала присутність тут, на Капрі, його земляків — поміщиків та багачів. Вони не дають йому спокою своїми листами, ще тільки вирушаючи в подорож. Потім приїздять сюди і домагаються зустрічей і прогулянок з ним. Вони не знають, де дівати свої мільйони, а він тут заощаджує навіть на листах, боячись перевищити встановлену вагу конверта, щоб не клеїти зайвої марки...

Але дружина в листах просила прийняти Якубовича і приділити йому увагу.